Історіографія
Юрій Данилець
Дмитро Данилюк – людина, науковець, педагог
На сучасному етапі розвитку української історіографії є потреба у вивченні життєвого та творчого шляху не лише історичних осіб, що проживали у минувшину, а й наших сучасників. Д.Данилюк відомий український історіограф, автор більше 200 наукових, науково-популярних та краєзнавчих праць, у тому числі 10 монографій. дивитися »
Данилець Юрій
Проблема діяльності православної церкви на Закарпатті в російській історіографії
На початку ХХ ст. на Закарпатті розпочався православний рух. Відродженню православної церкви сприяло цілий ряд факторів: важке соціально-економічне становище; безпосередній зв’язок із православним рухом в Америці; латинізація греко-католицького обряду та церкви, відособленість духовенства від народу; вплив християнських центрів, зокрема, Афону та Почаївської Лаври на духовне життя населення у Північно-Східній Угорщині. дивитися »
Данилець Юрій
Джерельна база з історії православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст.
Важливою умовою створення повноцінного історичного дослідження є використання репрезентативної джерельної бази, яка дає можливість розкрити основні інформативні властивості масиву джерел із проблематики. Щоб наблизити реальну джерельну базу до потенційної, необхідно залучити якомога ширше коло писемних джерел, що потребує проведення суцільної евристики в установах, де існує гіпотетична можливість збереження відповідних матеріалів. дивитися »
Данилець Юрій
„Русскій Православный Въстникъ” (1921-1922) як джерело з історії православної церкви на Підкарпатській Русі
У статті досліджується висвітлення діяльності православної церкви на сторінках закарпатського часопису „Русскій Православный Въстникъ” (1921-1922). Відзначається, що назване видання багато уваги приділяло розвитку православної церкви та діяльності її окремих діячів. Газета містить важливі фактичні дані, що відображають релігійне життя краю на початку ХХ ст. дивитися »
Старік О.В
Дослідники некрополів з хрестами козацького типу
Хрест – головний символ християнства, що має давню, складну і багатогранну історію. Зображення різних видів хрестів, частина яких сягає ще дохристиянських часів, використовувались як державні, родові і військові символи. За визначенням А. Подосинова, хрест – концентрована та виразна передача ідеї центру і чотирьох основних напрямків, які йдуть з середини назовні [1]. Джерелом хреста вважають світове дерево у його вертикальному виді, а також солярну ідею (сонце з променями), антропоморфну модель бога чи людини, колесо з чотирма спицями, фалос (шиваїстський лінгам) і т. ін. Існує також точка зору, що хрест символізує собою дві перехрещені палички, тертям яких одна об одну в давнину здобували вогонь. дивитися »
Ченцова Н.В
Козацька проблематика в студіях істориків Дніпропетровщини 1920-30 років
Ще десятиліття тому в історіографічних дослідженнях можна було знайти висловлювання про 20-30 рр. як про період, в який історії козацтва приділялося зовсім мало уваги, а в наявних працях проводилися старі історичні концепції. Авторитетні вчені одностайно переконували в тому, що проблематика “докапіталістичного періоду” залишалася прерогативою “буржуазних” учених, які лише прикриваються революційною фразеологією, обстоюючи застарілі і малоактуальні наукові ідеї [1]. дивитися »
Векленко В.О
Чернігівське видання Нового Завіту 1717 року з присвятою гетьману Івану Скоропадському
В умовах втрати більшості українських стародруків XVII – початку XVIII ст., неабияке значення для дослідження мають поодинокі знахідки, котрі іноді трапляються серед приватних зібрань або державних сховищ. Збереження і введення до наукового обігу подібних раритетів входить до важливих напрямків досліджень української історії козацької доби. дивитися »
Швайба Н.І
Катеринославська складова спадщини Н.Д.Полонської-Василенко
Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко (1884-1973 рр.) – талановитий український історик, яка своїми наполегливими студіями внесла змістовні зрушення у напряму дослідження історії Південної України XVIII століття. Доказом того є не лише її опубліковані дослідження, захищена 1940 року докторська дисертація по темі заселення Південної України, численна архівна рукописна спадщина, а й те, що роботи Н.Д.Полонської-Василенко не втратили своєї актуальності й понині, залучаються дослідниками до історіографічної бази студій, в окремих випадках виконують роль першоджерела. дивитися »
Кузик Т.Л
Відомість про залінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку
Історія Старосамарської (Богородичнянської) сотні тривалий час залишалася безладним сплетінням, в якому злилися воєдино обривкові дані про Стару Самару (Богородичне), Самарчик (інша назва - Новоселиця, в межах сучас. м. Новомосковськ), "городок старинный запорожекий Самарь". Упорядникам третього тому "Архіву Коша" вдалося "роз `єднати" Стару Самару - центр сотні, та Самарчик - центральне поселення Самарської паланки [1, 7-9, 773-775], а названим дослідникам - поставити крапку у дискусії про місцезнаходження Новобогородицької фортеці та містечка Стара Самара. Але Старосамарська сотня залишається цікавим об `єктом дослідження для тих, кого в історії вабить унікальне — це була єдина залінійна сотня Полтавського полку — острівець полкової юрисдикції у володіннях Війська Запорозького Низового. дивитися »
Гісцова Л.З
Сповідна книга Старокодацької запорозької хрестової наміснії 1766 року як джерело до вивчення історії поселень вольностей військових
Серед масових архівних джерел XVIII - першої чверті XX століття зберігається багато таких, які досі не знайшли свого дослідника і залишаються в основному невикористаними. До таких належать метричні, а особливі сповідні книги, яких тільки в ЦЦІАК України нараховується близько 20 тисяч При цьому згадані джерела є першорядними для вивчення демографічних процесів в Україні, історії церкви, історії міст і сіл, а для таких регіонів, як Південь України, - історії заселення краю. Залежно від збереженості книг можна вивчати демографічні зміни багатьох населених пунктів упродовж ста і більше років. дивитися »
Шалобудов В.М
Свідчення використання протикорабельної артилерії у матеріалах Богородицької фортеці
Не викликає заперечень той факт, що Дніпро та його припливи відігравали неабияке значення у житті України. Ще з давніх часів тут було розвинуте рибальство, а водними шляхами просувалися численні торгівельні каравани. Майже усі воєнні походи здійснювалися з використанням човнів, потрібних для переправ та просування по воді. дивитися »
Ковальова І.Ф
Ступінь використання археологічних джерел у дослідженнях з козацької проблематики
Одним з дискусійних питань археологічної науки залишається визначене часових вимірів, в котрих остання реалізує свій пізнавальний потенціал Досить часто воно поставало в XIX та минулому століттях, а сьогодні І тільки не втратило гостроти., а й отримало особливу актуальність, як за рахунок нашого віддалення у часі від об`єктів досліджень, так і завдяки деякому розчаруванню у можливостях історичних реконструкцій на підставі виключно письмових джерел. дивитися »
Ченцова Н.В
Джерела до історії Запоріжжя часів Нової Січі
Всеукраїнська наукова конференція «Постать Петра Калнишевського та історична спадщина запорозького козацтва ХVІ-ХVШ ст.» в м. Нікополі у жовтні цього року та урочисті заходи, присвячені особистості останнього кошового отамана Нової Запорозької Січі, спонукали істориків і краєзнавців цілеспрямовано обговорити набуті результати сучасних досліджень та порівняти їх із загальноусталеними і майже хрестоматійними. дивитися »
Бондар Г.С
Археографія на сторінках «Одесского вестника» (30-ті - середина 50-х рр. ХІХ ст.)
З приєднанням Південної України до складу Російської імперії завдяки сприятливій політиці тут прискорився процес її заселення та господарчого освоєння. В регіоні відбулись кардинальні зміни не тільки в політичному, соціально-економічному, але й культурному розвитку. В першій половині ХІХ ст. центром Півдня України стала Одеса, яка поступово перетворилась у справжню столицю південного регіону. В 20-ті рр. саме в Одесі зародилася місцева преса Новоросії. Її провідним виданням стала газета «Одесский вестник» (далі – ОВ), яка протягом багатьох років, до появи губернських відомостей, залишалась єдиною газетою на Півдні України. Вже в перші роки газета завоювала популярність серед дописувачів і стала одним із центрів краєзнавчих досліджень. дивитися »
Атаманенко А.Є
Прийоми та методи публікації джерел Д.М.Бантишем-Каменським
Д.М.Бантишем-Каменським, автором першої узагальнюючої праці з історії України, одним із перших в українській історіографії були здійснені публікації письмових джерел різних видів, що зумовило необхідність виявлення їх методики. Подібну інформацію дають "Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантыш-Каменским", видані Й.М.Бодянським у 1858–1859 рр., а також публікації джерел у додатках до кожного тома 1-го видання «Истории Малой России» та "Примітках" до 2-го, а також безпосередньо у тексті книги. Документи, які мав у своєму розпорядженні Д.М.Бантиш-Каменський, були особисто ним опрацьовані у Московському архіві Колегії іноземних справ, що підтверджує його лист до московського почт-директора К.Я.Булгакова, введений у науковий обіг В.В.Кравченком , у якому йшлося про пакунок з архівними матеріалами з історії України, які були відправлені з Москви до Полтави на ім`я історика і включали в себе оригінальні документи, копії з них, зроблені власноручно самим істориком, а також портрети українських гетьманів. При складанні цих матеріалів ним були використані "Малоросійські справи", матеріали Польського, Турецького, Шведського двора тощо. дивитися »
Голубчик Г.Д
Дослідження з історії родини Марковичів-Маркевичів у сучасній вітчизняній та англомовній історіографії
Висвітлюється історіографія відомого шляхетського роду Марковичів-Маркевичів, який дав багатьох культурних і громадських діячів, науковців, компо¬зиторів та меценатів. Маркевичі - серед козацької старшини у XVII ст., серед провідних діячів культури ХVIII-ХІХ ст., серед політичних, громадських ти культурних діячів XX ст. дивитися »
Вирський Д.С.
С. Оріховський-Роксолан та перше українське відродження
Досліджуються аспекти історії України у творчості С.Оріховського-Роксолана кріз призму першого українського Відродження. дивитися »
Колесник І.І.
Державницька ідея в російській історігорафії
Аналізується еволюція поглядів змісту державницької ідеї в російській історіографії ХІХ-ХХ ст. дивитися »
Ченцова Н.В
Атестати запорозьких козаків в архіві Коша нової Запорозької Січі як джерело до вивчення козацьких біографій
Вивчення питань соціальної історії та впливу історичних подій на економічний і духовний розвиток певного суспільного стану, закріплення за ним окремого світобачення, норм поведінки неможливе без виокремлення і розгляду біографічного матеріалу. Існує солідна кількість робіт, присвячених видатним постатям доби козаччини в Україні, але персоналії діячів останнього періоду козацтва вивчені набагато менше. Джерельний комплекс архіву Коша Нової Запорозької Січі дає можливість простежити становлення, принаймні, одного покоління військових і політичних діячів Нової Запорозької Січі, тих, хто виступав "керманичем" соціальних і політичних процесів, репрезентував у середині-кінці XVIII століття запорозьке козацтво як чинник загальноісторичного процесу. дивитися »
Каюк С.М
Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського)
Історія запорозького козацтва, як і вся козацька доба, є однією з центральних тем української історіографії. Тематичний індекс видань тільки останнього десятиріччя нараховує сотні позицій. В той же час на сьогодення очевидним є той факт, що ця історія потребує значних коректив й переосмислення. Важливу роль у формуванні подальших дослідницьких завдань відіграє розуміння того, як відбулося становлення відповідних історіографічних стереотипів, які вплинули на сучасне розуміння історії українського козацтва. Історіографічний образ Задунайської Січі в цьому відношенні може бути типовим прикладом. Цілком виправдано історією задунайських та чорноморських козаків завжди завершують праці про запорожців. Отже, історіографічний образ Задунайської Січі завжди відповідає тим оціночним орієнтирам, що стосуються всієї історії запорозького козацтва. дивитися »
Світленко С.І
Український діяч Дмитро Маркович
Дмитро Васильович Маркович репрезентував тип українського демократичного інтелігента-культурника другої половини XIX - початку XX ст. Його життя й діяльність додає цікавих штрихів до загальної картини розвитку українського національно-демократичного руху й літературно-культурного процесу в означений період. Постать Д.В.Марковича привертала увагу сучасників [3, 512-513; 18, 383, 388; 19, 114, 116], його біографія і творчість діставала загального висвітлення на сторінках енциклопедичних, довідкових видань [11; 16], підручників з літератури [4, 286-302]. Однак не можна не відмітити, що дана персоналія вивчена ще недостатньо. В зазначеній літературі абсолютно відсутні згадки про перебування Д.В.Марковича на Катеринославщині. дивитися »
Єгорова О.В.
Історія українського права в дослідженнях М.Ф.Владимирського-Буданова
Одним із позитивних процесів у сучасному правознавстві є зміцнення інтересу до узагальнення творчих досягнень минулих поколінь істориків права. У цьому аспекті особливе значення мають питання розвитку історико-правової науки у вітчизняних вищих закладах освіти. Нерозривно пов`язаним із становленням історико-юридичної школи українського права є ім`я відомого правознавця Михайла Флегонтовича Владимирського-Буданова (1838-1916). дивитися »
Апросіна О.В.
«Польські аннали» Веспасіана Коховського як джерело до історії України середини і третьої чверті XVIII ст.
Події Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. були і залишаються однією з найважливіших віх на шляху побудови Української незалежної держави. Протягом останніх десятиріч завдяки копіткій праці фахівців Києва, Дніпропетровська, Львова побачила світ ціла низка джерелознавчих праць. Проблеми джерелознавства історії України козацької доби були досліджені у роботах М.П.Ковальського, Г.К.Швидько, Ю.А.Мицика; об`єктом досліджень Д.С.Наливайка, І.Плохія стали "записки іноземців"; у джерелознавчих працях М.Р.Кучернюка, Я.Федорука досліджувалися документальні джерела, насамперед дипломатичні [1]. Ці та інші роботи створили фундаментальне підґрунтя для подальших джерелознавчих досліджень. дивитися »
Колісник Д.В.
Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX ст.)
Доба Гетьманату - один з етапів української революції - посідає досить помітне місце в сучасній українській історіографії. Питанням внутрішньої та зовнішньої політики Павла Скоропадського (1873-1945) під час його короткотривалого гетьманування у 1918 р. присвячена велика кількість наукових праць, які ґрунтовно досліджують більшість аспектів життя української держави цього періоду. Відповідна увага приділяється в останнє десятиліття і постаті самого гетьмана — одного з провідних діячів визвольних змагань українців першої половини XX ст. В той же час така зацікавленість мас дещо односторонній вигляд, адже активна політична діяльність П.Скоропадського в еміграції протягом майже двадцяти років найчастіше залишається за межами наукових інтересів істориків. Така "неуважність", безперечно, є невиправданою, тому що особа гетьмана нерозривно пов`язана з помітним явищем в житті української міжвоєнної еміграції - державницько-монархічним (гетьманським) рухом. Крім того, це цілий пласт вітчизняної суспільно-політичної думки, представлений консервативними ідеями В.Липинського, О.Назарука, О.Скорописа-Йолтуховського та інших. В умовах реалій українського сьогодення державницькі підходи і ідеї гетьманців набувають додаткової актуальності та значущості. дивитися »
Удод Л.І.
Краєзнавство та історична пропедевтика: проблеми методології
Патріота і громадянина неможна виростити, не прищеплюючи людині з дитинства трепетну любов до своєї землі, до рідного міста чи села. Роль школи у пропаганді наукових знань про Україну, про її народ неможливо переоцінити. І дуже важливо, щоб діти були не просто пасивними слухачами чи читачами, а й співтворцями тих духовних багатств, які народжуються на наших очах. П.Т. Тронько. Історичне краєзнавство: кроку нове тисячоліття (2000р.)Історичне краєзнавство як предмет дослідження постійно актуалізується в конкретно-історичних, історіографічних та педагогічних працях. Інша роль — ілюзорно менше актуальна відводиться історичній пропедевтиці як проблемі, здавалося б, уже давно вирішеній. Але сучасний стан розробки основоположних документів щодо змісту історичної освіти (стандарту, концепції, програм, методичних рекомендацій та ін.) змушує знову звертатися не тільки до пропедевтики, а й до тих могутніх засобів "введення" людини у світ історії, чим є, безсумнівно, історичне краєзнавство. дивитися »
Ковальський М.П.
Дослідниця джерел та історіографії України XVI-XVII ст.
Однією з найбільш відомих дослідниць історії України, її джерел та історіографії є випускниця Дніпропетровського державного університету, доктор історичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Ганна Кирилівна Швидько. її творче і наукове зростання протягом десятиріч відбулось перед очима автора даного нарису. Вона пройшла великий шлях історика і громадського діяча від перших років навчання в ДДУ з середини 1960-х рр. до початку 1970-х рр. будучи блискучою і кмітливою студенткою, а пізніше аспіранткою, і до професора кафедри історії України, ставши її засновницею вже як доктор історичних наук. Маю підстави підкреслити її виняткову працьовитість, ретельність і вмілість самостійної роботи. дивитися »
Абросимова С.В
Д. Яворницький і П. Саладилов
Громадсько-культурне життя того чи іншого соціуму найбільш яскраво висвітлюють стосунки між його активними діячами. Одним з високоінформативних джерел щодо розв`язання цього питання є джерела особистого походження, передусім приватне листування.Ґрунтуючись на використанні даного різновиду писемних нарративних джерел, спробуємо висвітлити стосунки між відомими українськими діячами кін. XIX — поч. XX ст. — Дмитром Яворницьким та Петром Саладиловим. дивитися »
Ковальський М.П.
Веслав Маєвський – дослідник військової історії польско-українських стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.
Важливим перспективним і продуктивним напрямком сучасної "української історичної науки є звернення до історіографічного досвіду і здобутків істориків сусідніх західнослов`янських народів, насамперед Польщі, де завжди українська історія викликала велику зацікавленість. Сюжети з історії України різних періодів знайшли своє відображення у польській історичній і художній літературі XVIII—XX ст., а найважливіші історичні явища і такі могутні рухи — козаччина, Хмельниччина, Гайдамаччина постійно привертали увагу польських істориків, письменників, публіцистів, навколо їх оцінки, трактування точились суперечки. Ця література заслуговує на аналіз і осмислення, виявлення поглядів і певних здобутків у підході і висвітленні такої проблематики. дивитися »
Мицик Ю.
Кілька листів з історії Війська Запорозького першої третини XVII ст.
Загальновідомими є колосальні втрати джерел з історії запорозького козацтва, малодослідженість й того масиву джерел, що збереглися, а тому кожен нововиявлений документ має велике значення. Особливо це стосується тих документів, що вийшли з канцелярії Коша Війська Запорозького та козацького середовища взагалі. Тому не випадково ми в даній статті вирішили подати тексти шести листів, виявлених нами у 1991 р. в Архіві Головному Давніх Актів у Варшаві (далі —АГАД), у фондах: «Архів Радзивиллів» та «Архів Замойських». дивитися »
Репан О. А.
Старшинський реєстр 1736 року
Сучасна українська історіографія приділяє певну увагу елітним групам суспільства, зокрема старшинській верстві. Спираючись на доробок попередників [1], історики досліджують персональний склад козацької верхівки, її правове становище, стосунки з російським урядом, біографії старшин. [2] Джерельна база теми, особливо якщо говорити про друковані джерела, не є достатньо широкою. дивитися »
Герасименко Н.О.
До історії київської академії в гетьманство Д. Апостола
На початку ХУІІІ ст., в результаті репресивних заходів Петра I, пов`язаних з переходом у 1708 р. гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла ХII, Київська академія перебувала в стані занепаду. Так, якщо за І.Мазепи в академії навчалося до двох тисяч студентів, то при його наступнику - І.Скоро¬падському їх кількість скоротилася до 161. Причиною цього був царський указ, виданий у лютому 1709 р., за яким студентам з Правобережної України було заборонено в ній навчатися. [1, С.160] дивитися »
Лебідь Л.В.
Археографічна діяльність Н.В. Пігулевської (1894–1970 рр.)
Археографічну практику, археографію, як наукову дисціпліну не можна уявити без конкретних осіб-дослідників.Ніна Вікторівна Пігулевська (1894-1970 рр.) - історік, спеціаліст з ранньосередньовічної історії країн Близького і Середнього Сходу і Візантії, член-кореспондент Академії Наук СРСР з 1946 р., професор Ленінградського університету, віце-президент Російського палестинського товариства і редактор «Палестинского сборника» з 1952 р., ввійшла в історію і як археограф. Протягом всього свого життя вона займалася археографічною діяльністю, була членом Археографічної комісії при Відділені історії АН СРСР. дивитися »
Хмарський В.М.
Внесок Одеського Товариства історії та старожитностей у становлення археографії на півдні України
Проблема формування української археографії і зокрема її становлення на Півдні України жваво обговорювалась на одному із секційних засідань Четвертого Міжнародного конгресу україністів, що відбувся у серпні 1999 р. в Одесі. Було визнано, що вагомий внесок у цей процес зробило Одеське товариство історії та старожитностей (далі-Товариство). [1] дивитися »
Утешева Г.В
Культурно-духовная жизнь Екатеринослава конца XIX – начала XX века на страницах справочно-статистических изданий города
В историографической традиции к справочно-стати¬сти¬че¬ской литературе, издаваемой в Екатеринославе в конце XIX — начала XX вв., сложилось потребительское отношение. Современные исследователи, часто не называя даже издания, используют, прежде всего, статистические данные для изучения тем, посвещенных хозяйственно-промышленному развитию региона. Вместе с тем данный источник несет значительную информацию по истории культурно-духовной жизни города, содержащуюся в аналитических статьях, статистических таблицах, справочных материалах, рекламных объявлениях и фотодокументах. Попытка раскрыть возможности справочно-статистических изданий для изучения данной темы и предпринимается в настоящей публикации. дивитися »
Удод О.А
Народний календар як джерело національно-історичної пам`яті українського народу
На початок ХХІ ст. стає очевидним глобальний характер і взаємозв`язок всіх соціальних процесів. Традиційні методи соціальних наук, в тім числі історії, колись накопичені джерела інформації, що служать базою для історіософських узагальнень, вимагають переосмислення під тиском глобалізації. Традиційні історичні джерела показують свою неповноту, обмеженість і неспівпадіння при вивченні не політичної історії держав чи діяльності окремих видатних осіб, а при дослідженні тієї “мовчазної більшості”, настрої якої все сильніше впливають на хід соціальних процесів. Реконструкція морального стану суспільства, духовно-ціннісних орієнтацій населення має, на відміну від звичних об`єктів дослідження істориків – економічної, політичної сфери життя суспільства чи історії культури, має свою методологічну специфіку і потребує, природно, нетрадиційних джерел і так само нетрадиційних (нестандартних) підходів до їх використання. дивитися »
Удод Л.І
Актуальні проблеми дослідження джерельної бази сучасного історичного краєзнавства
У 80-90-ті роки ХХ ст.. історичне краєзнавство в Україні стало важливим фактором відродження національно-історичної пам’яті українського народу. Значно зросла кількість дослідників з історико-краєзнавчої тематики, розширилось коло наукових проблем, які вони вивчають. Чітко окреслились сучасні актуальні тенденції в краєзнавстві. дивитися »
Портнов Андрій
Русь і степ у дослідженнях Володимира Пархоменка
Життєвий шлях і науковий доробок Володимира Пархоменка (1880–1942) лише останнім часом стали об`єктом наукового вивчення. [1] Одним з важливих напрямків досліджень історика було питання взаємовідносин Русі з кочовиками східноєвропейських степів у X–XIII ст. дивитися »
Борисенко Н.Н
Два пола – два текста: гендерные подходы к мемуаристике первой половины ХІХ века
Мир все больше приобретает женские черты. Феминистки, отвоевав относительное равноправие в практической сфере, принялись за теорию. Под лозунгом «Женщина достойна собственной истории!» увеличивается количество работ, в которых авторы доказывают возможность и необходимость отдельной женской истории [1] (по иронии, это возможно, лишь путем сопоставления с так называемой мужской историей). Гендерное направление уже завоевало много поклонников, является актуальным и популярным, что приводит, иногда к отступлению от метода сравнительного анализа и сползанию к беллитризации [2]. Научный интерес к проблеме подтолкнул к вопросу о том, что коль скоро говорят о специфике женской истории, то распространяется ли это на источники, созданные женщиной. Иными словами, влияет, и как на текст пол создателя? Из всех источников, на мой взгляд, наиболее показательной в этом случае является мемуаристика, ее субъективизм дает наибольшее представление о личности автора, его особенностях. Источниковедческие исследования [3], посвященные мемуаротворчеству, несмотря, на свою полноту и высокую информативность, не останавливаются на анализе отдельно женских и мужских мемуаров, а подходят к ним усреднено («унисекс»). Поэтому, как мне кажется, было бы интересно провести сравнительный анализ двух сопоставимых «разнополых» мемуаров. Были отобраны «Воспоминания» С.В.Капнист–Скалон и «Записки моего времени» Н.И.Лорера. дивитися »
Швидько Г.К
Діловодчі акти козацьких органів влади як джерело до історії міст Гетьманщини другої половини XVII–XVIII століть
Значний комплекс джерел до історії Гетьманщини в ці¬ло¬му та міст, зокрема, складають документи, породжені, функціонуванням місцевих адміністративних установ: магістратів і ратуш, полкових і сотенних канцелярій, а також Генеральної Військової Канцелярії та Генерального Військового Суду. Діловодчі акти місцевих органів управління, як зазначають автори підручника з джерелознавства, "є первинними джерелами, в яких міститься велика кількість фактів і деталей, які не знаходять відображення в матеріалах центральних установ, дозволяють проникнути в "кухню" державного апарату і краще побачити саму дійсність" [1, С.203]. В даній розвідці розглядаються документи лише тих органів влади, котрі виникли в ході і після Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. дивитися »
Айтов C.Ш.
Журнал “Основа” та історико-антропологічно орієнтовані підходи в українознавстві другої половини ХIX - початку ХX століття
Серед багатьох науково-дослідницьких напрямків, які вивчалися авторами “Основи” (1861–1862) одне з важливих місць займало пізнання минулого і сучасного українського народу з точки зору реконструкції його світогляду, повсякденного життя, побутової поведінки, етнічної психології, тобто з точки зору таких методологічних засад, які у ХХ ст. отримали назву “історико-антропологічних”. Слід відзначити, що М.І.Костомаров, П.О.Куліш, А.Свидницький, В.Б. Антонович, реалізувавши у власних дослідженнях потенціал наукової парадигми доби романтизму в історіографії, з притаманним останньої інтересом до вивчення народу і взагалі наданням йому “статусу” центральної аксіологічної та наукової категорії [1, С. 316-317], виступили піонерами історико-антропологічно орієнтованих підходів в українознавстві ХIХ ст. Відповідно до списку українознавчих публікацій, надрукованих у другої чверті ХIХ ст. у “Чтениях общества истории и древностей российских”, під редагуванням О.М. Боденського [2, С.92-93], майже всі вони присвячені висвітленню питань політичної історії України XVI-XVIII ст. Взагалі, добі наукового романтизму в україністиці властиві скоріше тенденції до накопичення фактичного матеріалу, ніж до створення узагальнюючих концепцій з української історії. О.В.Тодійчук вказує, що у першій половині ХIХ ст. наукові інтереси членів Общества... були зосереджені на первинній науковій обробці матеріалів з нумізматики, археології, географії, етнографії [3, С.15]. “Основа” виконала роль “системного перетворювача” у просторі українознавства другої половини ХIХ ст., трансформувавши неупорядкований світ окремих фактів у систему, сукупність концепцій, які пояснювали особливості та закономірності історичного розвитку України. дивитися »
Портнов Андрій
Елементи консерватизму в світогляді і текстах Дмитра Дорошенка
Постать Дмитра Дорошенка не належить до кола теоретиків українського консерватизму: він не залишив по собі теоретичних обгрунтувань цієї ідеології, а опис його діяльності у гетьманських організаціях складає невеличку частину його багатої біографії. Втім, питання вибору Д. Дорошенком консерватизму посеред інших конкуруючих ідеологій є показовим для долі українського інтелектуала міжвоєнної доби. Його мотиви стають зрозумілішими при розгляді загального тла доби. дивитися »
Маслійчук Володимир
Нові дані до біографії Івана Сірка
Іван Сірко з’являється на історичній арені 1653 р. До цієї ж дати його біографія залишається майже не відомою. Виявлені на початку XX ст. В.Данилевичем та іншими істориками документи дозволяють реконструювати частину біографії І.Сірка 1644-1647 рр. Перший пропонований документ – чолобитна українських мешканців міста Усерда, російської фортеці на Бєлгородській лінії на чолі з Іваном “Сериком”. Другий виявлений документ – неопублікований свого часу матеріал для збірника “Воссоеденение Украины с Россией”, що зберігається в Науковому архіві Інституту історії Національної Академії наук України. Документ підготовлений до друку, копія звірена з ориґіналом. Це джерело дозволяє пролити світло на факти біографії І.Сірка 1646-1647 рр. дивитися »
Воронов В.І
Внесок О.М.Лазаревського у діяльність історичного товариства Нестора-літописця
Історичне товариство Нестора-літописця (далі – ІТНЛ) було одним із перших наукових осередків в межах України, яке спрямувало свою основну діяльність на вивчення вітчизняної історії та публікацію історичних джерел, що стосувалися окремих її аспектів. Засноване воно було ще в 1872 р. при Київському університеті Св. Володимира й продовжувало свою діяльність до 1931 р., коли в процесі реорганізації ВУАН та фактичної ліквідації громадського сектора науки, що існував при ній, припинило своє існування. Слід зазначити, що наведена вище дата заснування товариства не підтримується одностайно всіма дослідниками його діяльності. Так, наприклад, в "Енциклопедії українознавства" датою його заснування вказано 1873 р. [8,с.886], а сучасний український дослідник М.Колесник, хоч і не в категоричній формі, висловився за те, що "справжня історія Товариства розпочалася з початку 1874 р., коли затверджене ІТНЛ та відхилене урядом КТІСЛ [Київське товариство історії, старожитностей і літератури при Київському університеті, проект створення якого був запропонований М.О.Максимовичем, але відхилений урядом – В.В.] злилися в єдине "товариство Нестора Літописця, що перебуває при Імператорському Університеті Св. Володимира для розробки російської історії, археології та літератури" [15,с.52]. Цікаво, що 25-річчя ІТНЛ відзначалося саме в 1899 р., коли на ювілейному засіданні було зачитано доповідь тодішнього його голови М.Дашкевича з оглядом діяльності товариства за весь попередній період від часу заснування (згодом вона була опублікована окремим виданням) [6]. дивитися »
Абросимова С.В
Археографічний аспект в епістолярній спадщині академіка Д.I.Яворницького
Iнституалiзацiя археографiї як науки передбачає, окрiм всього, й дослiдження її розвитку, тобто iсторiографiї археографiї. На становлення української археографiї, виокремлення її в самостiйную науку впливали, окрiм внутрiшнiх законiв розвитку самої науки, ще й соцiально-полiтичнi змiни в українському соцiумi, загальний розвиток науки i культури, що сприяло пiднесенню наукового й масового iнтересу до одних джерел (пам’яток писемностi) й «iгноруванню» та штучному вилученню з наукового обiгу iнших джерел. Кожнiй добi iсторичного розвитку притаманнi свої «прiоритетнi» види писемних джерел (лiтописи, хронографи, хронiки, мемуари, спогади, щоденники, епiстолярiї тощо). Нерiдко та чи iнша публiкацiя джерел, чи їх камеральне опрацювання є результатом подвижницької дiяльностi того чи iншого вченого, або колективу археографiв, залежить вiд наукових зацiкавлень учених-археографiв. дивитися »
Василенко В.О
Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова
В наш час, коли йде процес становлення новітньої вітчизняної історіоґрафії, однією з найбільш нагальних потреб є створення сучасної концепції історії України. Проте здійснити це можливо, лише розглядаючи історію нашої країни в нерозривному зв’язку із загальноєвропейським історичним процесом і, насамперед, історією Центрально-Східної Європи. дивитися »
Репан О. А.
Методика організації історико-краєзнавчої екскурсії на фортецю Кодак
Історичне краєзнавство на Дніпропетровщині в останні роки розвивається дуже динамічно. Наразі однією з найбільш дискусійних є проблема часу заснування м.Дніпропетровська. З концептуальними підходами можна ознайомитись, наприклад, у роботах Є.А.Чернова та Г.К.Швидько [7; 8] У полеміці автори звертаються до історії фортеці Кодак. Минуле цього населеного пункту вже доволі вивчене і пропоновані для екскурсії матеріали переважно взяті з робіт Мицика Ю.А., Стороженка І.С., Ковальова А.М. [3; 4; 5; 6] дивитися »
Кочергін І.О
Погляд на деякі аспекти раннього періоду розвитку міста Дніпропетровська
Суперечки щодо заснування міста Дніпропетровська точаться вже не одне десятиріччя. Якось не пощастило місту на Дніпрі на усталену, стабільну дату народження. Кожне століття приносило нову дату виникнення міста з новим обґрунтуванням. У ХІХ ст. 100-річний ювілей Катеринослава святкували у травні 1887 р. Наступне сторіччя для Дніпропетровська минуло швидше ніж очікувалось. 200-річний ювілей дніпропетровці святкували не у 1987 р., а у 1976 р. Як перша так і друга дата спираються на події, які не дають достатніх підстав твердити про реальне виникнення міста, яке зараз носить назву Дніпропетровськ.
дивитися »
Шалобудов В.М
Знахідки фальшивих півтораків Сигізмунда III на території козацького містечка Самарь.
До нашого часу на північній околиці селища Шевченко в межах Дніпропетровська (правий берег р.Самара, поблизу її гирла) збереглися рештки укріплень Богородицької (Новобогородицької) фортеці. В ході дворічних розвідок та розкопок на теренах фортеці, проведених силами співробітників лабораторії археології Придніпров’я та студентів історичного факультету ДНУ була зібрана цікава колекція артефактів XVI – XVIII ст. дивитися »
Векленко В.О
До уточнення місцезнаходження містечка Самари (Старої Самари),
Стаття присвячена співставленню історіографічних, картографічних та археологічних даних з метою локалізації місце розташування запорозького міста Самара (Стара Самара) та російських Богородицької і Новосергіївської фортець. дивитися »
Маріна З.П.
Нові дослідження археологічних пам`яток в пониззі Самари.
Влітку 2002 р. науковцями Дніпропетровського національного університету при участі студентів історичного факультету, що знаходилися на археологічній практиці, були проведені дослідження археологічних пам’яток поблизу селища Шевченко, на території пів-острова, що був утворений р.Самарою та її правою притокою р.Кримкою. Обстеження цього мікрорайону пов’язано з місцезнаходженням тут унікальної пам’ятки доби козацтва – Богородицької фортеці. дивитися »
Журба О.І
Історія археографії як наукова проблема та вивчення історіографічного процесу
Ледве не чверть століття минуло з часу відомої дискусії з приводу предмета і завдань археографії як допоміжної історичної дисципліни на сторінках журналу «Советские архивы». Відтоді включення історії археографії до її предметного дисциплінарного кола майже ні в кого не викликало вже сумнівів і заперечень. Водночас, утвердження історичного сегменту як повноцінної складової частини цієї наукової дисципліни на повний зріст поставило питання про його змістовне наповнення, осмислення власних завдань, ролі й місця в історичному пізнанні. Усе це вимагало й змушувало відштовхуватися від традиційних уявлень про історико-археографічні студії, долати стереотипи, пов\'язані з актуалізацією цих досліджень крізь призму «просвітницької» корисності вивчення минулого досвіду публікацій історичних джерел для сьогоднішніх едиційних та дослідницьких завдань. Іншим боком такого роду прагматичних підходів до історико-археографічних сюжетів стало і, до речі, міцно закріпилося й продовжує існувати в загальних уявленнях про норми історико-наукової продукції переконання в абсолютній необхідності огляду археографічних публікацій з обраної дослідником теми, який (огляд) так або інакше здатен розглядатися як більш-менш самостійний історико-археографічний екскурс. Такий «ритуальний» тип дослідження через свою масовість «привчив» сучасного історика до розуміння необхідності й корисності проблемних історико-археографічних студій і закарбував у дослідницькій підсвідомості алгоритми подібних творів. Саме тому в історико-археографічній проблематиці досі продовжують переважати «екстенсивні» або «техногенні» за своїм характером підходи, суть яких зводиться насамперед до вивчення історії виникнення археографічних видань, огляду минулих публікацій історичних джерел з певної проблематики, методики їх створення. Свого часу такі підходи були не лише цілком виправданими, але й абсолютно необхідними. Зважаючи на початковий етап розробки історико-археографічної проблематики, на необхідність накопичення такого роду інформації, критичний обсяг якої в поєднанні з новими уявленнями про зміст і завдання історико-археографічних студій здатен утворювати ґрунт для якісного зростання такого роду досліджень, твори типу «Археографічна діяльність NN» (варіант – N як археограф») чи то «Археографія у творчості NN» або «Діяльність N-ї археографічної комісії», «Археографічні видання з питань...» до сьогодні, особливо на тлі незадовільно розробленого українського археографічного поля, усе ще зберігають і досить довго ще будуть зберігати фахову актуальність і привертати до себе професійний інтерес.
дивитися »
Луняк Є
Кирило-Мефодіївське товариство в українській діаспорній історіографії
Зарубіжна українська історіографія Кирило-Мефодіївського товариства (братства) існує вже понад століття. У даній роботі розглянуті лише україномовні праці зарубіжних українців, оскільки іншомовні роботи – це тема іншого дослідження.Початок зарубіжній українській історіографії Кирило-Мефодіївського товариства поклали праці Михайла Драгоманова Після свого виїзду 1876 р. за кордон М. П. Драгоманов опинився в становищі політемігранта. Перебуваючи в Женеві (Швейцарія), а згодом в Австро-Угорщині та Болгарії, М. П. Драгоманов займався активною видавничою діяльністю. Його твори німецькою, французькою та італійською мовами мали привернути увагу світової громадськості до української проблеми. У великій кількості українських праць М. П. Драгоманов звертався до української спільноти. Кирило-Мефодіївське товариство посідало у творчості Драгоманова дуже важливе місце як один з чинників українського національного руху. Саме товариство уявлялось йому як невеличкий гурток київських мрійників, просякнутих «христовою вірою» та «святим письмом». Найбільш радикальною силою в братстві М. Драгоманов, звичайно, визнавав Шевченка, хоча й зазначав, що до братства «формально Шевченко не належав», а саме воно найімовірніше не мало впорядкованої організації. Керівником товариства обґрунтовано визнано М.І. Костомарова. Розглядаючи витоки ідеології товариства, М. Драгоманов відзначав особливу роль європейських прогресивних ідей, демократичного «всеслов`янства» (панславізму), який не був тотожним московському слов\'янофільству. М. Драгоманов особливо наголошував, що кирило-мефодіївців ні в якому разі не слід уважати революційною організацією, якою був, наприклад, сучасний їм гурток петрашевців. Не був революціонером і сам найреволюційніший з братчиків Т. Шевченко [12, с. 7 - 133, 134 - 144, 338, 415].
дивитися »
Польовий М. А.
До питання про закономірності розвитку історіографічних концепцій
Питання про закономірності розвитку історіографічних концепцій є досить дискусійне в кількох площинах. По-перше, є дискусійна теза про наявність таких закономірностей узагалі. По-друге, існують давні дискусії щодо напряму та, особливо, характеру розвитку історіографічних концепцій. По-третє, і це частково випливає з другого пункту, зовсім непевною для багатьох фахівців уявляється можливість прогнозування розвитку історіографічних концепцій. Перш за все йдеться про визначення не загального напряму розвитку історіографії, а етапів зміни одних історіографічних уподобань та стереотипів іншими.
дивитися »
Вирський Д.С.
Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської
Відома представниця познанського центру польських методологів історії Ева Доманська у своїй програмній книзі «Мікроістоірії (Зустрічі у міжсвітах)» [1], що побачила світ на рубежі нового тисячоліття, торкається мотивуючих питань історії як невід\'ємної потреби людської екзистенції, її настрій змушує згадати Боеція чи «Сповідь» св. Августина в сукупності з іншими «ідеологічними» текстами.Месіанський характер праці історика для пані Еви є безсумнівний. Він для авторки «герой нашого часу», пророк і деміург, спрямований у майбутнє дивитися »
Портнова Т.В
Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ - початку XIX століття в українській історіографії
Цілком розвинена модерна українська історіографія сформувалася на початку XX ст. як один з наслідків культурного історії національного розвитку попереднього століття [1]. Але процес вироблення української національної ідентичності та становлення української історії як дисципліни були тісно пов`язані з початками нового часу. Особливий інтерес у зв`язку з цим викликає епоха середини ХVIII - початку XIX ст., котра ознаменувалася змінами в усіх сферах суспільного життя, що з одного боку, виявилося у втраті політичної автономії та процесах інтеграції українських земель до Російської імперії, з іншого – у зародженні національної культури, мови, близької до сучасної, та нових форм самоусвідомлення. За цих умов саме історіографія, як найбільш придатна форма для висловлення національних уподобань, акумулювала в собі різноманітні громадсько-політичні та ідейні програми (це дозволяє говорити про історіографію як одну з найбільш репрезентативних сфер вітчизняної культури).
дивитися »
Заруба В.М
Схема історії України Антона Синявського
У травні 1891 року в галицькій "Зорі" [№ 11. – С. 215-217; №12 – С.235-236] за підписом А. Катран з`явилася рецензійна стаття на "Ілюстровану історію Руси від найдавніших до нинішіх часів..." Олександра Барвінського, яка пройшла повз увагу тодішніх істориків і тривалий час залишалася невідомою сучасним дослідникам. Хоча резонанс від неї мав би бути значним. Адже автор рецензії вперше в українській історіографії зробив спробу сформулювати і запропонувати науково обґрунтовану синтетичну схему історії України [1]. дивитися »
Кресін Олексій
Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української еміграції XVIII ст.
Як відомо, при обранні гетьманом І. Мазепи 1687 р. між ним, старшиною та царським урядом було укладено так зв. Коломацький договір, що регламентував українсько-російські відносини і містив декілька нових положень порівняно з попереднім Конотопським договором 1672 р. Він загалом отримав негативну оцінку в історіографії як такий, що заклав основи конфлікту української автономії з Москвою. На думку О. Оглоблина, Коломацький договір принципово суперечив попередній традиції українсько-російських договорів і ставив під питання саме існування державності Війська Запорозького. Вчений зробив висновок, що «та ідея, яка була закладена в Переяславську угоду, до кінця XVII століття цілковито втратила всякий кредит» [1]. О. Субтельний наголошував на тому, що умови Коломацького договору «суперечили автономії українських земель», збільшуючи конфліктний потенціал відносин Війська Запорозького з царським урядом [2].
дивитися »
Маслійчук Володимир
Віктор Барвінський, історик Гетьманщини.
Барвінський Віктор Олександрович – один із найзначніших дослідників соціально-економічного устрою Лівобережної України XVIII cт., архівіст. В статі розглядаєть діяльність історика дивитися »
Маслійчук Володимир
"Лебедина пісня" видатного історика Вернера Конце
Верне Конце (1910-1986) – професор історії Гайдельберзького університету, один з найвидатніших німецьких істориків післявоєнного часу. Насамперед, він відомий завдяки своїм дослідженням з соціальної (структурної) історії, як історії всеоб`ємливої, яка охоплює як духовні цінності, так і економічні відносини. В. Конце ще на початку наукової кар`єри захопився славістикою та проблемою відносин німців зі “сходом”. дивитися »
Турченко Федір, Заліська Наталія
В`ячеслав Липинський – ідеолог української демократичної хліборобської партії
Діяльність В`ячеслава Липинського в роки революції і громадянської війни нерозривно пов`язана з Українською демократично-хліборобською партією (УДХП). Липинський був одним з її організаторів і, без сумніву, найвидатнішим ідеологом.УДХП формуватися 1917 р. на Полтавщині як єдина на той час національна партія. Це був період, коли українська політична думка перебувала в полоні соціалістичних ідей. Симпатії інтелігенції схилялися до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що становили переважну більшість Центральної Ради і обіцяли народним масам швидке настання соціалістичного раю. Запаморочення соціалізмом охопило і помірковану ліберально-народницьку Українську радикально-демократичну партію, перейменувалася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Навіть Українська народна партія (УНП), котра мала найпоміркованішу соціально-економічну платформу, почала швидко еволюціонувати у бік соціалізму, прагнучи з`єднати його з самостійницькою перспективою України. У грудні 1917 р. УНП оголосила себе Українською партією самостійників-соціалістів (УПСС).Соціалістичний лад і автономія України у складі федеративної Росії – ці дві ідеї заполонили більшість діячів українського національно-визвольного руху 1917 р. Самостійницька Українська народна перебувала у фактичній ізоляції, і її спроби зорієнтувати національні партії на боротьбу за незалежну Україну з обуренням відкидалися. дивитися »
Веденєєв Д
Зовнішньополітичні погляди та діяльність В`ячеслава Липинського
При аналізі літератури, присвяченої творчості та політичній діяльності видатного українського історика, політолога, громадського діяча В. К. Липинського, звертає на себе увагу недостатній ступінь дослідженості його поглядів на зовнішню політику і самої його постаті як дипломата. Після здобуття Україною державного суверенітету гостро постало завдання формування самостійного зовнішньополітичного курсу як невід`ємної складової частини будь-якої незалежної державності. У зв`язку з цим варто враховувати як певний попередній досвід міжнародних відносин українських держав періоду 1917-1923 рр., так і оригінальні погляди на цю проблематику визначних українських інтелектуалів та політиків того часу, і, зокрема, В. Липинського, тим більше, що деякі з них не втратили своєї актуальності і зараз. дивитися »
