Автори на лiтеру «З»
Збірник документів та матеріалів
Останній кошовий Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський (1690–1803) є в українській історії однією з тих непересічних постатей, які завжди привертали до себе увагу і політчних еліт, і дослідників-науковців, і широкого суспільного загалу. Адже він був не просто очільником запорозького козацтва в останні роки існування Січі, він став символом, віддзеркаленням образу героя-мученика, котрий відстраждав у соловецькій в’язниці за всі три століття, що відгуляла козацька вольниця. У такому символічному контексті його життя та діяльність сприймалися у часи українського національного відродження другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Це героїзовано-символістичне сприйняття було успадковано після відновлення української державності у 1991 р., а його логічним довершенням стало оголошення Петра Калнишевського Українською православною церквою святим великомучеником.
>>>
Збірка наукових матеріалів
Після проголошення незалежності України почався фронтальний перегляд української історії. На те були об’єктивні причини, оскільки історія — це все-таки наука, і їй необхідно позбавлятися від міфологічних нашарувань часу, в даному випадку – епохи російської імперії та СРСР. Були і суб’єктивні підстави, адже будь-яка, навіть Українська держава має потребу для виправдання свого існування в легендах і міфах. Цілком логічно, що на суб’єктивному рівні відбувається заміна старих міфів новими. І якщо на рівні наукових дебатів, шкільних і вузівських програм схема української історії вже давно переглянута, то в мікромасштабі місцевої історії, на рівні окремих міст і сіл це питання тільки зараз висувається на перший план. Круглий стіл «Датування міст: європейський досвід і українські реалії», проведений у вересні цього року в Києво-Могилянській академії Інститутом суспільних досліджень, став тому підтвердженням. >>>
Заруба В.М.
Станово-територіальне суспільно-політичне утворення державного типу “Військо Запорозьке”, більше відоме у науці під назвою “Українська козацько-гетьманська держава XVII-XVIII ст.”, або Гетьманщина, мало власний адміністративно-територіальний полково-сотенний поділ. Полк і сотня виступали одночасно як військовий підрозділ, територіальна одиниця та судовий округ. При цьому, “Військо Запорозьке” являло собою військову та державно-політичну автономію спочатку у складі Речі Посполитої (від Зборівської угоди 1649 р. до Переяславської Ради 1654 р.), а потім у складі Російської держави (царства й імперії), від 8 січня 1654 р. (Переяславської Ради) і до ліквідації полково-сотенної адміністрації Лівобережної України у вересні 1781 р. та впровадження поділу цієї території на намісництва (губернії) з січня 1782 р.
>>>
Земський Ю.С
Польське повстання 1863 р. є одним із „знакових", як кажуть, апогеїв в історії становлення польської нації та формування громадянського суспільства у поляків. Зовсім не пересічне значення зіграла ця подія й в нашій історії українського націотворення. Однак у вітчизняній історіографії досі не склалося належної наукової дискусії для адекватного, ґрунтовного аналізу впливу вказаного повстання на процеси національної консолідації українців.
>>>
Заруба В.М
У травні 1891 року в галицькій "Зорі" [№ 11. – С. 215-217; №12 – С.235-236] за підписом А. Катран з`явилася рецензійна стаття на "Ілюстровану історію Руси від найдавніших до нинішіх часів..." Олександра Барвінського, яка пройшла повз увагу тодішніх істориків і тривалий час залишалася невідомою сучасним дослідникам. Хоча резонанс від неї мав би бути значним. Адже автор рецензії вперше в українській історіографії зробив спробу сформулювати і запропонувати науково обґрунтовану синтетичну схему історії України [1].
>>>
Заруба В.М
У житті, науковій і громадській діяльності двох видатних українських істориків Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) та Дмитра Івановича Багалія (1857—1932) є дуже багато спільного. Обидва — учні Володимира Боніфатійовича Антоновича, засновника київської школи українських істориків, з якої вийшла вся новітня немарксистська українська історіографія. Обидва — з рідного Києва поїхали свого часу, з благословення вчителя і патрона, підіймати українознавство і громадський рух на далекі "діоцезії": Багалій — на схід, до Харкова, а Грушевський — на захід, до Львова. І той і другий зробили значний внесок у розробку історії України, в організацію наукового життя, у становлення національної школи історичної науки як у Галичині, так і на Наддніпрянщині та на Слобожанщині.
>>>
Увійти
