Інтелектуальна історія
Журба О.І
Василь Якович Ломиковський: історик чи агроном?
У процесі формування образу українського панства у вітчизняній історіографії в цілому утвердилися і, на жаль, продовжують утверджуватися крайні, нерідко взаємовиключні позиції, які колись найяскравіше виявилися в заочній дуелі О.Оглоблина з О.Лазаревським. І якщо останній поклав початок вивченню соціально-економічної природи лівобережного дворянства з акцентом на найнепривабливіших сторонах його господарювання та соціальної практики, то перший, не переймаючись напрацюваннями свого опонента, підносив соціальну еліту колишньої Гетьманщини до висот національних героїв, вчинки яких повинні бути гідним прикладом наслідування та виховання наступних поколінь. дивитися »
Воронов В.І
Листи російського історика В.О.Мякотіна до О.М.Лазаревського
Епістолярія є досить специфічним історичним джерелом, яке суттєво відрізняється за своїми характерними ознаками та інформаційними можливостями, в першу чергу від документа-льних джерел. Адже листи є джерелами, в яких історична дійс-ність пропущена через сприйняття її конкретною особою (або особами), тому вони часто відрізняються високим ступенем су-б'єктивізму, в них відверто виражаються авторські позиції з при-воду конкретних подій, дається їм оцінка тощо. дивитися »
Виноградов Г.М
Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення Давньоруської державності
Проблема всебічного вивчення процесу генези та початкових етапів розвитку Давньоруської держави займає протягом вже майже двох століть (не говорячи вже про зрозумілий інтерес до цього питання давньоруських, візантійських, східних, південно-, центрально- та західноєвропейських середньовічних хроністів, інтелектуалів ренесансної та барокової доби) традиційно важливе місце в колі незмінно актуальних наукових уподобань істориків, філософів, теологів, лінгвістів, спеціалістів з історії релігії тощо. дивитися »
Портнов Андрій
Українська держава Павла Скоропадського (1918) і Західноукраїнська народна республіка (Л. Цегельський) – практика і теорія консерватизму в українському державному будівництві
ХІХ – початок ХХ ст. не стали часом домінування консервативної ідеології в українській суспільній думці і настроях. Модерний український національний рух пішов у річищі народництва і соціального радикалізму, які і визначили політичне обличча українства доби. Консерватизм виступав на поверхню найчастіше як нахил до поміркованості з боку впливових в українських культурних і громадських організаціях представників землевласницьких і капіталістичних кіл. Представників української виразно консервативної думки зустрічаємо у таких постатях як Г.Галаґан, В.Тарновський, Г.Милорадович (друга половина ХІХст.), Ф.Уманець, В.Горленко, брати Андрій та Микола Стороженки (межа ХІХ – ХХ ст.); з їхніх кіл вийшов і майбутній гетьман П.Скоропадський. За зауваженням І.Лисяка-Рудницького, причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму європейського, ліберального типу, бо ритм її політичного життя хитався між крайнощами революції і реакції. Під подвійним тиском політики російського уряду і українського соціалістичного радикалізму українські консервативні діячі знаходили свою нішу в російському реакційному консерватизмі, що нерідко вироджувалося в політичну і соціальну реакцію (на кшталт газети “Киевлянин” та “чорносотенних організацій). дивитися »
Портнов Андрій
Василь Кучабський: концепція українсько – польських взаємин з консервативної перспективи
Традиція українсько-польських історичних відносин сягає сивої давнини, і у цих взаєминах, попри плідні культурні обміни, взаємовпливи, завжди переважали конфлікти. У перші десятиріччя ХХ ст. каталізатором конфлікту стало зіткнення комплексу польської вищості, одне з підставових переконань якого полягало в культурній і політичній неспроможності східних сусідів Польщі до державного саморозвитку, з етнографічним принципом, на якому наголошували діячі українського руху. Протиріччя між різними способами леґітимізації своїх прав на ті самі терени визначили гостроту польсько-українського конфлікту. дивитися »
Портнов Андрій
Василь Кучабський (біографічний нарис, оцінка української революції 1917-1921 років і більшовизму).
Постать Василя Васильовича Кучабського - історика, публіциста, громадсько – політичного і військового діяча - насьогодні залишається малознаною. Працям цього представника української консервативної думки судилася увагу хіба що професійних істориків. Водночас аналітичні розвідки цього автора, присвячені подіям української революції 1917- 1920 рр., українській дипломатії доби, природі більшовицької політики, українсько – польським стосункам, представляють безумовний інтерес дивитися »
Портнов Андрій
Осип Назарук: Обираючи консерватизм
У Галичині матеріалом для розвитку організованого українського консерватизму у міжвоєнний період стали дві групи: греко – католицьке духовенство, яке продовжувало консерватну традицію, сформовану ще у ХІХ ст., і частина інтелігенції, яка внаслідок участі у революційних і воєнних подіях на основі світоглядної еволюції прийшла до консервативної ідеології. Осип Назарук, громадсько – політичний діяч, журналіст і публіцист, є постаттю, що поєднала консервативні настанови цих двох груп, ставши їхнім речником. дивитися »
Портнов Андрій
В’ячеслав Липинський – творець доктрини українського консерватизму (біографічний нарис, “Листи до братів – хліборобів”)
В українській політичній думці консервативний напрямок було покликано до життя необхідністю обгрунтування політико – правних підстав монархічно – гетьманського ладу на Україні та гірким розчаруванням у невдалих змаганнях представників демократичної і соціалістичної ідеології за українську державу у 1917 – 1920 роках. Найвідомішим представником консервативного напрямку, його своєрідним обличчам став В’ячеслав Липинський, один з найоригінальніших українських політичних теоретиків, провідний історик і соціолог, визначний ідеолог ХХ ст. За виразом Є.Сверстюка В. Липинський “височіє на українському горизонті одинокою постаттю на правому березі”, оскільки у першій чверті ХХ ст. він чи не єдиний наважився виступити з пропагуванням консервативних ідей і лишився відданим їм усе життя. дивитися »
Портнов Андрій
Степан Томашівський: біографічний нарис, концепція української історії
Історик, політик, дипломат, видавець та журналіст, Степан Томашівський, як і більшість представників консервативного табору, залишається постаттю малодослідженою і маловідомою, а його публіцистичні і наукові твори – слабко залученими до вивчення і значною мірою недооціненими. дивитися »
Портнов Андрій
Елементи консерватизму в світогляді і текстах Дмитра Дорошенка
Постать Дмитра Дорошенка не належить до кола теоретиків українського консерватизму: він не залишив по собі теоретичних обгрунтувань цієї ідеології, а опис його діяльності у гетьманських організаціях складає невеличку частину його багатої біографії. Втім, питання вибору Д. Дорошенком консерватизму посеред інших конкуруючих ідеологій є показовим для долі українського інтелектуала міжвоєнної доби. Його мотиви стають зрозумілішими при розгляді загального тла доби. дивитися »
Портнов Андрій
Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна
30 - і роки ХХ ст. були винятково складним і суперечливим періодом в історії української спільноти та тих ідей, між якими обирали її представники. Умови формування ідеологій та їхні форми значною мірою визначалися специфікою середовища, в якому опинялися українські інтелектуали. Різні еміграційні осередки репрезентували відмінні умови для самореалізації своїх членів. За цих умов варто звернути увагу на специфіку осередку львівського. При майже нездоланних обмеженнях польської адміністрації емігрантам з України поселятися на територіях, де переважало етнічно – українське населення (за винятком особливого дозволу польського уряду), на цих теренах радикально – націоналістичні ідеї конкурують з традиційно сильним в регіоні впливом греко – католицької церкви. Звідси – виразне релігійне забарвлення консервативної ідеології у регіоні, яка намагається протиставити усе зростаючій популярності інтегрального націоналізму, готового вдатися і до силового вирішення гострих питань, традиційні релігійні цінності. Серед місцевих видань релігійно – богословського напряму найвідомішими стали “Дзвони” (1931 – 1939). Не маючи нагоди розглянути доробок усіх дописувачів цього видання, звернемося до постаті одного з найяскравіших його авторів – Вячеслава Заїкіна. Варто звернути увагу, що для цього емігранта зі східної України і що важливо цієї людини з православним світосприйняттям виявилося більш зручним викладати свої ідеї у львівському виданні, фондованому греко – католицькою церквою, ніж у часописах, які видавали прибічники більш актуального у час загального радикалізму інструментального використання церкви заради національних потреб. дивитися »
Степанков Валерій
Формування української державницької ідеї 1648-1649
До середини XVII ст. український народ внаслідок колоніальної політики Польщі потрапив у катастрофічну ситуацію: було втрачено еліту; стався розкол серед духовенства, що призвело до міжусобної боротьби; міщанство в найбільших містах було усунуте від управління і справ торгівлі; виникли несприятливі умови для розвитку національної мови, культури тощо. Реальною ставала загроза етноциду. Врятувати від нього могла лише відчайдушна боротьба за створення незалежної держави. На жаль, як свідчать джерела, український народ підійшов до національної революції, не маючи у своїй свідомості сформованої державницької ідеї, що вкрай негативно вплинуло на розвиток визвольних змагань XVII ст. Революція спалахнула 1648 р. і тривала до 1676 р. її головний зміст полягав у розв`язанні двох завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу, в основі якого мала лежати дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю[1]. Саме на початку революції, протягом 1648 — першої половини 1649 рр., завершується період становлення української державницької ідеї. З`ясуємо основні аспекти цього складного процесу. дивитися »
Виноградов Г.М
Імітація монаршої поведінки в "дивних" вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649 р.
Увага до постаті Богдана Хмельницького як на фаховому, так і на дилетантському рівні не вщухає вже, навіть попри періодичні офіційні чи неофіційні заборони, протягом трьох з половиною століть. Політичні та ідеологічні чинники, як можна спостерігати останні півтора десятиліття в Україні та, частково, у Польщі, регулярно посилюють інтерес до біографії гетьмана, його вчинків, наслідків діяльності, супроводжуючись, як нерідко трапляється в аналогічних ситуаціях, створенням зі складної, протирічливой, трагічної постаті Б.Хмельницького національного ідола, усі дії якого набувають містичного, пророчого, апріорно історично-виправданого характреру. дивитися »
Маслійчук Володимир
"Лебедина пісня" видатного історика Вернера Конце
Верне Конце (1910-1986) – професор історії Гайдельберзького університету, один з найвидатніших німецьких істориків післявоєнного часу. Насамперед, він відомий завдяки своїм дослідженням з соціальної (структурної) історії, як історії всеоб`ємливої, яка охоплює як духовні цінності, так і економічні відносини. В. Конце ще на початку наукової кар`єри захопився славістикою та проблемою відносин німців зі “сходом”. дивитися »
Дашкевич Ярослав
Хам чи Яфет: В`ячеслав Липинський і українська революція
Коли недавно я почав роздумувати про тему своєї статті, то, повинен признатися, далі ще був під впливом прочитаного десь у 15-річному віці есе "Хам чи Яфет". Чар слова В`ячеслава Липинського захоплював мене не раз – і коли я читав "Україну на переломі" (читав так одним подихом два дні), і коли перечитував "Листи до братів-хліборобів", інші його праці – про покликання варягів (що цілком не стосувалося справжніх варягів), наприклад, або писані буквально кров\'ю серця останні публіцистичні виступи. дивитися »
Яковенко Н.М.
Gente Ruthenus natione Polonus – зміст і еволюція поняття у баченні В`ячеслава Липинського
Вислів Gente Ruthenus natione Polonus, як відомо, вперше прозвучав у середині XVI ст., первісно пов`язуючись з іменем видатного польського публіциста, русина з Перемишльщини Станіслава Ожеховського (Оріховського)-Роксолана. Sensu stricto шляхта України-Русі дещо пізніших часів дослівно себе так не називала, але словесний штамп на означення її політичної і національної самоідентифікації виявився настільки влучним, що крилату фразу публіциста-русина підхопили нові часи, і нині, здається, вже неможливо обминути її, звертаючись до історичної долі руської (української) родової еліти. У працях Януша Тазбіра, Яреми Мацішевського, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Мирослава Чеха, Анджея Камінського та ін., написаних упродовж останніх двох десятиліть, уже чимало розмірковувалося над ідеологічним і суспільним змістом стереотипу шляхтича-русина, у свідомості котрого, з одного боку, було міцно закорінене відчуття свого "руського" походження і споріднення "з нашою Руссю", "нашим народом Руським", а з іншого – не піддавалася сумніву власна приналежність до "польської політичної нації", іншими словами – до держави, у якій провідну роль відігравали польський етнос і польська культура. Проблема "етнічного русина політичного поляка" у багатьох своїх аспектах і надалі лишається спірною, бо спосіб її тлумачення чималою, як не головною, мірою залежить від майже столітньої дискусії польських та українських істориків про характер колонізаційних процесів в Україні кінця XVI – середини XVII ст.: насильствених – з українського пункту бачення, логічно-цивілізаційних – у трактуванні польському. дивитися »
Попович Мирослав
В`ячеслав Липинський і український консерватизм
Слово консерватор не викликає більше глухого напівінстинктивного спротиву. Епоха нестримного еволюціонізму, який крайній свій вираз знайшов у ідеології вічних революцій, ототожнювала прогресистів із захисниками добра, консерваторів – із захисниками зла. Сьогодні ми схильні прийняти, що для нормального прогресу суспільство потребує як партії прогресистів, так і партії консерваторів. Політичний процес схожий на процес судовий: прогресисти відіграють у ньому роль прокурора, консерватори – роль адвоката, ну а роль судді належить народові, або, простіше кажучи, виборцеві. В суспільствах недемократичних судить той, хто виступає "від імені і за дорученням" народу, а це відкриває шлях до сваволі, і отже, культура суду з його прокурорами і особливо адвокатами руйнується. дивитися »
Сікора Ігор
Концепція "дідичного гетьманату" В`ячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимності політичної системи
В. Липинський вважав, що "монархія в формі дідичного, а не виборного Гетьманства" є органічною потребою у становленні Української держави. Ідея "дідичного Гетьманства" чужа українській політичній традиції. Реалізація її у чистому вигляді вимагала б неприйнятного насильства, і її ймовірно не можна було впровадити в життя за будь-якого періоду української історії. Хоча, безперечно, ця концепція могла б набути політичної актуальності і реалізму принаймні на евристичному і таксономічному рівнях, якщо її розглянути з огляду на використання деяких відомих політичній науці видів легітимації.Далі ми розглядаємо авторитарну форму правління як сучасну реалістичну форму "дідичної монархії". дивитися »
Турченко Федір, Заліська Наталія
В`ячеслав Липинський – ідеолог української демократичної хліборобської партії
Діяльність В`ячеслава Липинського в роки революції і громадянської війни нерозривно пов`язана з Українською демократично-хліборобською партією (УДХП). Липинський був одним з її організаторів і, без сумніву, найвидатнішим ідеологом.УДХП формуватися 1917 р. на Полтавщині як єдина на той час національна партія. Це був період, коли українська політична думка перебувала в полоні соціалістичних ідей. Симпатії інтелігенції схилялися до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що становили переважну більшість Центральної Ради і обіцяли народним масам швидке настання соціалістичного раю. Запаморочення соціалізмом охопило і помірковану ліберально-народницьку Українську радикально-демократичну партію, перейменувалася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Навіть Українська народна партія (УНП), котра мала найпоміркованішу соціально-економічну платформу, почала швидко еволюціонувати у бік соціалізму, прагнучи з`єднати його з самостійницькою перспективою України. У грудні 1917 р. УНП оголосила себе Українською партією самостійників-соціалістів (УПСС).Соціалістичний лад і автономія України у складі федеративної Росії – ці дві ідеї заполонили більшість діячів українського національно-визвольного руху 1917 р. Самостійницька Українська народна перебувала у фактичній ізоляції, і її спроби зорієнтувати національні партії на боротьбу за незалежну Україну з обуренням відкидалися. дивитися »
Заруба В.М
Михайло Грушевський та Дмитро Багалій
У житті, науковій і громадській діяльності двох видатних українських істориків Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) та Дмитра Івановича Багалія (1857—1932) є дуже багато спільного. Обидва — учні Володимира Боніфатійовича Антоновича, засновника київської школи українських істориків, з якої вийшла вся новітня немарксистська українська історіографія. Обидва — з рідного Києва поїхали свого часу, з благословення вчителя і патрона, підіймати українознавство і громадський рух на далекі "діоцезії": Багалій — на схід, до Харкова, а Грушевський — на захід, до Львова. І той і другий зробили значний внесок у розробку історії України, в організацію наукового життя, у становлення національної школи історичної науки як у Галичині, так і на Наддніпрянщині та на Слобожанщині. дивитися »
Андрусяк Тарас
Вплив творчості Михайла Драгоманова на формування правових поглядів В`ячеслава Липинського (До питання про неперервність процесу розвитку української правової думки)
В`ячеслав Липинський був не тільки великим істориком, публіцистом, соціологом, політичним та громадським діячем, він був також теоретиком держави і права, вклад якого в розвиток української правової думки ще чекає на об`єктивне та ґрунтовне вивчення. Тут ми зупинимось тільки на одному аспекті правових поглядів мислителя – процесі їх формування та місці в українській правовій думці.
дивитися »
