З історії діяльності кримських меценатів
На сьогодні діяльність українських меценатів минулого та сьогодення не тільки висвітлюється на сторінках науково-популярної літератури [1], але й стає об’єктом наукових досліджень [2]. Вивчення цієї ще досить малодослідженої проблеми має практичне значення, оскільки допомагає вірно осмислити внесок так званої національної буржуазії у розвиток мистецтва та благодійної діяльності за часів Російської імперії. Пошук оптимальних шляхів удосконалення та функціонування інструментів благодійництва та меценатства потребує наукового обґрунтування механізмів їх формування, аналізу понять «благодійництво» та «меценатство», їх змісту і значеня, яких вони набувають в процесі розвитку історичної думки, їх структури та функцій. Мета цього дослідження – висвітити меценатську діяльність найвідоміших кримських промисловців та підприємців – представників різних народів півострова, оцінити їх внесок в збереження культурної спадщини Криму, а також покращення міжетнічних стосунків. Благодійна діяльність, ніколи не обмежувалась допомогою представникам лише певного етносу. Вона була важливим чинником збереження суспільного ладу в Таврійській губернії, де завжди проживало багато народів, які належать до різних релігійних культів.
Кримські історики активно досліджують меценатську діяльність місцевих промисловців та підприємців. Завдяки краєзнавцям з’явились не тільки короткі замітки у періодичних виданнях [3], але й ґрунтовні дослідження, присвячені найбільш видатним філантропам Таврійської губернії [4]. На сьогодні, на жаль, приходиться констатувати відсутність загальних досліджень присвячених діяльності кримських меценатів. Це дослідження є спробою висвітити динаміку розвитку благодійної діяльності, внесок в культурну спадщину та суспільне життя Криму найбільш визначних філантропів: Семена Езровича Дувана, Костянтина Івановича Месаксуді, Самуїла Мойсейовича Пампулова та Георгія Миколайовича Христофорова.
Одна з найбільших грецьких діаспор проживала на теренах Криму вона приймала активну участь у суспільно-політичному житті краю. Благодійна діяльність греків в Україні має багаті історичні традиції, витоки яких сягають ХVI-XVII ст. [5] Серед найбільш помітних родин, що займались підприємницькою та благодійною діяльністю в Криму, були Василькіоті, Попандопули та ін. [6]
Однак, найбільш вагомий внесок у справу збереження культурної спадщини Криму зробила родина грецьких підприємців Месаксуді, що відносилася до кримської промислової еліти. Для її представників була характерна багатогранна діяльність у різних сферах суспільного життя, а також масштабна соціокультурна практика – участь у багатьох соціальних та культурних проектах, меценатство, активна суспільна діяльність.
Костянтин Іванович Месаксуді народився 1836 р. в родині водовоза. Його батько – Ян (Іван) Христофорович – не залишив дітям великої спадщини, тому майбутній мільйонер Костянтин Месаксуді починав з торгівлі цигарками. Ім’я Яна Месаксуді було досить відомо в тогочасній Керчі, оскільки він займався досить активною суспільною та підприємницькою діяльністю, що дозволило йому стати купцем другої гільдії. Але не можемо назвати Івана Христофоровича досить вдалим підприємцем, оскільки наприкінці життя його фінансові справи йшли вкрай невдало [7].
Проте надзвичайні підприємницькі здібності сина Костянтина дозволили йому швидко розбагатіти та заснувати власну тютюнову фабрику в 1867 р. Вже наприкінці ХІХ ст. це колись невеличке підприємство перетворилося на одну з найбільших фабрик, де працювали 260 робітників, що здійснювала торгівлю листовим тютюном та цигарками по всій території Російської імперії та за кордоном. На початку ХХ ст. за обсягами виробництва тютюнова фабрика Месаксуді вийшла на перше місце в Таврійській губернії [8].
Варто зазначити, що Костянтин Іванович дуже добре ставився до своїх робітників, у багатьох із них він хрестив дітей. У трьох магазинах, що належали родині Месаксуді, робітники завжди могли взяти продукти в кредит. Для працівників свого підприємства Костянтин Іванович відкрив лікарню [9].
Костянтин Іванович брав активну участь у суспільному житті Керчі, оскільки він займав посади: почесного старости церкви Керченської Александровської гімназії, старости Іоано-Предтеченської церкви, почесного члена Керченського міського піклувальництва дитячих притулків, директора Керченського піклувальництва про в’язниці, члена торгівельної депутації та ін. З 1872 по 1904 рік К.І.Месаксуді постійно обирався в гласні міської думи. Завдяки своїй благодійній та суспільній діяльності К.І.Месаксуді був нагороджений орденом Св. Станіслава ІІІ ступеня, орденом Св. Анни ІІІ ступеня, а також отримав царську подяку за внесення пожертв на будівництво в Керчі дитячого притулку. Костянтин Іванович та члени його родини брали участь у коронації Миколи ІІ. У 1892 р. К.І.Месаксуді та його родина отримали звання почесних громадян Керчі. Костянтин Іванович Месаксуді помер у травні 1908 р., залишивши своїм спадкоємцям одне з найбільших тютюнових підприємств Російської імперії [10].
Сини Костянтина Івановича – Григорій, Дмитро, Петро та Іван не змогли гідно розпорядитися власністю, що залишилась їм від батька. У 1910 р. у родині Месаксуді відбувся гучний скандал, результатом якого стало вигнання старшого з синів Григорія з родини. Г.К.Месаксуді переїхав до Ялти, де прожив до самої смерті у грудні 1915 р. Згідно з заповітом, що був складений у 1913 р., майже всі кошти старшого з братів Месаксуді заповідалися на благодійні цілі:
· будівництво, обладнання та утримання чоловічого реального училища;
· будівництво та утримання ремісного училища для хлопчиків та професійної школи для дівчат;
· заснування двох стипендій у середніх навчальних закладах Керчі та Таврійської губернії;
· заснування двох стипендій у вищих навчальних закладах Росії для тих, хто народився у місті Керчі та Таврійській губернії;
· гроші для роздачі мешканкам (дівчатам та вдовам) Керчі на випадкок одруження.
Також невелика частина грошей була розподілена між благодійними товариствами Керч-Єнікальского градоначальства, Іоано-Предтеченською церквою та Біловським монастирем. До того ж, цією благодійністю могли скористатися усі православні жителі міста Керч. Також частину своїх коштів Г.К.Месаксуді намагався передати на свою історичну батьківщину для розпорядження грецького уряду (для будівництва навчальних закладів та заснування стипендій для їх учнів) [11].
Дружина Костянтина Івановича – Марія Костянтинівна також брала активну участь у суспільному житті Керчі. Вона займалась благодійною діяльністю: була членом Керченського жіночого благодійного товариства, щорічно допомагала бідним учням Керчі, купуючи їм одежу та взуття за власний рахунок [12].
Дочки Костянтина Івановича – Надія Костянтинівна Месаксуді та Олена Костянтинівна Калініна у 1909 р. на свої власні кошти заснували сирітський дім, в якому проживали 70 дітей від 2 до 12 років. [13] Родина Месаксуді також займалась збереженням культурної спадщини Криму. Так, у 1886 р., під час спорудження нового будинку Костянтина Івановича, було знайдено два мармурових п’єдестали, які мали написи давньогрецькою мовою. К.І.Месаксуді подарував ці витвори античного мистецтва Ермітажу, де вони зараз зберігаються. Згодом старший син К.І.Месаксуді Георгій передав до Мелек-Чесменського музею дві мармурові плити, які також мали написи давньогрецькою, а також фрагмент стели із зображенням вершників. Знахідки було зроблено під час робіт на різних об’єктах, що належали родині Месаксуді. Всі ці знахідки нині перебувають у фондах Керченського державного історично-культурного заповідника [14].
Інший син Костянтина Івановича – Петро також захоплювався археологією і вкладав у розвиток цієї справи гроші. Він навіть очолював Керченський музей старожитностей у 1919 році [15]. У тому ж 1919 році родина Месаксуді була вимушена емігрувати до Франції, рятуючись від більшовицького терору. Разом із власниками покинули Крим і деякі археологічні пам’ятки з золота та срібла сарматського походження, що були знайдені у 1918 р. Зараз ця колекція пам’яток зберігається у Луврі [16].
Отже, родина Месаксуді зробила чималий внесок у розвиток благодійної діяльності та збереження культурної спадщини Криму. Однак несприятливі історичні умови змусили цю родину залишити землю, за для блага якої вони зробили дуже багато добрих справ.
Менш відомим керченським меценатом був гласний міської думи та крупний землевласник Д.Д.Поспотілакі, який за власний кошт утримував в своєму будинку Лазарет для поранених вояків під час Першої світової війни. Крім того, він робив пожертви на користь малозабезпечених мешканців селищ Керч-Єнікальського градоначальства [17].
Звичайно, серед греків-меценатів відомі не тільки мешканці Керчі. Серед найбільш успішних підприємців Таврійської губернії на увагу заслуговує Георгій Миколайович Христофоров – один з найвідоміших кримських виноробів.
У 1853 р. купець першої гільдії Г.М.Христофоров, росіянин грецького походження, заснував свою торгівельну фірму у Сімферополі. Він вписав славну сторінку в історію кримського виноробства, налагодивши поставки високоякісних кримських вин до Росії та закордонних країн.
Г.М.Христофоров багато зробив для благоустрою Сімферополя. Маючи величезний капітал, він неодноразово виділяв гроші на благодійність. У 1880 р. на його кошти була побудована церква при Сімферопольській чоловічій гімназії. Крім того, Георгій Миколайович виділив значну суму на будівництво мосту через р. Салгір, що з’єднав так зване «старе місто» з ново побудованими будівлями на іншому березі річки. Крім того, на його кошти утримувались гімназія та лікарня. Суспільні діячі та духівництво на знак пошани звернулись до Миколи ІІ з пропозицією присвоїти дворянський титул Г.М.Христофорову. На жаль, звістка про надання меценату цього почесного звання надійшла в день смерті Георгія Миколайовича 2 червня 1902 р. [18].
Таким чином, меценатська діяльність представників грецької спільноти Криму сприяла розвитку благодійних та громадських товариств та збереженню культурної спадщини півострова.
Серед усіх представників національних меншин Криму ХІХ – початку ХХ ст. караїмська діаспора відзначається одними з найбільш визначних меценатів Російської імперії, блискучим суспільним діячем Семеном Езровичем Дуваном, а також безумовним вождем караїмського народу Самуїлом Мойсейовичем Панпуловим. Обидва ці суспільні діячі зробили неоціненний внесок у справу перетворення Євпаторії в одну з курортних перлин Російської імперії.
Серед найвідоміших громадських та релігійних діячів караїмської спільноти Криму ім’я Самуіла Мойсейовича Панпулова займає найбільш поважне місце, оскільки він довгий час був гахамом (головою релігійної спільноти караїмів).
С.М.Панпулов народився в Євпаторії у 1831 р. й майже все своє життя присвятив служінню задля добробуту цього міста. Під час Кримської війни зовсім молодий Самуїл Панпулов відправився до Севастополя, де працював братом милосердя в одному з шпиталів під керівництвом М.І.Пирогова [19]. Після війни С.М.Панпулов повернувся до рідного міста і активно включився у процес відбудови Євпаторії, яка постраждала під час бойових дій. З 1870 р. він обрався міським головою та служив на цій посаді протягом 12 років. За цей час йому повністю вдалося відновити господарство міста. В той же час він активно займався суспільною та благодійною діяльністю. У 1864 р. він став засновником Євпаторійського благодійного товариства, в тому ж році зробив значні пожертви на користь голодуючих, за що отримує вдячність від імператора Олександра ІІ. У травні 1869 р. він зробив пожертву на користь дитячого притулку у м. Сімферополь. В 70-х роках ХІХ ст. С.М.Панпулов заснував Товариство опіки нужденних караїмів, жіноче професійне училище, Олександрівське караїмське духовне училище, Товариство взаємодопомоги незаможним молодицям, що одружуються, татарське училище для хлопчиків [20].
Вінцем діяльності Самуїла Мойсейовича стало його обрання 22 лютого 1879 р. на посаду Одеського та Таврійського гахама. Завдяки його діяльності у місцях компактного проживання караїмів (Київ, Харків, Бердянськ) були збудовані кенаси. С.М.Панпулов неодноразово організовував національні з’їзди караїмів у Євпаторії, виступав активним борцем за національні права свого народу [21].
За свою діяльність Самуїл Мойсейович Панпулов був нагороджений орденами Св. Анни І, ІІ, ІІІ ст., Св. Володимира ІІ, ІІІ, ІV ст., Св. Станіслава І, ІІ, ІІІ ст. 15 січня 1904 р. євпаторійська спільнота звернулась до імператора Миколи ІІ з проханням надати С.М.Панпулову титул дворянина. 31 грудня 1911 р. Самуїл Мойсейович пішов з життя, залишивши після себе добробут і процвітання караїмської спільноти і свого улюбленого міста [22].
Одним з наступників С.М.Панпулова був С.Е.Дуван, завдяки якому Євпаторія перетворилося на чудове курортне місто. Семен Езрович Дуван народився 1 квітня 1870 р. в сім’ї почесного громадянина міста Євпаторії, купця другої гільдії Езри Ісаковича Дувана і дочки першого гахама Таврійського та Одеського караїмського правління Біче Сімовни.
Його батько був гласним Євпаторійського земських зборів, почесним мировим суддею, почесним піклувальником Євпаторійської чоловічої гімназії. Езра Ісакович активно займався не тільки суспільною діяльністю, але й благодійністю. За його кошти була побудована чоловіча та жіноча гімназії та Кирило-Мєфодієвська церква при них, заснована міська бібліотека. Загалом на різні благодійні заходи Е. І. Дуван пожертвував близько 100000 рублів. Згідно з його заповітом, Євпаторії переходили близько 50000 рублів у нерухомості та цінних паперах на потреби благодійності. До побудованої ним гімназії передавалась його особиста бібліотека. На знак подяки до цього неординарного суспільного діяча богодільня, що була відкрита в Євпаторії 25 вересня 1906 р., була названа на честь Езри Ісааковича Дувана [23].
Сину Е.І.Дувана вдалося не лише продовжити славні справи свого батька, але навіть перевершити їх. Семен Езрович Дуван (1870-1957) займав наступні посади: гласний Таврійської губернії, голова міської думи Євпаторії, міський голова Євпаторії [24].
Завдяки надзвичайно бурхливій діяльності на різних державних посадах, Семену Езровичу вдалося перетворити Євпаторію на курорт європейського класу. Завдяки його невтомній праці у місті з’явився новий квартал у стилі модерн, центром якого був побудований у 1910 р. театр, який і понині являє собою приклад архітектурних шедеврів кримської землі. Хоча на той час у С.Е.Дувана знайшлося немало опонентів, які дорікали йому у значному перевищенні бюджету будівництва, але як згодом з’ясувалося, євпаторійський театр набув надзвичайної популярності як серед міських жителів, так і серед відпочиваючих. Тому навряд чи сьогодні можна дорікати йому у намаганні зробити будівлю театру якомога кращою [25].
Меценатська діяльність С. Е. Дувана мала надзвичайно широкі масштаби. Так, у 1911 р. він висловив побажання побудувати на свої кошти бібліотеку на честь святкування 50-річчя скасування кріпосного права. Будівля, яка обійшлася Семену Езровичу у 25000 рублів була передана у власність міської управи 29 жовтня 1912 р. До того ж С.Е.Дуван виділив для бібліотеки 500 власних книг [26].
Завдяки Семену Езровичу, поблизу Євпаторії в урочищі Кара-Тебе з’явилася початкова сільськогосподарська школа, після того, як він умовив братів В.Б. та С.Б.Тунгурів пожертвувати на цю справу 120000 рублів [27]. Крім того, С.Е.Дуван є одним із засновників Євпаторійського музею старовини. Саме за його сприяння біля Євпаторії проводились розкопки античного міста Керкінітіди. Більшість знайдених тоді предметів зберігалася у приміщені побудованої С.Е.Дуваном бібліотеки. Саме ці знахідки стали основою колекції музею, що діє й сьогодні [28].
Варто зазначити, що Семен Езрович Дуван займався благодійною діяльністю не тільки у Євпаторії. Він був одним з почесних членів Сімферопольського караїмського товариства, заснованого у 1899 р., яке займалось допомогою малозабезпеченим караїмським учням. Саме завдяки пожертвам Дувана, вони отримали змогу придбати необхідні для навчання книжки та одяг [29].
За свою активну громадську та благодійну діяльність Семен Езрович Дуван був нагороджений чималою кількістю різних орденів. Особливе місце серед них займає хрест Св. Спасителя, яким С.Е.Дуван був нагороджений у 1911 р. королем еллінів Георгом І за те, що міська дума Євпаторії під головуванням Семена Езровича виділила на будівництво у місті грецької Свято-Іллінської церкви коштом у 5000 рублів. Микола ІІ дозволив прийняти нагороду. Після чого С.Е.Дуван пожертвував на будівництво церкви 400 рублів та бронзову люстру вартістю 500 рублів [30]. Крім цієї почесної відзнаки Семен Езрович мав наступні нагороди: ордена Св. Анни ІІ та ІІІ ступенів та Св. Володимира ІV ступеня, медаль Російського товариства Червоного Хреста, Романовський знак відмінності [31]. Крім того, на знак признання усіх заслуг Семена Езровича перед містом була заснована стипендія ім. С.Е.Дувана у 350 рублів на рік для малозабезпечених дітей Євпаторійського повіту [32].
Семен Езрович мав далекосяжні плани щодо подальшого перетворення рідного міста у курорт європейського рівня. Але цим планам зашкодили соціальні потрясіння 1917-1918 років. Родина Дуванів змушена була рятуватися від більшовицького терору за кордоном, куди вона перебралася у 1917 р. Про сорокарічний етап життя колишнього міського голови Євпаторії майже нічого не відомо. Хоча саме в цей період Семен Езрович зробив ще один надзвичайно важливий вчинок. Після початку знищення єврейського населення Німеччини, С.Е.Дуван звертається до міністерства внутрішніх справ стосовно караїмського питання. У 1939 р. на ім’я С.Е.Дувана надійшло роз’яснення Расового Бюро Німеччини у якому вказувалося, що караїмський етнос не ототожнюється з єврейським ні по расі, ні по віросповіданню. Таким чином, нечисленна караїмська народність була врятована не тільки у Німеччині, але і в окупованих нацистами державах (Польщі, Франції, СРСР) [33].
Переоцінити внесок родини Дуванів у громадське життя Євпаторії та всього караїмського народу надзвичайно важко. Оскільки саме Езрі Ісааковичу та Семену Езровичу ми завдячуємо за чудову архітектуру міста Євпаторії та добробут її мешканців.
Таким чином, можна сказати, що розвиток меценатської діяльності на території півострова мав ряд важливих особливостей, пов’язаних з етнічним розмаїттям регіону. Безумовно, цей процес проходив у єдиному руслі з загальнодержавними процесами бурхливого соціально-економічного та духовно-культурного розвитку, що відбувалися в Російській імперії після реформ Олександра ІІ. Розвиток капіталізму в Криму з другої половини ХІХ ст., з притаманним йому соціально-економічними суперечностями та новими потребами обумовив розширення завдань і зростання ролі благодійності, яка стала невід’ємним атрибутом їх громадської діяльності. З середини ХІХ ст. у підприємницькому середовищі формується стереотип громадської поведінки стосовно пожертв на соціальні потреби незабезпечених верст населення [34]. Підприємницькою діяльністю в Криму здебільшого займалися представники національних меншин Криму: вірмени, греки, караїми, та ін. Проте, промисловці та підприємці, що належали до різних національностей, не тільки допомагали своїм співвітчизникам, але й займались збереженням історичного та культурного надбання кримської землі. Меценатська діяльність підприємців півострова була важливим чинником міжетнічного та культурного діалогу у полінаціональному Криму, оскільки підприємці, що займалися меценатською діяльністю, будували притулки та храми, виділяли кошти для підтримки освіти та передавали предмети мистецтва до музеїв. Вони керувалися не стільки національними інтересами чи власними міркуваннями, скільки намаганням зробити кримську землю якомога кращою для всіх, хто живе чи відвідує цей чудовий край.
Бібліографічні посилання:
1. Хорунжий Ю. Українські меценати: Доброчинність наша риса. – К.: Академія, 2001. – 137 с.; Ковалинский В. Меценаты Киева. – К.: Северин-Пресс, 1995. – 366 с.
2. Суровцева Ірина Юріївна. Меценатство в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: Автореф. дис... канд. іст. наук / 07.00.01-Історія України / Донецький нац. ун-т. – Донецьк, 2006. – 20 с.
3. Вдовиченко В. Тютюновий фабрикант Костянтин Мєсаксуді // Крымские известия. – 2006. – 11 ноябр. – С. 3.; Чижевская С. Кто же такой этот Дуван? // Таврида. – 2005. – 16 сент. – С. 5.
4. Кутайсов В. Семен Эзрович Дуван, Евпатория // Брега Тавриды. – 1994. – № 3. – С. 216-234; Симонова Н. Н. Частная Благотворительность: История, традиции, современность // Научный Сборник Керченского заповедника / Керченский государственный историко-культурный заповедник. – Керчь, 2006. – Вып. 1. – С. 346-356.
5. Кудряченко А. І. Історичні традиції благодійництва греків в Україні // Трибуна. – 2004. – № 9/10. – С. 36-37.
6. Греки в истории Крыма: Краткий биографический очерк. – Симферополь: Таврия плюс, 2000. – С. 136.
7. Боровкова В. Н. Коллекционеры и торговцы керченскими древностями. – Керчь: благотворительный фонд «Деметра», 1999. – Вып. 4. – С. 107.
8. Быковская Н., Санжаровец В. Керческий табачный фабрикант Константин Месаксуди // Подвижники і меценати: Грецькі підприємці та громадські діячі в Україні: ХVIII – XIX ст.: Історико-бібліографічні нариси. – К., 2001. – С. 180.
9. Там само. – С. 179.
10. Там само. – С.180-181.
11. Там само. – С. 183.
12. Боровкова В. Н. Вказ. праця. – С.109.
13. Симонова Н. Н. Вказ. праця. – С. 352.
14. Боровкова В. Н. Вказ. праця. – С. 113.
15. Там само. – С. 115.
16. Там само. – С. 116.
17. Быковская Н. В. Благотворительная деятельность греческой общины Керчь-Еникальского градоначальства во второй половине ХIX – XX вв. // Україна-Греція: Історія та сучасність: Тези між народ. наук. конф. – К., 1993. – С. 49.
18. Семенов Ю. Крымский винодел Георгий Христофоров // Подвижники і меценати: Грецькі підприємці та громадські діячі в Україні: ХVIII – XIX ст.: Історико-бібліографічні нариси. – К., 2001. – С. 201.
19. Формулярный список Таврического и Одесского караимского гахама Самуила Моисеевича Панпулова // Караимская жизнь. – 1911. – Кн. 7. – С. 16.
20. Там само.
21. Панпулов Самуил Моисеевич // Караимская народная энциклопедия. – СПб., 2006. – Т.5. – С.78.
22. Последние дни С. М. Панпулова // Караимская жизнь. – 1911. – Кн. 7. – С. 94.
23. Кутайсов В. Вказ. праця. – С. 216-217.
24. Дуван Семен Езрович // Караимская народная энциклопедия. – СПб., 2006. – Т. 5. – С.59.
25. Кутайство В. А., Кутайсова М. В. Евпаторийский театр // Историческое наследие Крыма. – 2006. – № 16. – С. 33-34.
26. Кутайсов В. Вказ. праця. – С. 222.
27. Там само. – С. 223.
28. Там само. – С. 224.
29. Отчет Симферопольского караимского благотворительного общества о деятельности его в 1899 г. – Симферополь, 1900. – С. 3.
30. Награждение С. Э. Дувана // Караимская жизнь. – 1911. – Кн. 2. – С. 85.
31. Див.: Дуван Семен Езрович // Караимская народная энциклопедия. – С. 60.
32. Кутайсов В. Вказ. праця. – С. 229.
33. Там само. – С. 232.
34. Донік О. М. Благодійність в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.) // Українській історичний журнал. – 2005. – № 4. – С. 169.
