Питання розвитку губернських та повітових установ Катеринославської губернії привертають увагу наукового загалу в першій половині ХІХ ст. у зв’язку з зростанням зацікавленості до питань регіональної історії. Так, А.Скальковським було висвітлено окремі аспекти діяльності Катеринославських губернаторів [1]. А.Комарницьким було розкрито основні зміни в структурі і складі державних установ Катеринославської губернії в першій половині ХІХ ст. [2]. З розвитком краєзнавчих студій та активізацією едиційної археографії губернських архівних комісій пов’язана робота Я.Новицького “Історія Олександрівська (Катеринославської губернії) у зв’язку з історією виникнення фортець Дніпровської лінії. 1770-1806 рр.”, в якій він розглянув питання розвитку міських органів самоврядування, структури повітових установ [3]. На сучасному етапі питання розвитку державних установ Катеринославської губернії висвітлюються у зв’язку з розвитком регіоналістики, установознавства, джерелознавства.

Розвиток державних установ Катеринославської губернії в першій чверті ХІХ століття значною мірою визначався здійсненням російським урядом завдань уніфікації. Водночас особливості соціально-економічного розвитку регіону зумовили певну специфіку складу та структури місцевих органів влади.

У 1802 році з утворенням у 1802 році замість Новоросійської губернії трьох адміністративно-територіальних одиниць: Катеринославської, Таврійської й Миколаївської губерній російським урядом було розпочато діяльність щодо складання нових губернських штатів. Після збору необхідних відомостей у 1806 році було затверджено штати Катеринославської губернії. За штатами 1806 року в Катеринославській губернії вводилися губернське правління, казенна палата, палати карних та цивільних справ, совісний суд, приказ громадського нагляду та медична управа. Такий перелік губернських установ в цілому співпадав з тим, який існував у центральних губерніях Російської імперії, за виключенням існування окремих палат карного та цивільного суду [4, с. 389-392]. В центральних губерніях існувала одна палата Суду та Розправи, яка поділялася на два департаменти. Введення окремих судочинних установ в губерніях пояснювалося скоріш за все значною кількістю поземельних суперечок в регіоні. Зазначимо, що така структура судочинних установ в Катеринославській губернії залишилася без змін до 1831 року, коли в губерніях Російської імперії знову ввели окремі карні та цивільні палати[2, с. 59].

Не зважаючи на прагнення уряду провести реформування відповідно до соціально-економічних умов регіону, адміністративні зміни початку ХІХ століття внесли значні ускладнення у функціонування місцевих органів управління.

Діяльність адміністративних установ у Катеринославській губернії в даний період ускладнювалася відсутністю достатньої кількості чиновників. Ситуація погіршувалася тим, що з утворенням на початку ХІХ ст. на півдні України трьох губерній замість однієї Новоросійської значно збільшилась кількість місцевих установ, а отже, й адміністративних посад. Вихід з цієї ситуації російським урядом було знайдено у відмові від загальних положень щодо чиновницького складу губернії. На початку ХІХ століття було видано низку указів, які регламентували окремий порядок призначення чиновників у південноукраїнських губерніях. Так, у 1804 році було видано указ, за яким чиновники на півдні України призначалися “не по класах місць, в указі 1 серпня 1801 року визначених, а з огляду здібностей і по представленню від начальства” [5].

Однак такі поступки не могли повністю виправити ситуацію. Нестача чиновників у Катеринославській губернії обумовила прийняття тут на службу людей, які були звільнені з посад через різні провини у інших місцях, що призводило до погіршення “якісного” складу чиновництва.

Адміністративна влада в губернії зосереджувалась в руках губернаторів. Діяльність губернаторів Російської імперії регламентувалася у першій чверті ХІХ століття головним чином “Установленням щодо управління губерніями” 1775 року. Впродовж перших десятиріч ХІХ століття виходили закони, якими регулювалися окремі повноваження губернаторів. Було видано низку указів, якими конкретизувалась діяльність губернаторів з фінансового управління. Указом 1812 року підтверджено обов’язки губернаторів з нагляду за усіма взагалі зборами у губернії. У 1813 році було видано указ, згідно з яким губернатори зобов’язувалися наглядати за правильним надходженням питних зборів [6, с. 220]. Було розширено також контрольні функції губернаторів щодо судочинства в губерніях. За указом 1803 року усі слідчі та кримінальні справи потрібно було представляти на розгляд цивільним губернаторам [7, с. 576]. Аналіз діяльності губернаторів Катеринославської губернії свідчить про відповідність в цілому повноважень і обов’язків цих інститутів загальноімперським положенням [4].

Губернське правління Катеринославської губернії за штатами 1806 та 1812 року складалося з губернатора і двох радників. На прохання М.Міклашевського, який неодноразово вказували на складність поліцейського управління в губернії у зв’язку з її просторістю, додатково було введено посаду одного асесора [4, с. 389-392; 8, с. 288-291].

Слід зазначити, що подальший соціально-економічний розвиток регіону сприяв нівелюванню відмінностей губернських органів управління, що конкретизувалося у структурних змінах, які відбувалися вже за межами визначеного хронологічного періоду. Так, за штатами 1836 року губернське правління вже мало структуру відповідно законоположенням щодо губерній другого розряду [2, с. 292].

Що стосується повітових органів управління, то за законодавством Російської імперії на початку ХІХ століття вони складалися з повітового суду, повітового казначейства, дворянської опіки і нижнього земського суду. Окрім того, у кожному повіті призначався повітовий землемір і лікар [10, с. 165-166]. За штатами 1806 року така структура органів управління вводилася у повітах Катеринославської губернії. Функції повітових установ в цілому не відрізнялися від загальноімперських. Певну специфіку маємо лише стосовно штатних розкладів нижніх земських судів.

За пропозиціями Катеринославського губернатора, у зв’язку з великою територією повітів у губернії у нижніх земських судах кількість засідателів з дворян було збільшено до трьох. М.Миклашевський вказував, що один з засідателів обов’язково повинен постійно знаходитися в нижньому земському суді для ведення справ, а інші виїжджати на розслідування на місця. Було збільшено також суму на канцелярські витрати [11, с. 398].

У містах Катеринославської губернії в перші два десятиріччя ХІХ століття адміністративно-господарче і фінансове управління здійснювалося загальними та шестигласними думами. Діяльність органів міського самоврядування на початку століття регламентувалася “Грамотою” 1785 року та окремими законодавчими актами. Впродовж зазначеного періоду значення загальних дум в управлінні містами починає нівелюватися, а їх члени використовуються для окремих доручень шестигласними думами.

До обов’язків шестигласних дум відносилися громадські справи, міське господарство, торгівельна поліція, казенні справи [12, с. 174]. До громадських справ відносилися вибори, піклування щодо міських потреб, опис і оцінка майна, що відводилося до продажу тощо. До справ міського господарства належало управління міською громадською власністю, піклування щодо продовольчих припасів у місті. До сфери поліцейських функцій входили контроль щодо здійснення торгівлі, видача свідоцтв та патентів. До кола казенних справ входили розкладка і збір державних і міських зборів, ведення рекрутської повинності.

З економічним розвитком міст сфера діяльності дум розширялася. Однак введення міністерств і централізація державного управління обумовили зменшення повноважень і сфери діяльності цих органів самоврядування з управління життєдіяльністю міста протягом періоду, який досліджується. Так, у першій чверті ХІХ століття в містах з’являються комітети щодо зрівняння міських повинностей, які були безпосередніми інстанціями Міністерства внутрішніх справ.

Судочинне управління здійснювалося магістратами та ратушами. У невеликих містах і містечках ратушами здійснювалося також адміністративно-господарче та фінансове управління. З огляду І.Дитятіна, сфера діяльності та обов’язки ратуш маленьких містечок були подібні до тих, які встановлювалися законодавством для дум [13]. Значною мірою діяльність ратуш впродовж першої половини ХІХ століття була зосереджена на фіскальних та фінансових функціях [14]. Важливу роль в діяльності ратуш відігравали також справи щодо опікунства [15].

Формування мережі магістратів та ратуш в Катеринославській губернії у значній мірі залежало від прагнення російського уряду посилити через дані органи самоврядування контроль за життєдіяльністю міст. [16, с. 195]. На початку століття ратуші та магістрати існували в містах Катеринославі, Новомосковську, Таганрозі, Бахмуті, Ростові, Олександрівську та Петровському посаді. В процесі складання штатів новостворених губерній на півдні України мешканцями міста Павлограда було подано прохання до вищих органів влади стосовно заснування у місті ратуші. Російський уряд зацікавився даним проханням. Цивільним губернаторам Південної України було надіслано наказ про надання пропозицій, де, на їх думку, необхідно також відкрити ратуші чи магістрати.

зібрані губернаторами відомості, були для російського уряду досить невтішними. За рапортом Катеринославського губернатора міста губернії у більшості своїй мали невелику кількість торговельно-промислового населення. Тож відпадала будь-яка необхідність введення нових органів самоврядування. Зазначимо, що недостатня кількість купців та міщан у невеликих містах та посадах обумовлювала ускладнення в проведенні виборів у зв’язку з відсутністю кандидатів на виборні посади органів міського самоврядування. Так, за даними 1823 року на виборні посади Олександрівської ратуші балотувалася “більша частина осіб, що перебувають під судом, і які за ст. 52 і 86 Міського положення не можуть бути допущені до виборів” [17, с.1; 12, с. 38-39].

Поліцейське управління в містах здійснювалося згідно з “Статутом благочиния” 1782 року. За штатами 1812 року, у зв’язку з нестачею чиновників у південноукраїнському регіоні, городничі і поліцмейстери мали призначатися з відставних військових і цивільних чиновників, і класів їм не надавалося [11, с. 398].

1. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края, 1731-1823. – Одесса: Гор. типогр, 1838. – Ч.2. – 256 с.

2. Комарницкий А. Исторический очерк общих гражданских учреждений Новороссийского края. Речь // Годичный акт в Ришельевском лицее, 21 июня 1849 года. – Одесса: Типография Л.Нитче, 1849. – С.3-70.

3. Новицкий Я. История города Александровска в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии. 1770-1806 гг. – Екатеринослав: Тип. губ. земства, 1905.– 176 с.

4. Державний архів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 219. – Спр. 18. – Арк. 405.

5. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. Собрание Первое. – СПб.: Типография 2 Отделения Собственной ЕИВ Канцелярии, 1830. – Т. ХХVIIІ. – С. 885.

6.  Блинов И. Губернаторы. Историко-юридический очерк. – Спб.,1905. – С. 146-226.

7. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. Собрание Первое. – СПб.: Типография 2 Отделения Собственной ЕИВ Канцелярии, 1830. – Т. ХХVII. – С. 576.

8. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. Собрание Первое. – СПб.: Типография 2 Отделения Собственной ЕИВ Канцелярии, 1830. – Т. XXІХ.

9. Полное собрание законов Российской империи. Собрание Второе. — СПб.: Типография 2 Отделения Собственной ЕИВ Канцелярии, 1837. – Т. XI. – Отд. 2-е. —405 с.

10. Ерошкин Н.П. История государственных учреждений в дореволюционной России. Учебник. – 3-е изд. – М.: “Наука”, 1981. – 252 с.

11. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. Собрание Первое. – СПб.: Типография 2 Отделения Собственной ЕИВ Канцелярии, 1830. – Т. XLIV. – Ч. 2.

12.Дитятин И.И. Устройство и управление городов в России. – Спб., 1875. – Т. 1. – 507 с.

13.Дитятин И.И. Городское самоуправление до 1870 г. – Т. 2. – Ярославль, 1877.

14. Державний архів Запорізької області (далі ДАЗО). – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 26, 29, 35, 36, 82, 136, 137, 144, 145, 146.

15. ДАЗО. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 8, 15, 16.

16. Бойко А.В. Місто в державній колонізації Південної України (ост. чв. XVIII ст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). – Вип. 16. – К.-Донецьк, 2001. – С. 195-199.

17. ДАЗО. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 152. – 54 арк.