Боротьба за національні інтереси між українцями, поляками та росіянами початку 60-х років XIX століття в Правобережній Україні
.Загальновідомою є усталена традиція констатування про не підтримку українським суспільством закликів поляків до спільних дій проти російської імперської влади і навіть схиляння українського селянства до виступу проти поляків на боці росіян. Ці факти вдало експлуатувалися радянськими істориками на доказ парадигми „непорушної вікової єдності братніх російського та українського народів", класової несвідомості селян, а також відсутності належного рівня свідомості у польських революціонерів, які і домагалися відновлення власної держави в межах кордонів 1772 р. і т.п. Однак, чи достатньо добре ми знаємо деталі тих подій та чи достатньо вірогідно інтерпретуємо причинно-наслідкові зв`язки їх зумовлення? Такі питання постають при зверненні до архівних першоджерел і спонукають до роздумів.
В суспільно-політичному житті Правобережної України друга половина XIX ст. проходила, як відомо, в жорсткій боротьбі офіційної влади із так званою „польською інтригою", причому, жертвами цієї боротьби ставали не лише поляки, але й українці, які у кожному із випадків, як тільки-но намагалися виявити в чомусь власну самобутність, або заявити про власні інтереси, як відразу ж зараховувалися до союзників „польських інсургентів".
Так звана „польська проблема" вже була досить задавненою на середину XIX ст., однак жорсткі заходи, які проводилися владою з часів Листопадового повстання 1830-31 рр. дещо лібералізувалися в перший час приходу до влади Олександра II, який під враженнями щойно програної Кримської війни взявся за реформування імперії. Саме в цей час короткого періоду ліберальних настроїв новоявленого імператора, відбулося активне пожвавлення польського національного руху, який вийшов далеко за межі польських земель. Таємні гуртки, товариства, об`єднання створилися у Харкові, Києві, Петербурзі. В самій же Польщі, зокрема у Варшаві, патріотичний рух, започаткований таємними організаціями, переріс на початку 60-х рр. у цілий ряд відкритих антиурядових виступів, як-то: маніфестації 29 листопада 1860 р., 25 та 26 лютого 1861р., а також 8 квітня 1861 р. [4, С.326-328]. Зрештою, російська влада запровадила в Королівстві військовий стан з жовтня 1861р., а польські
В такому конфронтаційному протистоянні російсько-польських інтересів, які поширилися, безумовно, і на українські терени, кожна із сторін намагалася залучити українців на свою сторону і, при тому, болісно і ревно реагувала на будь-яку невідповідність своїм сподіванням.
Важливо звернути прискіпливішу увагу на зміст тих зусиль, до яких вдавалися, зокрема, поляки, оскільки, зрозуміло, їх сили були далеко не співмірними силам російського самодержавства. Тому в той час, коли російська влада проводила тактику силового збереження існуючого режиму в межах кордонів держави, поляки активно провадили роботу по формуванню нового суспільства, власне, нації поляків. Безумовно, не маючи важелів реального реформування власного суспільства, важко було сподіватися на істотні результати силою дії самих лише агітацій та закликів. Одначе, зміст цих агітацій та закликів свідчить про наявність в колах польської аристократії та інтелігенції чіткого розуміння, що власну державу можна вибороти лише на нових умовах організації життя, а саме - побудови громадянського демократичного суспільства.
Стосовно діяльності поляків над реалізацєю ідеї формування суспільних стосунків нового взірця, красномовними документами є прокламації, що поширювалися того часу. Зокрема, влітку 1861 р. в Правобережній Україні з`явився документ-звернення до інтелігенції, в якому проголошувалося, що селяни залишаються незадоволеними після так званого звільнення, яке зберегло їх залежність, а тому цілком можливим наслідком можуть стати великі смути. Уряд, в свою чергу, не в силах розуміти суть подій і веде Росію до Пугачовщини, тому освічені класи повинні взяти владу в свої руки, щоб врятувати народ від знущань: „Якщо суспільство не зробить цього, воно буде піддане терору, тому що уряд при своїй нездатності вести національні справи розумним чином, вдається до необхідності застосовувати систему утисків" [1, Арк.2-3].
В іншій прокламації того ж часу, зверненій до поляків, наголошувалося, що всі верстви суспільства повинні жити в згоді і взаємній любові, намагатися піднімати селян до рівня поміщиків через переведення селян у стан власників землі, а також наданням їм освіти. Необхідно повсюдно створювати школи, перевиховувати себе і молодь. Потрібно поширювати дух недовіри до уряду, не шукати у влади допомоги у вирішенні жодних питань, все необхідно вирішувати самим власними силами. Необхідно єднатися і брататися всім станам поляків, а також євреям, які є такими ж поляками, тільки іншої віри і всім разом трудитися для блага незалежності Польщи. До цього ж запрошувалися також жителі Литви і Руси, які, не зважаючи на різницю станів, мов і віри, є також співвітчизниками поляків [1, Арк.8-9].
Такі ж ідеї порозуміння селян із поміщиками, а також злиття євреїв з рештою польського суспільства проголошувала ще одна прокламація, водночас, вона ж пропонувала шлях реалізації таких цілей у спосіб „поширення серед народу переказів та ідей про Польщу, які б викликали любов до Польської історії та народної культури" [1, Арк.83-84].
В якості реакції на останню прокламацію Київський генерал-губернатор видав розпорядження, яким застерігав чітко контролювати можливі зближення поміщиків-поляків із селянами, зокрема закликав спостерігати за можливими поступками в отриманні земельних ділянок селянами, а разом з тим, навідріз забороняв людям польського походження, а також латинському духовенству створювати школи для навчання селян грамоті [1, Арк.85].
На окрему увагу заслуговує прокламація-звернення до жінок: „Польки! Ми довгий час чекали, міркуючи, чи будете носити траур, яким жодна полька не повинна нехтувати, а навпаки гордитися, що хоч таку невелику жертву може принести за тих, хто поліг за нас. Здогадуємося про причину, через яку не хочете цього робити - боїтеся відомих крючків. Соромтеся, прекрасні польки, облиште страх, набудьте зовнішності такої, яка пасувала б вам в теперішній нещасний для поляків час, одягніть чорне, залиште веселощі, молітеся, можливо, Творець помилує нас. При цьому застерігаючи вас, залишаємося впевнені, що не захочете піддатися неприємностям, які очікують на вас за інших обставин. Добра бажаючі вам поляки" [1, Арк.79].
Як бачимо, кожен із наведених документів несе ідеї гуртування всіх станів польського суспільства в єдиний організм нації. Однак, звертає увагу на себе той факт, що в жодній із прокламацій не називаються власними іменами окремі етноси, які проживали на землях, де вели боротьбу поляки як за свої історичні креси та на яких, власне, і поширені були ці прокламації. Не йдеться, зокрема, й про українців як національно-культурну окремішність. Натомість, під поняттям „жителі Литви та Руси", автори намагалися „влити" народи українців, білорусів та литовців у „єдине море" польської нації. Красномовно зрозумілим це є із акценту стосовно євреїв, яких названо: „такими ж поляками, тільки іншої віри". Власне, тактика дій ідеологів та стратегів творення польського політичного організму — польської нації — через перелік вищевказаних фактів, до певної міри, співпадає із тактикою великодержавних російських шовіністів, стосовно, зокрема, українців. Оголосивши територію в певних кордонах „історичними землями" колишньої Польщі, всі, хто перебував тут як місцеві мешканці, автоматично проголошувалися предтавниками польської нації і на всіх в рівній мірі мали поширюватися спільні закони політичного та культурного життя.
Такий тип націотворення за відомою теорією Ентоні Сміта називається етнічно-генеалогічним, або народно-культурною мобілізацією, коли механізм формування нації приводиться в рух провідною частиною інтелігенції, яка, в свою чергу, має спиратися на так званий середній клас і діяти „знизу" „вертикальної" спільноти. Основними ж засобами впливу і мобілізації є культурні ресурси: етноісторія, релігія, мова, звичаї тощо [10, С.130].
Автори прокламацій заохочують до соціальної консолідації шляхом поступок селянам в питанях земельної власноті, а водночас — наданням рівних прав всім станам суспільства, при цьому, висловлюється ідея громадської форми правління. Важливою є також духовна консолідація до якої закликають прокламації: надання освіти всім станам суспільства, поширення ідей спільності історії та культури, спільності величі минулого та страждань теперішньої Польщі (в зверненні до польок). Все це свідчить про те, що, серед поляків вже активно діяв фермент творення нації.
Однак, надзвичайно необачним прорахунком поляків була відмова українцям у праві власного політичного самовизначення. Більше того, зарахування а priori українців у склад польського суспільства та включення українських земель у межі територіальних претензій польської держави, відновлення якої було головною метою поляків, звісно були роздратуванням для українців. Причому, навіть ті незначні поступки, які проектувалися теоретично як демократичні засади побудови майбутнього польського суспільства, в повсякденному житті практично були недосяжними і не лише через відсутність реальних політичних важелів їх реалізації, але й через суспільні та культурні традиції взаємин між поляками та українцями, які склалися впродовж попередніх кількох століть спільного співжиття.
Поляки в своїх проектах побудови майбутньої Польщі передбачали певну національно-культурну автономію українців, але ця автономія мала реалізуватися виключно в межах польської держави. Відомою в цьому відношенні є так звана Золота грамота — звернення до сільського українського люду із заохоченням до спільних повстанських дій проти московської влади. Грамота в основному була спрямована на роз`яснення майбутньої політики Польської держави (після її відновлення) щодо земельного питання в Україні і гарантувала, таким чином, закріплення за всіма селянами земель, які хто тримав, навічно і без викупу. В свою чергу, поміщикам, які втрачали такі землі, обіцяно було надати викуп з державного скарбу. Безземельним - будникам, бобилям, халупникам, двірським людям обіцяно було вирішити питання про наділ землею найвищою владою, як тільки така влада буде встановлена. Що ж до громадського устрою, то Грамота передбачала надати всі права, свободи і вольності всім станам суспільства: „Ручаєм і вічно обіцяєм свободу прав віри, якої хто придержується і вживання своєї мови в школах судах і других земських розправах" [9, С.69-70]. Цим власне і вичерпується у вказаному документі вирішення проблеми суспільного устрою, без подальшої деталізації.
Набагато очевидніше виявляє себе польська позиція щодо українського питання у заяві Центрального Комітету (тобто, основного революційного уряду, який керував польським повстанським рухом), що була надрукована в „Колоколі" А.Герцена. „Ми (поляки, від імені яких говорить Центральний Комітет) були позбавлені політичного існування насильно. Ми цього насильства ніколи не визнавали й не можемо визнати. Тому ми не визнаємо ані * нових границь, ані правительств, основаних на руїнах нашої свободи. Для нас нема Польщі розділеної, для нас Польща єдина та, яка полягає у злуці Польщі, Литви й українців, без всякої гегемонії котрогось з трьох народів. Виходячи з такої точки погляду, ми змагаємося відбудувати Польщу в давніх границях, лишаючи народам, що живуть в тих границях, це б то литовцям та українцям, повну свободу оставатися в союзі з Польщею або устроїтися по своїй волі". І далі: „Вимагати од нас, поляків, щоб ми не домагались відбудування Польщі в давніх границях, значить, вимагати од нас визнати поділи і зректися сили, яку дає справі нашої свободи союз трьох народів злучених в одну цілість" [5, С.29].
Отже, Центральний Комітет найперше бачив своїм завданням відбудувати Польщу в „історичних границях" включно із українськими та литовськими землями. І лише згодом, „з рук самої Польщи" Україна і Литва можуть, коли захочуть, дістати повну незалежність. Таке розуміння самоправності кожного з народів є, безумовно, таким, що зводить нанівець саму можливість справжнього волевиявлення і самореалізації народом, зокрема українцями, власних |! національних інтересів. Обіцянка, що самоправність могла бути реалізована після відбудови єдиної Польщі, є відвертою оманою, оскільки неможливо й уявити, щоб уряд відбудованої Польщі замість подальших дій збереження єдності такої держави, розпочав би діяльність по її дробленню, в задоволення національних інтересів українців, приміром. Такі сумніви можуть бути лише посилені з огляду на інші заяви поляків. Так, в декреті „Національного Правительства" від 22 січня 1863 р. назви Польща, Литва й Україна є лише територіальними назвами, але не передбачається так називати народи, що проживають на цих територіях. Навпаки — говориться про єдиний „народ Польщи, Литви й України", а замість „повної самоправності кожного народу" говориться лише про „рівність і свободу усіх синів Польщі, без різниці віри і племені, роду і стану" [5, С.27].
Такою була позиція поляків у найвирішальніший час 1863 р., коли треба було максимально мобілізувати сили до участі у повстанні. Це була непорушна позиція про державну єдність Польщі, України й Литви. Щодо національних інтересів обіцялося лише „забезпечити братнім народам Литви й України, злученим з Польщею, якнайширший розвиток їх народності й мови" [5, С.28-29]. Якщо ж звернутися до аналізу оцінки поляками українського питання в інший — спокійніший час, то з`ясовується набагато складніша картина. Самодостатніми своєю красномовністю є цитати, подані з польських часописів кінця 50-х рр. дослідником М.Лозинським. Польські революціонери того часу, гуртувалися навколо паризьких видань: "Уш<іото8сі Роізкіе" та „Ргге^іасі ггесгу роізкісп". В першому з них — 1858 р. в числі ЗО, писалося, що „історія згуртувала українську народність по тім боці Дніпра, її серцем є тепер українські слободи. Україна по цім боці Дніпра, здобута й боронена польським оружжям, заселена тим самим народом, що видав зі свого лона шляхту, є й, дасть Бог, не перестане бути польською провінцією. Скільки разів сягатимуть за нею українські патріоти, стільки разів, замість братньої руки, яка жде їх з підмогою, знайдуть одним ворогом більше" [5, С.19]. Не менш провокаційним можна назвати й матеріал з іншого часопису від 1859 р. у числі 3, де польський демократ Зиґмунд Мілковський заявляв, що поляки несуть в Україну свободу і культуру; козацькі бунти, в свою чергу, були революцією дикунів проти цивілізації; українець, який полюбить цивілізацію і свободу, через те саме стає поляком; Україна може бути тільки польська або дика; полонізація це властиво цивілізаційна місія поляків в Україні [5, С.20-21].
Такі відверті шовіністичні заяви, звичайно, не могли лишатися не поміченими і без уваги. Звісно, український спротив був широким та щирим і в цьому надзвичайно близько співпадав із настроями і бажаннями боротьби офіційної російської влади проти "польської інтриги". Якщо ж врахувати, що
Практично синхронно із розглянутими процесами польського суспільного самоусвідомлення, подібну еволюцію проходили й українці.
В той же період кінця 50-х - початку 60-х рр., в умовах ліберально-реформаторських настроїв, терпимість влади тимчасово поширилася по-між іншим й на сферу українського мовлення. На короткий час українська література позбавлена була жорсткого цензурного гніту, з`явилася українська журналістика, у світ вийшов перший україномовний часопис "Основа", українська мова отримала доступ в народні школи, офіційно була надана підтримка виданню україномовних шкільних підручників. За 1860-62 рр. типографія П.Куліша видала в серії "Сільська бібліотека" 39 різних брошур українською мовою, що дорівнювало числу українських книг, виданих за попередні 40 років [З, С.129].
У 1861 р. спеціальний комітет в Петербурзі, що розглядав проблему надання грамоти селянам, дійшов висновку про можливість навчання протягом двох перших років місцевою мовою "в тих місцевостях, де рідна мова не є великоруська", причому дворічним терміном, власне, тоді вичерпувалася початкова освіта [6, С.65].
Вказані поступки були, зрозуміло, тимчасовими, а коли розглядати їх зміст за суттю походження, то стає зрозумілим, що їх можливість обумовлена політикою того ж таки протистояння, так званим, "впливам польщизни". По суті, російська влада розглядала в той час українофільський рух як свого союзника в боротьбі проти Польщі і зовсім ще не боялася "незначної" розбіжності в мові, орфографії та викладі історії, оскільки "малоросійські відмінності" трактувалися як самі собою зрозумілі територіальні відмінності одного цілого. Показовим є, зокрема, факт з відкриттям "Основи" та залученням до публікації на його сторінках праць осіб, яких важко запідозрити в прихильності або бодай в лояльності до українських проблем, наприклад М.Юзефовича. Важливий документ в цьому відношенні відкрив свого часу український дослідник Ф.Савченко. Він виявив лист Г.Галагана до М.Юзефовича в якому автор доводив адресату доцільність підтримак своєю участю "Основи": "Збирайтеся всі з силами і розміщуйте в "Основі" статті, із яких всі могли б бачити, до якої міри наш край руський, а ляхи в ньому (або гості, або походження від руських, які зрадили своєму народу) - втратили усяке право на моральний зв`язок з народом" [8, С.26].
"Основа", таким чином, розглядалася далеко не кроком в задоволенні потреб українців, це був засіб, один із багатьох і різних засобів боротьби з польськими претензіями. З свого боку, поляки також поставилися до "Основи" зовсім не як до елементу українського національного руху, а лише як до загрози власне польському суспільству. Більше того, поляки звернулися тоді до російської адміністрації з проханням захистити їх від чергової Коліївщини, від соціальної революції, про що відкрито заявляв в часописі "День" польський діяч М.Грабовський, який разом з тим нагадував офіційній владі про небезпеку українських змагань, про їх прагнення до сепаратизму та самостійності, що завжди було присутнім в історичному минулому [8, С.27].
Не менш агресивно оцінювалися поляками і прояви українською національно-громадського руху. Польська преса бачила в ньому лише анти польське спрямування і нічого більше. "Tygodnik Poznanski" за 1862 р. у числі 3 писав: "У київському Університеті виникла партія підсобників російської ідеї Іванішева, Костомарова, Галагана, Аксакова і т. д. Із кадрів цієї партії, іменем любови до народу, братерської рівності та інших подібних гарних речей виникли в країні місії, ніби для оборони народу від кривди, що може статися з боку шляхти під час вирішення селянського питання. Уряд дивився на це крізь прозору завісу, терпів у краї божевільних емісарів і навіть таємно допомагав їм. Він мав для цієї мети Антоновичів, Рильських і т. п. божевільних, що їх зачарувала московська кліка і, які цілком відреклися від любови до рідне Польщі щоб зреалізувати малоросійську утопію, яку вони утворили" [8, С.26-27]
Отже, російська влада допускала можливість українського руху лише я союзника у вирішенні "польського питання", в свою чергу поляки, не бажаючи поступатися власними давніми амбіціями щодо українських земель провокували українців на виокреслення власної самобутності та самоідентифікації в спосіб боротьби саме з поляками.
В дійсності, "Київський Телеграф" ще навіть у 1875 р. передрукував "Tygodnik Poznanski" кореспонденцію в якій Київщину продовжували зараховувати до Польщі [8, С.28]. Отже, мрія про "історичну Польщу" від мор до моря залишалася. Не випадково М.Драгоманов вважав, що перенесення польського повстання на береги Дніпра негативно відбилося в цілому н польській справі. Адже доки революційні рухи поширювалися лише у Польщі частково в Литві до них співчутливо ставилися й середні ланки російські громадськості. Однак, заяви польського революційного уряду про потребу захопити й Наддніпрянщину — повернули громадську думку проти поляків, а селянська реакція проти повстання, особливо на Київщині, остаточно поховала симпатії російської інтелігенції, а реакціонерам дала підстави відхилити всі вимоги поляків [5, С.37].
Важливою проблемою постає розуміння того зламного моменту, коли російська влада в одночасі перейшла до відвертої антиукраїнської політики коли вона "втратила віру" у можливість і безпечність союзу з українцями антипольській боротьбі. Утверджувалися такі настрої в урядових колах, а разом з тим відбувалися зміни у політиці щодо українців протягом 1861-62 рр.
Намагаючись з`ясувати проблему першопричини розв`язання антиукраїнської політики російськими властями, дослідник Ф.Савченко ще 1930 р. висловив думку, що таким першопоштовхом стала гучна справа полковника А.Красовського, викриття якого зчинило справжній переполох у вищих колах імперської влади, причому не так за фактом реальних наслідків, як за уявою про можливий розвиток подій [8, С.200-201]. У збірнику матеріалів ти документів: "Суспільно-політичний рух на Україні в 1856-1862 рр.", який побачив світ до сторіччя Польського повстання 1863 р. подано, поміж іншим, також ряд документів стосовно справи А.Красовського, за якими і можн;і скласти думку про вплив вказаної події на еволюцію свідомості урядових кіл щодо українського питання, а заразом — про обґрунтованість погляду Ф.Савченка щодо цієї проблеми.
Як свідчать протоколи допитів А.Красовського, його було затримано за звинуваченням у поширенні цілого ряду листів-звернень до військових Житомирського батальйону із закликами за жодних обставин не виконувати наказів, спрямованих на приборкання селян: "Наказ сікти своїх і стріляти в них за те, що вони хочуть Землі та Волі, навіть якщо він самого царя наказ, все ж він наказ окаянний. Виконувати його ні в якому разі не слід. За це і Бог покарає і свої близькі люди проклянуть. Сто раз легше вміти померти так, як ваші товариші в Криму, ніж жити катом батька та матери, сестри і брата, катом рідної землі руської" [2, С.267].
Крім цього, в ході слідства було з`ясовано, що в А.Красовського знайдено значну кількість відверто антиурядового матеріалу, як-то: гімн визволення Польщі польською мовою, портрет та біографія одного з лідерів польського повстанського руху Іоахима Лелевеля, зошит із забороненими віршами Т.Шевченка, сатиричні твори та пасквілі про царствуючих осіб, про порядки в Росії, про ставлення українців до росіян (в оригіналі документу: русинів до москалів), а ще значна кількість записів українських пісень, віршів, листування українською мовою, власні портрети А.Красовського в українському національному одязі — все це було в ході допитів поставлено за звинувачення. А.Красовський ні від чого не відмовлявся, спокійно визнаючи всі вказані речі за власність та пояснюючи коли, що та за яких обставин набув [2, С.279-284]. Звинувачували А.Красовського ще й у тому, що він раніше носив український одяг і неодноразово був помічений у близькому спілкуванні із селянами [2, С.271].
Особливого повороту, а водночас і особливого значення в очах влади, треба думати, набула ця справа тоді, коли А.Красовському, який перебував в казематі Київської цитаделі, було підкинуто лист від солдат Житомирського полку, якого він наступного дня після виголошення смертного вироку передав генералу Левковичу у відповідь на пропозицію генерала просити про помилування/ А.Красовський відповів, що вироком суду задоволений, а надихає його на те лист солдат: "Спасибі Вам, чесний, благородний страднику, за Вашу любов до бідного солдата і його брата бідного селянина. Такі офіцери, а особливо полковники - рідкість... Честь і слава чесному і славному страждальцю підполковнику малоросійському! Нас можете самі бачити, Ваше Високоблагородіє, нині мало таких, щоб Вас по-справжньому розуміли, завтра буде більше половини, а там і всі; наші малоросіяни Вами гордяться і нас російських дражнять: "Таких, - каже, у Вас кацапів нема." Щасливо залишайтеся. Ваше Високоблагороддя! Ми за Вас будемо Богу молитися, щоб Господь милосердний допоміг справу закінчити, покірно дякуємо, Ваше Високоблагородіє, що і нас селян, розумним словом не Зійшли. Житомирці" [2, С.277].
Цілком правдоподібно, що таке колективне засвідчення солдат полку у своїй прихильності до офіцера-відступника викликало неабияке занепокоєння у влади. А той факт, що А.Красовський за переліком звинувачувальних підстав цілком відповідав типовому образу "хлопомана", загостював, ймовірно, увагу властей на тому, як просто хлопоманський рух — по-суті відомий до вказаних подій виключно як рух культурницький — може набути змісту і ваги цілком вибухово небезпечної, подібно тим "неприємностям", які вже мала влада у стосунках із поляками. Епопея із А.Красовським, яка розгорнулася в другій половині 1862 р., справді співпадає з широким антиукраїнським наступом реакції. Протягом 1862 р. закрито було "Основу", закрито всі народні читальні та недільні школи, почався загальний похід проти української мови та українських книжок [7, С.48].
Отже, невдовзі за тим, як офіційна влада з метою сприяння народним масам в Україні якнайшвидшому отриманню початкової освіти, підтримувала у і 1860-61 рр. відкриття народних шкіл, появу українських абеток і підручників для школи, що проходили всі належні цензурні перестороги, вже у 1862 р. жорстко руйнує все те, що, здавалося, мало сприяти утвердженню цієї ж таки влади в краї. Ось як цією проблемою переймалися і обговорювали її майбутні гонителі українства. В листі до М.Юзефовича Г.Ґалаґан у 1860 р. писав: "Мова польська отримала вже права громадянські в гімназіях та повітових училищах... Невже уряд думає, що такими засобами хоч на волосину набуде прихильності до себе у поляків? ...А між тим поряд з цим наша нещасна малоросійська народність підлягає якщо не переслідуванню, то, в крайньому випадку, відсутності усякої опіки: ось вже сім місяців як клопочуть в цензурі дозволу на друк творів самого невинного із письменників Квітки, окремими дешевими книжечками для народу і до цих пір дозволу немає" [8, С.354].
Того ж року, М.Юзефович в листі до В.Білозерського також був зовсім не схожим на себе: "На цій підставі і народна наша мова повинна залишатися недоторканою і вільною. Турбота про її обробку, тобто про її літературність не лише законна, але й цілком корисна. Не можна не погодитися з Вами, що "людина завжди ясно мислить, а відтак і діє, коли ясно розуміє мову, якою висловлює свої уявлення і почуття." Тому навчання в початкових школах з книгами для народного читання народною мовою не лише не є завищеною вимогою, а є навпаки серйозною підставою успіху, якщо щиро бажати поширення в народі разом з грамотністю освіти" [8, С.360].
У 1861 р. навіть начальник київської жандармської управи в рапорті шефові III відділу пропонував перекладати українською мовою офіційні розпорядження: "Київська губернія населена малоросіянами і українцями і щоб кожний малорос міг взяти в толк своєю рідною мовою подаровані йому государем і імператором милості, не без користі було б дозволити переклад височайших положень малоруською мовою з дозволом вільного продажу таких" [8, С.200].
На межі істеричності, "взявши в коло" українське питання, заговорила російська літературна громадськість. Як зазначає сучасний російський дослідник А.Міллер, популярний публіцист середини XIX ст. М.Катков, котрий очолив цю "боротьбу" віднайшов полемічну удачу, "побачивши" в українофільстві частину "польської інтриги" і, таким чином, відразу перевів його із розряду шкідливих "заблуждєній" в розряд безпосередніх політичних небезпек [6, С.108].
Розуміючи незручність площини, в яку намагалися помістити "українську загрозу", із словом виправдання в газеті "День" виступив тоді М.Костомаров. Щонайперше, він відкинув звинувачення в співробітництві українців з поляками: "Ніхто не думав і не думає витісняти з Південної Русі книжну, спільну, державну мову; ніхто не заявляв про заміну її іншою, якою б то не було, в університетах, гімназіях, семінаріях. Справа стосується лише навчання в селах... Російській громадськості належало б допомагати нам в цій справі... не вдаючись в незрозумілі підозри про можливу солідарність якої б то не було малоросійської справи з якою б то не було польською" [6, С.110]. Показовою є відповідь аноніма: "Костомаров жаліється на виходки, правильніше сказати -на протести проти нього "Московских Вєдомостєй", "Кієвского Тєлєграфа" і "Вєстніка" Говоровського. Тільки?... А "Соврємєнная Лєтопісь", "Рускій Вєстнік", "Рускоє Слово", "Бібліотека для Чтєнія", "Врємя", газета "День" та інші брошури про хохломанію хіба говорять на користь Костомарова?... А "Труди Кієвской Духовной Академії", "Руководство для Сєльскіх Пастирєй", "Унівєрсітєтскіє Кієвскіє Ізвєстія", "Сіон" - ?..." [6, С. 110-111]. Звісно, перелік цілком самодостатній за змістом і демонструє широту фронту яким виступила "стурбована" громадськість проти будь-яких спроб українців домагатися задоволення щонайменших національних інтересів. А підсумком всіх цих нападок став, як відомо, Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 р.
Таким чином, влада вдалася до традиційної імперської тактики - заборон, переслідувань, репресій стосовно всього українського, тому, в сенсі організації, ця політика збігалася по-суті із змістом політики щодо поляків.
Український національний рух зазнав в ході таких дій надзвичайного нищення і організовано перестав себе виявляти в Правобережній Україні аж до часу першої революції в імперії. Розрізнена діяльність, натомість, не припинялася ніколи, але то були окремі "спалахи" українського руху, які зазвичай були замасковані, до того ж, російською мовою, боротьбою проти все тих же поляків і, в кращому випадку, реалізувалися під прикриттям "окраїнних особливостей" руської культури.
Бібліографічні посилання:
1 Кам`янець-Подільський міський державний архів. - Ф.228. - Оп.1. - Спр.3307.
2. Общественно-политическое движение на Украине в 1856-1862гг. Сборник документов - К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1963. - 387 с.
З Дей О.І. Книга і друкарство на Україні з 60-х років XIX ст. до Великого Жовтня // Книга і друкарство на Україні / Під ред. П.М.Попова. - К.,1964. – С. 112-135.
4. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. Львів, 2002. - 752с.
5 Лозинський М. Польський і руський революційний рух. - К.,1907. - 100 с.
6. Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном
мнении (вторая половина ХІХв.). - СПб. ,2000. - 260с.
7. Миловидов Л. Наступ реакції на школу в 1860-х роках // За сто літ. - К., 1929. – Кн.4 -С.48-50.
8. Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. - Харків-Київ, 1930. - 415 с.
9. Сенгелевич X. Золота грамота // За сто літ. - К., 1927. - Кн.. 1. - С.67-72.
10. Сміт Ентоні. Національна ідентичність. - К.: Основи, 1994. - 223 с.
