Проблема виникнення та організації меценатських установ німців та менонітів неодноразово ставала предметом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Великий внесок у дослідження даної проблеми зробила Е.Г.Плеська [3]. Вона, зокрема, зазначила, що перше німецьке благодійне товариство виникло в Одесі у 1845 році. На початок ХХ століття припадає, за її словами, організація культурно-просвітницьких товариств, метою яких був захист національної культури [3, с. 43]. Серед багатьох товариств виокремлюється католицьке дамське товариство “Марія-Гільф”, яке було суто благодійним [3, с. 47].

Останній період діяльності Молочанської менонітської училищної ради став предметом дослідження В.Зюсса [2]. Автор зазначив, що діяльність ради в останні роки її існування обмежувалася лише контролем за уроками релігії та німецької мови, керівництвом учительським складом, а також представленням інтересів школи в общинах. На його думку, і цей спектр роботи не був взірцевим [2, с. 115].

С.Й.Бобилєва у своєму дослідженні, присвяченому системі освіти німецьких колоній початку ХХ століття, зауважила, що “колонисты, будучи рачительными хозяевами, затрачивали большие средства на содержание и развитие своей системы образования” [1, с. 100]. На жаль, авторка не зазначила, яким саме способом відбувалися ці фінансові вливання.

Продовженням даних студій є ця стаття, мета якої – розглянути основні засади функціонування меценатських культурно-просвітницьких установ, проаналізувати принципи системи самооподаткування, виявити її недоліки і переваги, визначити специфіку менонітського меценатського руху в колоніях Катеринославської губернії на початку ХХ століття.

Менонітські просвітні товариства певним чином відрізнялися від німецьких товариств аналогічної орієнтації. Представники цієї групи населення заснували шкільні товариства, метою яких було підвищення рівня освіти населення колоній. Діяльність таких організацій мала чисто прикладний характер. Вона полягала у зборі коштів на відкриття школи, побудові приміщень, затвердженні статутів, наборі вчителів та фінансовому забезпеченні шкіл. Подібна організація та практична діяльність шкільних установ менонітів була для них традиційною і не мала революційного та новаторського характеру, як товариства католиків і лютеран.

Такий підхід до вирішення однієї з найважливіших проблем – фінансування шкіл – був характерний для всіх менонітських конгрегацій. Наведемо приклад Хортицьких колоній: рішення про самозабезпечення шкіл Хортицького району було ухвалено їх представниками 7 грудня 1905 р. [4, с. 1-2]. В окремому положенні того документу говорилося: “Утримання всіх центральних училищ Хортицького району покладається на всіх менонітів цього району з початку навчального року (1906-1907)”. Податок на утримання шкіл розподілявся наступним чином: землевласники мали сплачувати 5 коп. з десятини, ремісники – 7,5 коп. з кожних 100 крб. майна, з земель Хортицьких, Миколайпільських, Нью-Йоркських колоній – по 8 коп. з десятини. Крім того, представники шкіл ухвалили постанову про обов’язкові щорічні збори шкільних рад центральних шкіл. Вони мали обговорювати бюджет шкіл та надавати його для підтвердження представникам школи. В свою чергу останні, відповідно до поданого бюджету, вирішували чи залишаться податки на утримання школи незмінними, чи підвищаться.

На перший погляд розроблена система самооподаткування була прозорою і бездоганною, проте існували певні проблеми, які спричинялися суб’єктивними факторами. Як свідчать першоджерела, оцінка майна не відповідала дійсності, наприклад, 1 десятина оцінювалася в 100 крб., тоді як вона коштувала в 2 рази більше. Щоб ліквідувати дану розбіжність, пропонувалося сформувати в Хортиці оціночну комісію і вислати її на місця. Крім того, свідок зазначав, що шкільні ради не завжди збиралися раз на рік – тобто, на місцях були значні порушення [там само]. Отже можна зробити висновок, що менонітська система меценатських установ відчувала гостру потребу у контролюючих і наглядаючих органах, які б забезпечували стовідсоткове виконання рішень і постанов на місцях.

Як правило, шкільні ради складалися з президента, представників церковної влади, членів, обраних мешканцями колоній, членів-представників вчителів конкретної школи, які обиралися на 5 років, та старости общини, який був постійним членом ради. Про це свідчить статут Олександертальської менонітської шкільної ради, складений вчителями М. Фастом та Муравйовим і схвалений уповноваженими Олександртальської волості 27 грудня 1907 року [5, с. 3]. Під керівництвом даної ради знаходилися всі елементарні (початкові) школи Олександртальської волості. Рада мала наступні права та обов’язки:

1.                  надавати шкільній владі, за вимогою общини, кандидатури вчителів на призначення або звільнення з посади;

2.                  відвідувати кожну школу, яка їй підпорядкована, не менше, ніж один раз на рік, наглядати за станом викладання та виховання в школах;

3.                  проводити випускні іспити та видавати посвідчення про закінчення школи;

4.                  відвідувати всі іспити;

5.                  відвідувати всі практичні конференції вчителів;

6.                  забезпечити відвідування шкіл всіма дітьми шкільного віку;

7.                  піклуватися про те, щоб квартири вчителів, а також шкільні споруди відповідали своїм цілям...

Звіт про діяльність ради надавався дирекції народних шкіл та утримувачам школи [там само]. Залишається відкритим питання про фінансування таких рад. Вважаємо, що вони функціонували на добровільних засадах. Про це говорить наведений вище факт халатності та нерегулярності у виконанні обов’язків даних установ. На нашу думку, таке ставлення до діяльності могло мати місце лише у випадках відсутності постійної оплати.

Розглянемо конкретну діяльність Шонфельдського менонітського шкільного товариства. Його основним завданням було забезпечення початкової, середньої та вищої освіти серед менонітської молоді. За соціальним станом товариство складалося із землевласників та підприємців. Відзначимо, що фінансувати таке підприємство, як школа, яка не завжди приносила прибуток, могли лише представники заможних верств менонітського соціуму. Традиційно ними були великі землевласники та підприємці. Тому маємо всі підстави називати такі організації меценатськими.

Шонфельдське шкільне товариство планувало відкрити центральне училище. У 1907 році на базі Шонфельдського початкового училища був відкритий клас підвищення кваліфікації. Наступного року вже було два таких класи, а у 1909 році товариство мало намір додати до двох існуючих ще й третій клас та відкрити приватне центральне училище [6, с. 2]. До затвердження статуту заклад мав назву “триштатне училище”, в якому працювало 2 вчителя. Класи знаходилися у приміщенні, яке було збудовано на придбаній товариством ділянці землі.

Обговорення статуту товариства відбулося на засіданні 25 серпня 1908 року. Право надання статуту представникам влади мали уповноважені, спеціально обрані для цієї мети. Зазначимо, що статут було затверджено на Катеринославських губернських зборах 5 липня 1909 року [7, с. 3]. Крім того, на засіданні був проаналізований і затверджений кошторис утримання школи на 1908-1909 рр.; обговорювалося питання про спорудження нового будинку навесні 1909 року та виділення на це коштів, про прийняття на роботу трьох вчителів, а також подано фінансовий звіт щодо споруджених вже будівель. На утримання класу підвищення кваліфікації у 1908/09 навчальному році товариство асигнувало 2500 крб. До цієї суми входили: зарплата двох вчителів по 1700 крб. кожному, опалювання – 200 крб., зарплата сторожу – 100 крб., навчальні посібники та бібліотека – 450 крб., непередбачені витрати – 50 крб.

На тих же зборах було вирішено розпочати спорудження приміщення школи. З цією метою була обрана комісія з будівництва, яка впродовж зими мала здійснити всі підготовчі роботи. Члени товариства зобов’язалися обкласти себе податком (1 десятина – 1 крб.) для збору коштів на будівництво. Причому загальна площа володінь членів товариства складала 13-14 тис. десятин. Першу половину суми необхідно було внести восени, другу – у травні [8, с. 2]. Як бачимо, менонітські шкільні товариства відрізнялися вузькою спеціалізацією й стабільною системою самофінансування. Їх діяльність була сфокусована на господарчих, організаційних та правових питаннях функціонування школи як окремо взятого підприємства. Заслуговує на увагу високий рівень самоорганізованості й злагодженості у виконанні поставлених завдань, що стало запорукою успіху товариства.

Отже, на основі вище сказаного можемо визначити особливості менонітського меценатського руху в колоніях. Меноніти оригінально вирішили питання забезпечення коштами шкіл. Вони ввели систему самооподаткування, яка забезпечила постійні фінансові вливання у проекти. ЇЇ успіх полягав насамперед у високому ступені самоорганізованості та платоспроможності членів менонітських товариств. Це відбувалося завдяки існуючим традиціям суспільно-общинної організації та високої матеріальної забезпеченості менонітів у порівнянні, наприклад, з німцями.

Окремою темою для сучасних дослідників могла б стати практична діяльність благодійних товариств менонітів у післяреволюційну та радянську добу.

 

1. Бобылева С. И. Система образования немецких колоний начала ХХ века и «ликвидационные» законы (на материалах южных губерний России) // Материалы международной научной конференции «Немцы России и СССР: 1901-1941 гг. – М., 2000. – С. 97-110.

2. Зюсс В. Последний период деятельности Молочанского меннонитского училищного совета (по материалам неопубликованного манускрипта Петера Брауна) // Материалы международной научной конференции «Немцы России и СССР: 1901-1941 гг. – М., 2000. – С. 111-132.

3. Плесская Э. Г. Немецкие общества в Одессе – цели, задачи, результаты // Материалы международной научной конференции «Немцы России и СССР: 1901-1941 гг. – М., 2000. – С. 42-51.

4. Botschafter. – 1907. – № 17.

5.  Botschafter. – 1908. – № 7.

6.  Botschafter. – 1908. – № 73.

7.  Botschafter. – 1909. – № 47.

8.  Botschafter. – 1909. – № 55.