Василь Гегело – меценат
Однією з видатних постатей у культурному житті Катеринославщини свого часу був Василь Петрович Гегело, ім’я якого сьогодні відоме лише вузькому колу науковців та краєзнавців. Загадковість біографії цієї людини через відсутність достатньої кількості історичних джерел можна проілюструвати хоча б наступним. Відомий одеський краєзнавець, літературознавець і письменник Г.Д.Зленко у 2001 р. в газеті „Кримська світлиця” вмістив статтю під красномовною назвою „Хто він, отой Гегело?”, в якій він відкидає припущення упорядника епістолярної спадщини письменника Михайла Коцюбинського, що під цим іменем приховується поет і політичний діяч Микола Вороний (до речі, теж катеринославець). В тій же статті Г.Д.Зленко подає відомості про Василя Гегело як реально існуючу особу, спираючись на джерела, почерпнуті з „Архіву Комарова” Одеської державної наукової бібліотеки ім. М.Горького [1].
Однак вперше оригінальне прізвище „Гегело” промайнуло в статті літературознавця Марії Шубравської „Яворницький – фольклорист” [2]. Там же вона вмістила лист Д.І.Яворницького до В.Гегело від 26 січня 1904 р., в якому висловлено прохання надати грошову допомогу для публікації зібраних ним українських народних пісень. Витяги з цього ж листа вміщені дослідницею в монографії про Д.І.Яворницького як етнографа і фольклориста. На початку 1900-х рр. Д.І.Яворницький пише: „Найкраще було б, якби Ви згодились видати мені скільки там карбованців, то я б на них зараз же і почав друкувати свій матеріал. Він у мене уже зовсім злаштований, увесь чепурно переписаний, і можна його хоч зараз у друкарню” [3].
Коли Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І.Яворницького видав перший випуск „Епістолярної спадщини Д.І.Яворницького”, то в ньому було вміщено листи до вченого Василя Біднова з Праги за 1923 р. В першому він цікавиться: „Де Ваші стародавні приятелі – В.П.Гегело та ін.?” Очевидно, від свого кореспондента він отримав невтішні відомості, бо в наступному листі написав: „Сумна доля й наших знайомих... Синодик довгий! Особливо шкода мені Гегело. Видно, тяжко сердешному жилося! Хочу написати некролога, та не знаю, коли саме він умер. Як точно знаєте, то напишіть, будь-ласка, мені, як і про те, коли народився і де саме служив” [4]. Невідомо, чи отримав Біднов такі відомості. Та з цих скупих рядків вимальовується постать В.П.Гегело як приятеля Д.І.Яворницького, мецената, який надавав давав кошти для видання праць видатного вченого, якого знала культурна громадськість не лише Катеринослава.
Оскільки Василь Гегело був членом катеринославської „Просвіти”, то статтю про нього вміщено в біобібліографічному довіднику відомого літературознавця, журналіста і краєзнавця Миколи Чабана „Діячі січеславської „Просвіти” (1905 – 1921), виданому у 2001 році [5]. В ній роки життя В.П.Гегело не вказано, але зазначається, що він був делегатом XIII Археологічного з’їзду в Катеринославі, членом Ювілейного Шевченківського комітету катеринославської „Просвіти” у 1914 році. Ці відомості також актуалізують науковий пошук стосовно особи Василя Петровича Гегело.
У наших статтях про українського бібліографа, критика і громадського діяча Михайла Комарова також вносяться деякі нові дані про роль В.П.Гегело в культурному і суспільно-політичному житті Придніпров’я кінця ХІХ – початку ХХ ст., оскільки він був товаришем Комарова [6].
В даній статті ставиться за мету висвітлити одну із сторін суспільної діяльності В.П. Гегело – його матеріальні внески в розвиток наукових і культурних установ України. Можемо це зробити тільки в тій мірі, в якій дозволяють наявні історичні джерела. По-перше, це 11 листів В.П.Гегело до М.Ф.Комарова, машинописні копії яких зберігаються в Одеській державній науковій бібліотеці ім. М.Горького. По-друге, важлива інформація утримується в кількох томах виданої Дніпропетровським історичним музеєм „Епістолярної спадщини академіка Д.І.Яворницького”, зокрема, в листах до директора музейних працівників, найперше, М.Г.Сластіона та В.І.Строменка. Використані й деякі інші архівні та опубліковані джерела, котрі всі разом свідчать про неординарність постаті Василя Гегело, зокрема, як мецената і прихильника прогресивного суспільного і культурного руху в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Предки Василя Петровича Гегело належали до козаків Переволочанської сотні Полтавського полку, про що свідчать козацькі компути. Численні представники цього роду отримали значні землеволодіння в Новомосковському та Катеринославському повітах, коли у середині 60-х років XVIII ст. частина колишньої Гетьманщини була приєднана до Катерининської провінції (згодом, губернії). Із Другої частини Родовідної книги дворянства Катеринославської губернії видно, що прадід Василя Петровича козак Іван Гегело «в службу вступил в 1764 году, произведен в Поручики за уряд в 1777 году, уволен от службы Капитаном в 1778 году. По определениям сего Собрания, 27 мая и 31 октября 1830 года состоявшемся, сопричислены к роду сему дети Поручика Ивана Ивановича Гегело: Илья, Петр, Григорий» [7]. В цій же книзі названі четверо дітей титулярного радника Петра Івановича (1817 року народження): Василь, Олександр, Марія та Лариса з зазначенням років їх народження. Таким чином, стає відомим рік народження Василя Гегело – 1842 рік.
Батько В.П.Гегело був поміщиком Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Прізвище представників цієї родини писалося по різному: „Гегела”, „Гегелла”, „Гегелло”, „Гегело”. Василь Петрович в листах підписувався як „Гегело”, тому тут використовується саме таке написання цього прізвища.
Раніше ми висловлювали припущення, ґрунтуючись на скупих відомостях про його юнацьку дружбу з випускником Катеринославської класичної гімназії Михайлом Комаровим і спільність їх поглядів на суспільно-політичне і культурне життя в Україні, що Василь Гегело закінчив Катеринославську класичну гімназію. Однак, аналіз списків випускників цієї гімназії з 1810 по 1896 р. привів до таких результатів: в них знаходимо п’ять власників цього прізвища, проте серед них немає Василя. В одному класі з Михайлом Комаровим (родом із слободи Дмитрівка Павлоградського повіту) навчався Василевий двоюрідний брат Костянтин Григорович Гегелло (його син Дмитро пізніше працював помічником секретаря Катеринославської земської управи). Вірогідно, що В.П.Гегело закінчив Полтавське губернське училище (відкрите у 1808 р.), яке мало досить хорошу репутацію як навчальний заклад і давало право вступу до університету. Між іншим, там навчався й старший брат Михайла Комарова Олександр (ровесник Василя Гегело), майбутній український педагог і публіцист, а ще раніше там навчався О.М.Поль.
Очевидно, знайомство Василя Гегело і Михайла Комарова, тепла дружба яких добре проглядається в згаданих листах, що зберігаються в „Архіві Комарова”, відбулося під час навчання на юридичному факультеті Харківського університету. З випуску учнів Катеринославської гімназії 1862 р. на юридичний факультет Харківського університету у тому ж році вступили троє: на кошти катеринославського дворянства Костянтин Гегелло і Володимир Павловський, на власний кошт – міщанин Михайло Комаров. Про це свідчить «Список студентов и допущенных к слушанию лекций императорского Харьковского университета», який складався на академічний рік. Василь Гегело був двома роками старший за Комарова, тому вони навчалися не на одному курсі. Але дружба їх могла зав’язатися через Костянтина Гегелла або Олександра Комарова, тоді студента фізико-математичного факультету Харківського університету.
Вірогідно, що Василь Гегело та Михайло Комаров брали активну участь у студентському русі того часу. Адже Харків початку 60-х років був одним із центрів суспільно-політичного руху в державі. Скасування кріпосного права та впровадження інших буржуазних реформ активізували суспільно-політичне і культурне життя. Його осередками в крупних українських містах стали громади, завдяки діяльності яких були відкриті недільні школи для дорослих, створювалися публічні бібліотеки, видавалися дешеві книжечки-метелики для народу, розгорнулася видавничо-журналістська робота, у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Суттєвою підтримкою ліберально-буржуазного та культурно-освітнього руху в Україні було заснування українськими літераторами в Санкт-Петербурзі часопису „Основа”, а П.О.Кулішем там же – першої української приватної друкарні, згодом – виникнення там же Благодійного товариства по виданню дешевих книг для народу. Проте й уряд намагався поставити цей рух під свій контроль, обмежуючи свободу слова і друку. Для українських земель імперії це проявилося у підготовленому міністром внутрішніх справ Валуєвим і затвердженому царем циркулярі „О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречии” (1863 р.) Він став основою для виданого через два роки Закону про цензуру.
В 60-х же роках у Харкові розгортається кооперативний рух, який на тому етапі розвитку мав не лише фінансовий характер, а й культурно-освітній (видання дешевих книг, влаштування бібліотек, поширення грамотності тощо). Між іншим, одним із найактивніших кооператорів у Харкові тоді був колишній керівник Катеринославського піквікського клубу Микола Петрович Баллін. Вже в Харкові він організував клуб „хороших людей” під назвою „Клуб чесних і благородних людей”, що свідчить про збереження ним піквікських ідей. М.П.Баллін у спогадах пише: „Клуб чесних і благородних людей заклав основу багатьох гуртків. Були гуртки, де збиралися переважно студенти чоловік по 50-60 для читання. Тоді чомусь читалися реферати про французьку революцію 18 століття. Були гуртки малоросів, були гуртки юристів, які цікавилися переважно публічним судочинством і конституційним устроєм, були гуртки професорські, котрі займалися переважно тлумаченнями про світські діла... Були гуртки, інтересом яких було переважно поширення книг і влаштування недільних шкіл. Були і гуртки, які цікавилися якоюсь спеціальністю, були і літературні, і „балагурні”, так звані розвиваючі гуртки. Всі ці гуртки поділялися тоді на естетичні і ворожі естетиці” [8]. Додамо до цього, що не позбавлений різних талантів Михайло Комаров, ще навчаючись у Катеринославській класичній гімназії, займався літературною творчістю, а це неухильно повинне було привести його в Піквікський клуб Миколи Балліна як одного з багатьох слухачів суботніх літературних зібрань піквіків.
Лібералізація суспільного життя в державі у сфері освітній призвела до впровадження в університетах нового Статуту 1863 р., який передбачав, в тому числі, наукові бесіди студентів під керівництвом професорів і більш лояльно ставився до суспільної активності студентів. Тодішній студент-юрист Харківського університету А.Воронов у своїх мемуарах пише, що для студентів О.Герцен, М.Чернишевський, М. Добролюбов, Д.Писарєв „були іменами майже святими, іменами незаперечних авторитетів” [9]. Так що Василь Гегело, як і Михайло Комаров, формувався як особистість в досить суспільно жвавому житті Харкова, що відбилося на його подальшому житті і діяльності. Звідси і благодійні акції Василя Гегело на добрі діла.
Закінчивши Харківський університет, Василь Гегело влаштувався на службу в Катеринославський Окружний суд, як це видно з тексту його листа до Михайла Комарова від 1 травня 1888 р.: „После смерти отца я получил наследство 600 дес. земли в Новомосковском у. Избрали меня в участковые Мировые судьи с жалованьем в 200 руб. и чтобы камера была в моем имении. Но я не смог воспользоваться, так как здоровье плохое, и отказался. Оставил службу и в Окружном суде! Еду в деревню поправлять здоровье” [10]. А його приятель Михайло Комаров розпочав службу в Окружному суді м. Острогозька на Воронежчині, потім працював адвокатом у Києві, нотарем – в Умані, а з 1887 р. – в Одесі. Там і розгорнулася його громадська діяльність спільно з так званою Словарною комісією по складанню „Словаря росийсько-української мови”, на видання якого потрібні були великі кошти, частину яких склали гроші Василя Гегело.
Щира приязнь і дружба з юності, спільність поглядів досить добре проглядаються в листах Василя Петровича до Михайла Федоровича, якого він у звертанні називає другом, любим другом. Часто в листах згадуються спільні знайомі – та все прогресивні українські культурні діячі. З листів же дізнаємося, що В.П.Гегело часто і тривалий час перебував на лікуванні і відпочинку в Криму, зокрема, в Алупці, де жила його рідна сестра (тільки поки що не знаємо, яка з двох), чоловік якої був виноробом. Там він спілкувався з відомими культурними діячами О.Кониським, М.Коцюбинським, О.Німцевичем та ін. Так, 7 травня 1896 р. він пише Комарову: „Познайомивсь з Німцевичами і Коцюбинськими, і як приїхав з Ялти Кониський в Алупку, то провів з ними время добре. Перед виїздом Кониського і Коцюбинського варили куліш у мене в Хоба-Тубі – були Кониські, Коцюбинські і Німцевичі... Кониський поїхав 26 апреля, а Коцюбинський 2 мая в Алушту, де проживуть до осени. Кониський хотів заїхати в Катеринослав, бо думає їхати в Київ пароходом” [11]. 26 вересня (6 жовтня) того ж року Михайло Коцюбинський повідомляє в листі до своєї дружини: „Обізвався врешті і Гегела. Пише, що посилає 6 примірників „Святого письма” по 1 карб. Та ще має 15 примірників. Напишу до Києва, щоб забрали решту, бо це дуже недорога ціна” [12]. Про „Святе письмо” в українському перекладі йдеться й у листі В.П.Гегело до М.Ф.Комарова від 15 грудня 1896 р.: „Получив лист від жінки Коцюбинського з Вінниці. Пише, що чоловік її Михайло Михайлович лежить слабий; так вона пише до мене і просить, щоб вислав „Святе письмо” на українській мові, в переводі Куліша, Галицьке видання 71 р. Я послав йому ще в Крим спершу 6 примірників, а тепер посилаю скільки знайшов в городі Катеринославі, 15 примірників, а більше немає” [13].
В.П.Гегело матеріально допомагав своєму товаришеві М.Ф.Комарову у виданні результатів багаторічної праці Словарної комісії. Дуже цікавим є лист Василя Петровича до Михайла Комарова від 19 лютого 1894 р.: „Посилаю тобі ще 200 крб. на „Словарь”, бажаю тобі довести його до кінця. Може, ще потребується на яке добре діло грошей, то пиши, буду радий запомогти, скільки можу” [14]. Отже, слова „ще 200 крб.” свідчать, що до того якісь кошти В.П.Гегело вже надав М.Ф.Комарову на видання „Словаря росийсько-української мови”, перший том якого вийшов у Львові у 1893 р. заходами Наукового Товариства ім. Шевченка. Між іншим, Василь Гегело передплачував часопис „Зоря”, у якому „Словарь” спочатку друкувався у вигляді додатку.
За порадою Михайла Комарова Василь Гегело став членом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка у Львові та Благодійного товариства по виданню дешевих книжок для підтримки українських студентів у Петербурзі. У листі до М.Комарова від 10 липня 1899 р. він дякує за те, що Комаров „прислав Устав Общества ім. Шевченка і зазивний лист „Благотворительного Общества”, та повідомляє, що відіслав їм вступні внески. А вже через рік повідомляє, що він є членом обох товариств. Довідавшись із звіту НТШ про обмаль коштів на видання наукових праць, Василь Гегело замість щорічного внеску 50 крб. відіслав Товариству 500 крб. Тут вплив Комарова на Гегело безсумнівний, адже Михайло Федорович тісно співробітничав з галицькими часописами „Діло”, „Зоря”, „Правда”, а також інтенсивно листувався з багатьма діячами культури, які проживали в Галичині. До нього й звертався Василь Петрович за роз’ясненням ситуації в Галичині: „Напиши швидше про все: як що робиться в Галіції і у нас, чи не чути чого за розрішеніє впускати в Росію часописи галицькі” [15].
