Ірина Шовковець
Симетрія війни
«Друга українсько-польська війна. 1942-1947 рр.» — презентація книги з такою дивною назвою відбулася нещодавно в Дніпропетровській обласній бібліотеці ім. М. Свєтлова. Її автор — кандидат історичних наук Володимир В’ятрович, кілька років обіймав посаду директора Архіву СБУ. Ну навряд чи голова такого солідного закладу міг не знати, що в українських підручниках історії про таку війну не згадується.
Та, власне кажучи, і про — за визначенням автора — «Першу українсько-польську війну» підручники говорять інакше: «державотворчий процес». Після Першої світової війни розпалась Австро-Угорська імперія, на руїнах якої 1 листопада 1918 року постала Західноукраїнська Народна Республіка. Поляки і собі на руїнах Австро-Угорщини відновлювали державу. Їм здалося, що без Західної України у тій державі чогось бракуватиме. Ці суперечки вилилися у війну, яку наприкінці 1919 року ми програли. Що стосується другої в ХХ столітті українсько-польської війни, то вона, на думку В. В’ятровича, була логічним продовженням першої. Відкривши нові документи, дослідник сформулював власний погляд на питання.
Чиї це спогади — мої чи режисера?
Розповідає Володимир В’ятрович:
«Українські історики, на жаль, мало пишуть про українсько-польські стосунки середини ХХ століття. Тому абсолютну більшість літератури, присвяченої конфлікту, складає польська. Як джерельна база у ній домінують спогади, часто записані через 40-50 років після подій. Спогади — джерело важливе, але суб’єктивне. Часто — а ми живемо в нову інформаційну епоху — спогади є відображенням не стільки того, що було в минулому, як того, що за останні роки побачено, почуто, прочитано. Людина щиро може вважати за власні спогади частину інформації, навіяної ззовні.
Це й спонукало мене взятися за пошуки документів, як то кажуть, «з пилу, з жару», тобто створених безпосередньо в часи польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. Спочатку здавалося, що їх не існує, та коли я почав працювати з архівною збіркою одного з лідерів ОУН Миколи Лебедя, частина якої зберігається в США, ці уявлення розвіялися. Коли ж занурився у роботу в архіві СБУ, був вражений величезними масивами документів, які стосуються подій ХХ століття, діяльності УПА та зокрема — українсько-польського конфлікту. Останні опубліковані в двохтомнику «Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках у документах ОУН та УПА». Але я вважаю неправильним друкувати просто документи — почав писати вступну частину, яка несподівано вилилася в окрему монографію, про яку ми сьогодні говоримо».
«Навіщо вигадувати ще одну війну?»
Таке запитання часто ставлять В. В’ятровичу. «У двохтомник увійшли документи, які переважно не використовувалися ні українськими, ні польськими істориками та які висвітлюють події в зовсім іншому ракурсі, — розповідає дослідник. — Чому війна? Можна було б іти за традицією і говорити просто «конфлікт». Але конфлікт не обов’язково має набувати збройної форми та призводити до взаємного знищення. Інший термін, який пропонують деякі польські політики та навіть деякі історики — «геноцид», який «здійснювали українські націоналісти щодо польського населення». Як приклад наводяться події на Волині 1943 року. Цей погляд тим більше не витримує критики, бо як показують і українські, і польські документи, великі жертви були з обох боків. Саме оця певна симетрія дає підстави говорити про війну.
Одне з найпростіших і найпопулярніших визначень війни, яке вміщено в американських військових словниках, таке: збройне протистояння з використанням війська, у якому беруть участь дві або більше сторін і яке закінчується втратами більше тисячі осіб.
Очевидно, що в цьому конфлікті постраждало значно більше тисячі людей і з одного, і з іншого боку. Головними акторами протистояння були українське підпілля та польське підпілля, які використовували для боротьби власні збройні формування — Українську повстанську армію та Армію крайову. З таких міркувань і було введено формулювання «Друга польсько-українська війна».
Мікровійна в тенетах макроконфлікту.
«Особливість Другої польсько-української війни в тому, що це була мікровійна в рамках Другої світової. Взагалі українська Друга світова війна — складне явище, яке не надається до відтворення в чорно-білих тонах радянської пропаганди, яка говорила про «Велику вітчизняну війну», де все ясно: з одного боку «наші», а з іншого німці. Насправді часом буває дуже важко розрізнити де ж таки наші.
По-суті українська Друга світова війна була сукупністю різних воєн, які відбувалися на території України. Велика війна між радянськими силами та німцями. Війна між українським повстанським націоналістичним рухом і тими ж німцями. Війна між українськими націоналістами та радянськими партизанами. Друга польсько-українська війна між обома націоналістичними рухами. Війна польського націоналістичного руху проти німців. Ці війни накладалися одна на одну, створюючи кривавий резонанс, який призводив до жахливих втрат.
Крім того, треба розуміти, що головні дійові особи макроконфлікту — СРСР і Німеччина — брали активну участь у розпалюванні польсько-українського протистояння. Так, війна почалася в 1942 році на території Холмщини, її початком стали німецькі акції. У районі міста Замостя німці вирішили побудувати зразкову арійську колонію Гімлерштадт, де мали розбудовувати свої господарства німецькі фермери. Для цього мешканців кількох десятків українських сіл виселили в розташовані поруч польські села, а поляків звідти вивезли в концтабори.
Поляки, яким пощастило втекти, заховалися в лісі й з ненавистю спостерігали, як їхні хати обживають родини українських переселенців, яких вони вважали колаборантами. Самих же німців, добре озброєних, які перебували в укріплених містах, польським підпільникам важко було дістати. Відповідно, влітку 1942 року почалися так звані акції «антиокупаційної боротьби», спрямовані проти української інтелігенції: вбивали священників, учителів, сільських голів, громадських активістів… Інформація про події на Холмщині потрапила на територію сусідньої Волині й мала ефект іскри у пороховій діжці.
Убивча сила контексту.
Ці розповіді оживили пам’ять волинців про непрості польсько-українські стосунки міжвоєнного періоду. Справа в тому, що на відміну від Галичини, Волинь не належала до Австро-Угорської імперії (до 1918 року ці українські землі були частиною Росії, а після 1921 року увійшли до складу Польської держави), а відповідно місцеві мешканці не мали досвіду співжиття з польським населенням. Після 1921 року на Волині та в Поліссі починають оселятися польські колоністи — колишні військові, які брали участь у боях проти українців й у винагороду від влади отримували викуплені для них державою поміщицькі землі. Психологічно ці люди, опинившись серед переможених «аборигенів», відчували себе вищими, носіями західної цивілізації.
До цього додався ще й релігійний аспект. Якщо на тій же Галичині стосунки між греко-католиками українцями та римо-католиками поляками були терпимі, то стосунки між православними українцями та римо-католиками поляками були більш гострими. За часів розбудови національної Польської держави на початку ХХ століття Українська православна церква, як і взагалі культурні установи інших національностей (на території Польщі на той час жило близько 6 млн. українців, 2 млн. євреїв…), вважалася непотрібними. Як наслідок, протягом 1937-1938 років у Польській державі було знищено понад 150 православних церков.
Отже, коли розповіді про холмські події докотилися до Волині, вони були дуже перебільшеними: говорили про те, що поляки вирізають українців, що готується повальне знищення… Вибух стався у квітні 1943-го і тривав до кінця року. Особливістю цього протистояння був потужний селянський рух — воювали село проти села, зброєю дуже часто ставав звичайний сільськогосподарський реманент, не було поділу на цивільне та військове населення. Активну участь у волинських подіях брали радянські партизани, які підтримали поляків, перетворивши польські села на свої бази.
У 1944 році полум’я Другої польсько-української війни перекинулось на територію Галичини, але Галичина краще керувалася як українським, так і польським підпільними рухами. Відповідно в Галичині не дійшло до такої жакерії*, як на Волині. Бойові дії більше ішли між підпільними арміями, але звичайно зачепили й цивільне населення. Особливо ця війна загострилася у другій половині 1944 року, коли стало ясно, що німці відступають, наступає радянська армія і постає питання — чиїми будуть західноукраїнські землі? Для поляків важливим було довести, що кордони 1939 року є непорушними. Тому основні сили Армія крайова зосереджувала не на власне польських теренах, а на етнічних українських територіях, які вони вважали Східною Польщею. Але, вважаючи Радянський Союз союзниками, поляки дуже помилилися.
Весна 1944 року. Волинь. Відійшов на захід фронт, позаду залишилися бої, у яких польські партизани брали участь у війні з німцями разом з радянською армією, з радянськими партизанами. Почалися акції, у яких радянське НКВС разом з польськими підпільниками поборювало українське підпілля. Але поляки вирішили поставити своїх союзників перед фактом, що ця територія їхня. У ніч вони встановили прикордонні стовпи в тих місцях, де вони стояли в 1939 році. Вранці представники НКВС побачили ті стовпи, схопили кілька десятків польських підпільників і повісили на них… Такі кроки «третьої сторони» отверезили і польське, і українське підпілля, почалися переговори, були навіть спільні акції Армії крайової та Української повстанської армії, але запізно — обидва повстанські рухи були знекровлені.
Друга польсько-українська війна закінчилася в 1947 році так само, як вона починалася: без ультиматумів та будь-яких проголошень, без капітуляцій та підписання перемир’я. Так само, як і спровокувала цю війну, її завершила «третя сторона» сумнозвісною акцією «Вісла», яка так чи інакше координувалася з Москви і яка закінчилася тим, що 150 тисяч українців, які компактно мешкали на території «Східної Польщі», було переправлено на північний захід Польщі.
Суспільна місія історика.
Відверто згадувати події Другої польсько-української війни у комуністичній Польщі, як і в комуністичній Україні, заборонялося, але вона продовжувала існувати на прихованому рівні. З розвалом СРСР цю пам’ять «прорвало»: почали з’являтися публікації, спогади, але, на жаль, цим бажанням виговоритися, особливо в Польщі, скористувалися політики. У польських ЗМІ, особливо 2003 року, з’явилося безліч публікацій, які в односторонньому порядку показують страждання польської сторони і звинувачують у тих подіях виключно українців.
«Часто використовувались брутальні, фальшиві аргументи, — говорить В. В’ятрович. — Наведу приклад. У ЗМІ тривалий час з’являлася фотографія із зображенням дерева з прив’язаними до нього задушеними дітьми віком 3-6 років. Було написано, що ця фотографія з Тернопілля і на ній зображені поляки — жертви Української повстанської армії. Невдовзі в тих же ЗМІ були опубліковані й спогади людей, які розповідали, що бачили те дерево, що насправді таких дерев було багато — ледь не в кожному населеному пункті. Дійшло до того, що сюжет фото мав стати основою для пам’ятника жертвам УПА у Варшаві. Польська інтелігенція дискутувала тільки на предмет того, наскільки це естетично, встановлювати такий страшний пам’ятник. Вирішили встановлювати, бо тільки так можна показати злочини українських націоналістів. Проте польські журналісти з «Газети виборчої» провели дослідження і довели, що фотографія не має нічого спільного ні з Тернополем, ні з Волинню, ні з УПА, ні навіть із 40-ми роками. Це фото 1924 року було взяте з кримінальної справи божевільної циганки, яка таким чином вбила своїх дітей.
Суспільна місія історика полягає в тому, щоби приземляти гарячі дискусії до рівня реальних фактів. Тема Другої українсько-польської війни цікава і українцям, і полякам, тому показувати її слід в усій багатоманітності, яку дають історичні документи».
Поточний стан науки: «гонка трупів».
Захопившись описом новаторського підходу дослідника на початку статті, я не сказала, що В. В’ятрович прибув до Дніпропетровська на запрошення Інституту суспільних досліджень. Презентації книги відбулися на історичному факультеті Дніпропетровського національного університету, а в Центрі дослідження Холокосту «Ткума» В. В’ятрович взяв участь у круглому столі. Заходи у Дніпропетровську допомагали організовувати «Просвіта» (І. Дремлюга) та «Ткума» (І. Щупак). Отже історику довелося відповісти на багато цікавих запитань, професійних і не дуже. Наведу деякі з них.
— Чи можна назвати кількість жертв Другої польсько-української війни з польської та з української сторін?
— Цифри, які мені доводилося бачити в історіографії, є відверто кажучи, спекулятивними. Для того, щоби з’явилися цифри, повинна бути методологія підрахунку, в жодній серйозній історичній роботі я не зустрічав такої методології. Це дуже непросто підрахувати кількість жертв з українського і з польського боку. Останній перепис населення перед війною на Західній Україні відбувався в 1938 році. 1939 рік — фактичний початок Другої світової війни, частина українців і поляків загинула під час перших бойових дій. 1939 — 1941 роки — встановлення на цих землях радянської влади. Величезна кількість людей депортована, розстріляна, репресована. 1941 рік — наступ німців, відступ радянських військ. Кількість жертв невідома. 1941-1944 рік — німецька окупація, вбивство німцями українців та поляків, депортація на примусові роботи… Як вирахувати кількість втрат, які нас цікавлять?
Стосовно тих цифр, які зустрічаються. У середині 1990-х років в дискусіях між українськими та польськими істориками називалась цифра в 50 тисяч загиблих поляків. До кінця 1990-х ця цифра зросла до 100 тисяч. У 2003 році називалась цифра у 200 тисяч. Зараз деякі польські історики говорять про 500 тисяч загиблих… Часом для отримання таких цифр вдаються до дуже брутальних та аморальних вчинків. Приклад — події кількамісячної давності в селі Острівки на Волині, де польська археологічна комісія проводила дослідження масового поховання поляків, вбитих 1943 року українськими повстанцями. Названа була цифра близько 400 віднайдених останків. Однак українська комісія, яка, відповідно до законодавства, приймала ці роботи, відзначила, що деякі останки були четвертовані — для збільшення кількості людей, які нібито були там знайдені. По документах виключно одного архіву, у якому я працював, архіву СБУ, ці цифри становили понад 30 тисяч вбитих поляків та близько 16 тисяч вбитих українців. Ці дані навряд чи є показовими, але показовим є співвідношення. Оскільки головні бойові дії відбувались на українських землях, на яких українці становили абсолютну більшість (наприклад, на Волині співвідношення поляків та українців було 1:7), відповідно говорити про польськість цих територій та відстоювати їх військовими методами було самогубством. Політична відповідальність за трагедію лежить на польському еміграційному уряді, який наполягав на продовженні боротьби за «Східну Польщу».
Може було би простіше видати всі документи ОУН, перш за все рішення керівних органів, і тоді стало би ясно, чи були акції на Волині сплановані націоналістами, чи ця трагедія сталася спонтанно?
Проблема в тому, що цих документів збереглося дуже багато. Мова йде про сотні тисяч документів. Усі видати нереально з фінансових міркувань. Але під моїм керівництвом при управліннях СБУ створювались електронні архіви, куди було внесено понад 10 тисяч документів УПА та ОУН. Там представлені не просто тексти, а фотографічні копії документів, що знімає питання щодо можливої фальсифікації. А програмні документи ОУН, рішення керівництва УПА опубліковані вже давно.
Яка подальша доля українців, яких виселили в ході операції «Вісла»? Чи пробували вони повернутися?
Їх навмисно розселяли так, аби розсіяти, щоби вони не змогли створити етнічної спільноти. І більшість тих українців дійсно розчинилися, втратили свою національну ідентичність. Наприклад, майже зникла унікальна етнічна спільнота лемків. Після падіння радянського режиму багато хто з тих українців та їх нащадки пробували повертатися, відсуджувати своє майно, але навіть теперішня польська держава значною мірою перешкоджає цьому. Я особисто їздив відвідати ці дуже мальовничі підкарпатські землі, але вони переважно лежать пусткою. Часто здогадатись, що на тій чи іншій місцині був колись населений пункт, можна лише побачивши серед поля цвинтар. Від хат не залишилося нічого.
Увійти
