А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я

О.В. Духнович як історик

 

Я трудился день и ночь и боролся
со многими препятствиями;
я терпел муки, битвы
   и много беды за мой народ,чтоб
             он жил и счастливый был.
                                                                                                                               О.Духнович
Здається, що ці слова якнайкраще відображають зміст життя і діяльності Олександра Духновича – культурно-освітнього і духовного діяча, 200-річчя від дня народження якого відзначається за рішенням ЮНЕСКО. Щоб правильно визначити його місце в ряді відомих слов\\\\'янських діячів і наскільки збагатив духовну скарбницю свого народу, необхідно бодай коротко охарактеризувати епоху, в якій він жив і творив.
На зламі XVIII і XIX століть Європа пережила соціально-економічні і політичні потрясіння, які привели до глибинних змін. Національно поневолені народи,   натхненні   ідеями   французького просвітительства, рішуче виступили за злам феодально-кріпосницької системи, за торжество омріяних людством ідей свободи, рівності й братерства. Руйнува­лися віками усталені кордони феодальних держав. У 1806 р. з карти Європи зникла колись всесильна Священна Римська імперія. Нестримно зростало прагнення поневолених народів позбутися не тільки економічного, а й національного гніту, розірвати кайдани духовного рабства. У 1820 р. ви­бухнула революція в Іспанії, потім в Неаполі, Сицилії, Португалії. Весь світ облетіла звістка про гідну подиву героїчну боротьбу народу маленької Греції. А в 1825 р. у Росії декабристи зробили відчайдушну спробу повалити, здавалось би, непо­хитне царське самодержавство.
Народи по-новому глянули на себе і світ, повірили у свої сили, потяглися до пізнання своєї історії, мови, культури. Нестримно зростала са­мосвідомість народів, воля до утвердження свого “Я”. Почався закономірний процес національ­ного Відродження. Охопив він і багатомільйонні маси віками поневолених слов\\\\'янських народів Австрійської імперії. Це найвиразніше прояви­лося у зростанні інтересу до рідної мови, літератури. Гідний приклад показали словаки та чехи. На весь слов\\\\'янський світ загримів могутній голос “достойних синів Татр” Я.Коллара (1793-1852) і П.Шафарика (1795-1861). Пройняті щирою любов\\\\'ю до слов\\\\'ян, вони присвятили своє життя вивченню старожитностей   і літератури, будили почуття повноцінності і рівноправності з іншими народами. Завдяки цьо­му, за словами відомого славіста І.Срезневського: “відродилась, як Фенікс з-під попелу чеська і сербська література, а з літературою і братерська любов слов\\\\'ян один до одного”1.
Ян Коллар у 1824 р. написав славнозвісний твір “Дочка Слави”, в якому вперше проголошено право кожної нації на вільний розвиток і само­бутню культуру, висловлено ідею слов\\\\'янської єдності:
     Привет всему славянскому народу!
 Живите в мире, дружбе и любви,
                                         цените ваше право на свободу.
 
             Пусть сгинут гордость и дурные нравы,
   пусть недоверье не кипит в крови,
                                         сплотитесь, будьте счастливы!
                                         «Дочь Славы»2.
 
А П.Шафарик у 1837 р. сколихнув науковий світ своїми “Слов\\\\'янськими старожитностями”. Він вперше окреслив територію, заселену слов\\\\'янами, вказав, що вони мають славну історію, багату духовну культуру і спільну мову, яка поширена і на Закарпатті аж до Сигота, а отже, всі вони — одне плем\\\\'я. Російський вчений-славіст, вчитель і наставник Ю.Венеліна, М.Погодін, відвідавши слов\\\\'ян­ські землі Австрії, відзначав у 1839 р.: “Молоде покоління у всіх слов\\\\'янських країнах обож­нює цих двох письменників і вплив їх безмеж­ний. Всі слов\\\\'янські мови і літератури ніби ожили, проснулися від довготривалого тяжко­го сну...”3.
Поряд із Я.Колларом і П.Шафариком діяла блискуча плеяда письменників-патріотів, які бу­дили національну свідомість свого народу:
Й.Добровський, Ф.Палацький, Ф.Челаковський, Й.Юнгман. У сербів такими були Д.Обрадович і В.Караджич. Національним героєм словацького народу став Людевіт Штур (1815 – 1856), патріот-письменник, депутат сейму. Своєю творчістю він утвердив словацьку мову як самостійну і літературну, домігся видання газети “Словенські народні новини” із серпня 1845 р. У передсмертному заповіті “Слов’янство і світ майбутнього. Послання слов’янам з берегів Дунаю” Л.Штур висловив надію, що слов’янські народи непримінно здобудуть національну незалежність, побудують свою державність. Пророчими стали його слова: “Ніяка сила, ніякі уряди вже не в силі розтоптати наші народності, які несуть в собі ідеї майбутнього”4.
         Процес національного Відродження охопив і неслов’янські народи великих європейських країн. Навесні 1848 р. широкі народні маси Франції, Італії, Німеччини в єдиному пориві виступили проти феодально-абсолютистських монархій за перебудову суспільства на демократичних засадах, за свободу і незалежність. Особливої гостроти національне питання набуло в Австрійській імперії, де національні меншини становили більше половини всього населення.
         13 березня 1848 р. вибухло повстання у столиці Австрійської імперії Відні, а 15 березня революція почалася в Угорщині. На полум’яний заклик Ш.Петефі:
       Встань, мадяр, на клич вітчизни!
Встань, часи настали грізні!
 Вирішиться в смертнім полі –
 Жить нам вільно чи в неволі?
Пешт і Буда були охоплені революційним поривом городян. Національно-визвольну боротьбу угорців, як і в часи Ференца Ракоці ІІ, активно підтримали всі народи, мріючи і самим здобути національну незалежність. Австрійський імператор, щоб утриматись на троні, 17 березня визнав новоутворений угорський уряд. Угорщина була проголошена незалежною від Австрії, а 18 березня угорський сейм прийняв закон про ліквідацію кріпосного права і всіх феодальних повинностей. Протягом року угорські революційні війська домоглись значних перемог над австрійцями, і 14 квітня 1849 р. в Дебрецені було проголошено повалення династії Габсбургів з угорського трону.
         Так весною 1848 р. в усій Австрійській імперії, в тому числі й у її провінції Угорщині, повіяло вітром перемін на краще, закладалися основи демократичного устрою суспільства.
         Хвиля національно-культурного відродження охопила і Закарпаття, що входило до складу Угорщини. Прогресивна частина крайової інтелігенції виступила на захист рідної мови, якій, за словами М.Лучкая, “почав загрожувати повний занепад”. І.Срезневський, який зустрічався з М.Лучкаєм в Ужгороді, причину такого становища вбачав у тому, що в школах “…лучи просвещения пропускались в головы любознательных Русинов сквозь язык латинский… не думая о своем народном”5. Велику патріотичну діяльність розгорнув Мукачівський єпископ А.Бачинський. Він не дав чужинцям задушити рідне слово. Ставлячись з великою повагою до мови інших народів, він палко закликав на захист рідної (“руської”) мови. Повчальною і для нинішніх сучасників залишається його позиція у мовному питанні: “Отнюдь не возбраняю латинского или иных языков науки, токмо абы свое Руское … наипервіе не оставляти, но во том вынаучити и утвердитися”6.
         Національне відродження кожного народу відбувається значною мірою і через вивчення власної історії. Вже в другій половині ХУІІІ ст. історичні дослідження появляються у наших сусідів – словак Матей Бел опублікував праці “Географічний посібник Угорщини” (1767), “Географічний нарис Угорщини” (1792) з історико-етнографічною характеристикою закарпатських русинів, а угорець І.Катона видав багатотомну “Критичну історію королів Угорщини” (1779-1817). У 1837 р. у Львові Д.Зубрицький видав на польській мові “Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому королівстві”, а в 1852-1855 рр. на “руській” в трьох частинах – “Историю древнего Галичско-Русскаго княжества”.
Наприкінці ХУІІІ ст. і представники закарпатської інтелігенції вже мали достатній науковий потенціал для створення досліджень з історії краю. З’являються рукописні праці І.Пастелія “Про походження русинів”, “Історія Мукачівської єпархії” і Д.Бабілі “Історія єпархії”, а в 1799-1805 рр. світ побачила перша друкована двотомна праця з історії Закарпаття І.Базиловича – “Короткий нарис фундації Федора Корятовича”. Своєю появою вона заявила про існування закарпатських русинів як частки східних слов’ян з своєю історією та культурними устремліннями. Це був перший промінь світла у закрите пітьмою минуле Закарпаття, який висвітлив чимало сторінок історії духовного життя народу, показав його славних синів. Тому І.Базиловича справедливо називали “першим будильником” на Закарпатті.
Інтелігенція Закарпаття активно працювала над розвитком освіти, науки, мови, вивченням історії. М.Лучкай перший на західноукраїнських землях підготував і опублікував у Відні в 1830 р. “Граматику слов\\\\'яно-руську”, написав 5 томну “Історію карпатських русинів”. Він перший відкрито   заговорив   про   долю   народу, роблячи акцент на його боротьбі за “скинення ярма поміщиків”: щоб “перестали існувати графи, барони та знать, хай називаються лише громадянами і селянами; хай буде знищена са­ма королівська влада”. Однак, як не натужува­лися чужоземці замуровати в стіни каплиці свободолюбиві ідеї М.Лучкая, вони завдяки вченим-землякам вийшли з-під мурів і дійшли до нас7.
Виразним проявом національного пробудження на Закарпатті стало і зростання інтересу до освіти й науки. Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. багато за­карпатців здобували знання у Львівському університеті, а в пошуках можливостей їх засто­сування виїжджали в Україну і Росію. Тут во­ни ставали відомими вченими, керівниками на­вчальних закладів, організаторами науки. Це справжнє диво, що маленьке, ще маловідоме в науковому світі Закарпаття дало такі постаті, як І.Зейкан - вихователь Петра II (онука Петра І), В.Кукольник і М.Балудянський — вихователі царевичів Миколи і Михайла Павловичів. «Иностранный славянин», як любовно називали М.Балудянського, був обраний першим ректором Петербурзького університету. Імена закарпатців вписані в історію науки й культури України та Росії. Так, у дослідженні з історії гімназії вищих наук в Ніжині російські вчені підкреслили: “замечательно, что первые два директора, и, притом, лучшие, В.Кукольник и И.Орлай, были карпатороссы”8 .
У наукових і політичних колах Росії закарпатці користувалися великим авторитетом і довір\\\\'ям. Їх запрошували до себе на роботу і створювали їм сприятливі умови. Наприклад, в “Журнале Министерства Народного Просвещения” в січні 1822 р. був опублікований дозвіл уряду на вик­лик із числа “карпатороссов” і повідомлення “О выгодах, предоставляемых профессорам из карпатороссов,   приглашаемых   к   занятию праздных кафедр Казанского и Харьковского университетов”9. Примітним є той факт, що саме закарпатець, уродженець с.Тибава, що на Свалявщині, Ю.Гуца-Венелін у 1830 р. був удостоєний честі Російської Академії наук відбути в наукове відрядження за кордон — у Болгарію. А роком раніше, в 1829 р., на запрошення князя Люкки Карла Бурбонського в Італію виїхав ужгородець Михайло Лучкай. От чому він у 1830 р. резонно запитував: “Невже тут не було талантів, чи може тут панував глибокий сон, коли в цілому світі наполегливо розвивалася література?” І сам дав відповідь: “Таке твердження було б далеким від правди, бо гордився народ та духовенство й будуть пишатися нащадки єпископом-реставратором, Бачинським, красномовним Олексієм Ільковичем, дотепним Іоанном Пастелієм, видатним єпископом Григорієм Тарковичем, другим Мефодієм, Михайлом Табаковичем… Гідної похвали працю виконав професор Черський … Тепер теж є талановиті люди і дуже добрі знавці мови, наприклад Степан Андрухович та Іоанн Чургович”10. Додамо, що син простого і бідного селянина Василь Довгович став видатним вченим і літератором, за що його в 1831 р. було обрано членом-кореспондентом Угорської Академії наук11. Знайомлячись із науковим доробком закарпатців, І.Срезневський зробив такий висновок: “многое написано, но за неимением средств ничто не напечатано”12.
Серед тих, хто в поті чола трудився на ниві національно-культурного відродження, будив національну свідомість закарпатських русинів, плекав ідею слов\\\\'янської єдності, мо­гутньою постаттю возвеличується ім\\\\'я Олек­сандра Васильовича Духновича.
Люби род свой не прото, что он славный, но для того, что он твой.
             Кто стыдится своего народа, той сам себя постыдится.
Дело от безделія, с. 17.
Олександр Васильович Духнович народився в с.Тополя (Словаччина) 24 квітня 1803 р. у сім\\\\'ї священика Василя Духновича. Мати — Марія Іванівна Герберова. Олександр був другим за віком із шістьох дітей13.
Після закінчення початкової школи у рідному селі в 1813 р. батько відвіз сина в Ужгород. Там Олександр закінчив народну школу, а згодом — і гімназію. У 1816 р. батько помер, і Олександр мав намір здобути спеціальність із землеробства, але за порадою матері вивчав філософію в Кошице, а з 1823 р. — богословські науки в Уж­городській семінарії. Закінчивши її, поступив на службу в канцелярію Пряшівського єпархі­ального уряду.
Молодий О.Духнович стає на життєву стежи­ну, яка нелегкою була уже з самого початку. Юнака відразу спіткали труднощі в роботі, бідність, навіть голод. Згадуючи цей період свого життя, він писав в ав­тобіографії: “Однак тяжка була моя доля в єпархіальному уряді. Бо хотяй я, признаюся, при тодішнім секретарю Василю Поповичеви, дуже старанно працював, хотяй ні в день, ні в ночи не спочивав, хотяй мене мій начальник много раз похвалив, не дістав я ані одного денара нагороди і мусів тяжкої біди зазнати; вже й сама одежина подерлася, а нераз (кажу прав­ду по совісти), сидячи дома босий, писав все-таки дуже старанно, і не лиш що не зазнав жодної ласки й милосердя, але ще й противно єпископ, чоловік дивної вдачі, з чистої скупости одмовив мені харчі й хату. Надармо я благав о яке-небудь сотрудництво, надармо просив о ду­же незначні тоді парохії жащовську й волковську, надармо о яке-небудь приміщення”14.
Під тягарем труднощів, без усякої сторонньої підтримки хлопець впав у такий відчай, що навіть подумав: “в нещасну годину вродився”. Пригнічений, із слізьми на очах, позичивши у адміністратора парохії один флорен, “оборваний і напівбосий, як збіглець, прийшов до Ужгоро­ду”. Його зустріли досить схвально, а ужгород­ський віце-жупан Стефан Петровай навіть взяв його за вихователя свого сина, який і став потім “мужем ученым й солидным”.
Та не встиг молодий О.Духнович стати на ноги, окріпнути, як про нього згадав пряшівський єпископ Григорій Таркович і викликав до себе. Тут він довго перебивався різними тимчасовими роботами і тільки в 1834 р. дістав Біловезьку парохію, яка через бідність давно вже не мала свого священика. За харчі тут його тримали два місцеві пани. А в 1838 р. про нього згадав уже мукачівський єпископ, який викликав його в Ужгород. Прожив він тут до 1844 р. Потім знову їде до Пряшева, де був іменований у ка­ноніки. Почалася творча праця, що привела О.Духновича в лави найвидатніших вчених і громадсько-політичних діячів Закарпаття.
Його багатогранна наукова спадщина в цілому достатньо вивчена як вітчизняними, так і за­рубіжними дослідниками і видана в трьох томах в Словаччині15. Однак, їхня увага була прикута переважно до літературної та педагогічної діяльності16, філософських поглядів Будителя17. Ду­же скромно сказано про нього як про історика18. Натомість його історичні праці є досить значни­ми і охарактеризовані тільки в останні роки19.
За життя О.Духновича його історичні праці майже не публікувалися. Причина в тому, що в них порушувалися питання, які не відповідали політиці правлячих кіл ні Угорського королівства, ні Австрійської імперії. Од­нак з часом знайшлися цінителі його спадщини в Росії, які й опублікували частину з написаного. Так, Ф.Арістов у журналі “Русский архив” у 1914 році опублікував статтю “Истинная исторія Карпато-Россов или Угорских Русинов изданная Народолюбцем Александром Духновичем, 1853”20, рукопис якої виявив у бібліотеці Московської духовної академії (Сергіїв Посад). А туди вона надійшла за духовним заповітом протоієрея церкви при російському посольстві у Відні М.Раєвського, з яким О.Духнович тримав тісні контакти. Про це свідчить такий запис ав­тора на третій сторінці рукопису:
“Любезный Друг! Се отдаю Ти короткой витяг исторіи Русинов Угорских... Я немного написав, вручаю Тебе больше правды искать... Ты читай больше, и гряди по сему дельцу, множество правды Ти ся покажет.
Здравствуй Духновичь”21.
На другій сторінці цього ж листа написано: Veritasodiumparit (Правда очи колет).
Як патріот своєї землі О.Духнович жалкує з при­воду відсутності праць з історії Закарпаття, “сего забвенного и тьмою времени покрытого народа”. Він справедливо докоряє своїм сучасникам і співвітчизникам, що вони “о народе сем очень мало, иностранцы же, и иноплеменные или ничего, или только что-нибудь погрешного во памятниках своих оставили, и что больше даже Нестор и Карамзин о Карпато, или Угро-Россах только то упомянули, что и они на свете суть”22. Однак треба відзначити, що названі авто­ри заслуговують більше похвали, аніж осуду, бо вони не обминули у своїх працях наш край, особливо Нестор. Його “Повість временних літ” залишається єдиним письмовим свідченням про заселення території Закарпаття слов\\\\'янами ще в IX ст. і його місце у міждержавних відносинах Х ст. Більш оправданий докір на адресу І.Орлая, оскільки той у своїй статті “История о Карпато-Россах...” не згадував період, що передував при­ходу угорців. Тому, намагаючись заповнити цю прогалину, О.Духнович і назвав свою статтю “Истинная исторія о Карпато-Россах...”.
Які ж проблеми порушував О.Духнович, яки­ми були його погляди на історичний розвиток Закарпаття і що нового вніс він у порівнянні зі своїми попередниками?
Вже сама назва першого параграфу “О исходе Карпато-Россов” визначає тему дослідження. Ав­тор окреслює заселення русинами території від Молдавії, Буковини і Галичини до південних схилів Карпат і далі по берегах Тиси і Попраду. Важливим твердженням автора є те, що закарпаторуське населення є корінним (авто­хтонним) і належить до східнослов\\\\'янських пле­мен. В Угорщині воно відоме під різними етнічними назвами, із яких найбільш поширени­ми є: “руські”, “русини”, “рутени”. На під­твердження він посилається на працю І.Базиловича “Короткий нарис фундації Ф.Корятови-ча...” (1799 р.) і на угорських істориків, зокрема А.Сірмаї (1803 р.), які “утаить правду не смея”, також стоять на цій позиції.
До речі, на ціле століття раніше словацький вче­ний Матей Бел (1684-1749 рр.) аргументовано доводив не тільки автохтонність русинів Закарпаття, а й поширення серед них назви “Ук­раїна”, “українці”, що свідчило про розуміння ними етнічної спільності з усім українським на­родом. За його свідченнями, русинські поселення були в дев\\\\'яти комітатах, у чотирьох з них ру­синське населення становило більшість (Марамороському, Бсрезькому, Угочанському і Ужанському)23-24
Простежуючи прихід угорських племен у Паннонію в кінці IX ст., О.Духнович, як і Ю.Венелін, підкреслив культурний вплив на них з бо­ку слов\\\\'ян. Це видно хоча б з того, що в “мадярском языке не только имен и слов, но даже и иных речений множество находится”. Від слов\\\\'ян було запозичено і характер державного управління. О.Духнович намагався прослід­кувати історію походження назви Угорщина, однак робить це досить невдало, вважаючи, що во­на від імені Ігоря — нащадка давньоруського князя Олега.
Дослідник, як і його попередники, вважав, що населення Закарпаття спочатку було неза­лежним від угорських феодалів. Воно близько 867 р., на століття раніше від Київської Русі, прийняло християнство східного обряду. Цю думку пізніше підтримали такі історики церкви, як мукачівський каноник А.Балудянський25 і професор Московської духовної академії Є.Голубинський26.
О.Духнович поглибив висновок попередніх дослідників про те, що політичне становище на­роду, його духовне життя почало різко погіршуватися з часу одруження угорського ко­роля Стефана на Гізелі — дочці короля Генріха Баварського. З нею прибуло багато німецьких священиків латинського обряду, які взялися за знищення в Угорщині і на Закарпатті східного обряду: “Русинов на латинский обряд пріима­ли, вабили, и силили, покрещенных греческими священниками снову крестили, и так по малу от обряда Церковнаго славянского греческаго отлучивших, да­же и от народности Русской оттягли”27. А після прийняття унії (1646 р.) навіть самі священики “не стидилися красный и стародавний обрядок, славянско-русский латынскими обычаями оск­вернити”. Як бачимо, в оцінці розширення сфе­ри впливу католицького Риму О.Духнович, як і І.Орлай та Ю.Венелін, був однозначним.
Автор порушив важливі питання з дав­ньої історії Закарпаття, але не всі вони висвітлені на науковій основі. Та й сам він на­магався надати статті більше громадсько-політичного звучання, привернути увагу закар­патських русинів до своєї історії, сприяти піднесенню їх національної самосвідомості, відкрито сказати про їх етнічну спільність з ру­синами на схід від Карпат. Саме це і не влашто­вувало правлячі кола Угорщини, і багато праць Будителя так і залишились у рукописах.
Звичайно, багато положень і висновків у “Истинной исторіи Карпато Россов” на сьогодні застаріли. Однак, в ту епоху твір відіграв велику роль, бо будив в закарпатських русинів інтерес до свого минулого, сприяв розумінню історії свого походження, стверджував, що вони мають історичне право на політичне існування. Справедливо відмітив І.Мацинський, що “навіть з явними мовними недостатками, якби “Истинная исторія…” Духновича була видана чи протягом другої половини минулого сторіччя, вона зробила б велику національно-відродженицьку роботу між закарпатоукраїнським населенням”28. Тому вона заслуговує не так критики, як похвали, бо слід пам’ятати слова її автора: “ критиковать каждый дурак может, но не каждый знает”29. Він мав намір продовжити дослідження історії краю на вищому науковому рівні, про що так повідомив наприкінці “Истинной исторіи: “И с тем довлеет заключить первую часть исторіи древнебытностей Угорско-рускаго народа…”. Але, на жаль, цим задумам не судилося збутись.
Свої погляди на історію О.Духнович часто вис­ловлював на сторінках галицької преси. Першою такою публікацією була стаття “Состояньє Русинов в Угорщине” у львівській газеті “Зоря Галицка” у 1849 р. У передмові до неї ре­дакція зазначала: “Мило нам, що можемо сумістити росправу о нашей родной братіи, Ру­синах Угорских, котри теперь сильно желают сполучитися из своїми братами Галицкими Ру­синами, притеснены дикими Мадярами, ворога­ми царя нашего Австрійского й цілої словянщини. Розправу тую печатаємо дословно так, якнаш брат угорский русин, подав, щоби очевидячи показалося, що мова їх руска є та сама як наша и народ угорско-руский тот самый на­род, що наш Рускій”30. Час появи статті не ви­падковий. Саме тоді угорський народ вів рішучу боротьбу проти австрійського панування. Вболі­ваючи за долю закарпатських русинів, автор намагався пробудити в них національну свідомість, обгрунтувати їх історичні права.
Під тягарем гонінь, яких зазнав з боку угорсь­ких властей в ході революції, О.Духнович не­гативно оцінює прихід угорців у Паннонію в кінці IX ст., бо вони “з Русинов свободных рабов здилати не стыдались”, і намагались викоренити місцеву народність. Більше уваги автор приділяє соціально-економічному розвиткові За­карпаття в складі Угорщини, характеристиці селянства в період становлення фео­дальних відносин. Селянин, наприклад, “не имел власности, но зависел целиком от воли дворян (шляхта, немеши), а власне от жидовского арендаря. Селян вольно было все одогнати, палицювати, в темницю усадити, як в давнійших часах і забити. Селянин рускій, должен был приняти с покорієм всякую собі или народу рускому учиненную кривду”31. Селяни змушені бу­ли відробляти панщину, ремонтувати дороги, здавати пану п\\\\'яту частину врожаю і “притом ще не лише священика, но й дяка й школьника сам платити”.
Важким було і політичне становище селянства. Спроби знайти захист у судах не мали успіху, бо суди були “зложены з самих вельмож”. У статті відзначено і те, що тяжке економічне становище, політичне безправ\\\\'я було причиною пошуку закарпатцями кращих умов для творчої діяльності, і тому вони емігрували в Росію (для прикладу наводив І.Орлая та М.Балудянського).
Основні положення рукописної праці “Истинная исторія Карпато-Россов...” О.Духнович опублікував у “Вістнику для русинов Австрій­ской держави” під назвою “Краткая исторія угорских русинов”32. Як видно, автор вважав за доцільне закарпатських слов\\\\'ян назвати не “карпатороссами”, а “угорскими русинами”. Він особ­ливо наголошує на етнічній спільності русинів з обох боків Карпат, а “история наших Русинов мимо прилежаній дееписателей мраком древности столь покрытая остается, что едва не весьма на баснях й мнениях основуется”. Посилаю­чись на “отця І.Базиловича”, він доводить авто-хтонність закарпатських русинів, бо ті, що пересилилися в Паннонію пізніше, вже знайшли там своїх одноплемінників.
Як громадсько-політичний діяч і як очевидець угорської революції 1848- 1849 рр., О.Духно­вич не міг не висловити своє ставлення до неї. Йому, як духовній особі, взагалі противне було всяке насилля, а тим більше збройне. І він одно­значно засудив угорську революцію. Були на це й інші причини. Відомо, що керівники угорської революції заперечували право неугорських на­родів на самовизначення, а сам О.Духнович переслідувався ними, бо відстоював національні інтереси закарпатських русинів, піклувався про піднесення їх національної самосвідомості. Він і сам зізнався в цьому: “Явно исповим, что я 1847 года власным розходом издал книжицу азбуч­ную; русски діти из ней по-русски читати ся на­учили, а что книжица она по-русски писана была, то й мадяри узнали й про ню я своє ви­терпів; бо єдино про то, что я русски книжочки писал, от мятежников поруган; й до смерти не забуду 27 Апрілія 1849 года, як розбойник между орудіями веден до Кошиць, где для мене шибеница строїлася”33.
Так, 27 квітня 1849 р. О.Духнович був заа­рештований угорськими революційними властя­ми. Його вели як “розбойника” на місце страти між “чотирма гусарами й двома гарматами”. Се­ред стражників був один “рудий Поляк”, який особливо ображав його, “…дуже груби­ми виразами, ганьбив, висмівав нещасного, об­пльовував, а вконці приказав стягнути з мене чоботи, щоби я босий йшов ... вконци вдарив мене страшно в лице й одступився од мене ру­дий Поляк, якому певно я не пожелав найліпшого”34. Звільнили його з-під арешту аж 5 травня 1849 р. Такі дії угорських революціонерів дали йому підставу заявити, що “мадяри поступают тепер тим самим способом, яким поступовали в девятому віку, коли Русинов из земли доброи выперли, а панство своє поганское в Європі упев­нили”35.
Саму революцію О.Духнович назвав “нещас­ною” і “сумною”, яку «викликали невдоволені пролетарі”. Але завдання революціонерів визна­чив точно: “під проводом Людвіка Кошута, ра­зом з подобними собі прихильниками пролетаріату, перенялися ідеєю все і всюди основно зреформувати” і “щоби королівство угорське одорвалося од Австрії як самостійна держава, якою має управляти власне угорське правительство”36.
Обмежуючи права національних меншин, керівники угорської революції не покладали на них великих надій у боротьбі проти Габсбургів і навіть ставилися до них із певною підозрою. О.Духнович   показав   шкідливість   такої політики: “Кошут сам добре познает тую сталость Русинов, и для того роздавал зброю Ма­дярам, Німцям, Полякам, Жидам, Циганам; но Русинам ніколи, понеже мадяри боялися и боятся все хороброго народа руского”37. Він підкреслював, що угорські власті ніколи не виз­навали право закарпатських русинів на національне самовизначення. Вони завжди вима­гали, аби русини “не сепаровалися от нас, и не творили в Угорщині якую то козакію или иную краину”.
Так само відверто Будитель висловлював свою позицію і з національного питання. А вона пол­ягала в тому, що він “желае згоди, хочет воздати каждому своє, хочет мирно жити с каждим чо­ловіком і помиритися, а не роздрожняти людей: он вимогает своего права, своєї народности на всегда по законам, правно, и тим способом го­тов на борьбу на смерть и жизнь, але за діло праведное, и возможное!”38 Рішуче відмежу­вавшись від егоїстичних поглядів вождів угорсь­кої революції, О.В.Духнович проголошував: “каждому народу честь и почтенье достойное воздаєм”. З особливим почуттям поваги він ста­вився до угорського народу, добре розуміючи, що сама доля їм судила жити поруч. Тому й заявляв: “мы честуем мадярский народ, величаем вели­кодушие его й любовь взаимну, як и от них че­сти пожадаем, мы уже через девять столетий с мадярами живем, и никогда не была против нас жалоба, чтоб доколи мы им кривду учинили”39.
Відстоюючи принципи гуманізму О.Духнович виступав прихильником мирного розв’язання конфліктів і гостро засуджував війни. В його очах, наприклад, Наполеон Бонапарт – “разбойник Европы”, котрий «ужасом наполнял троны, баламутил по всем свете, прославлял худое имя свое убийствами и разорением». Просвітитель викривав причини воєнних конфліктів і справжні цілі їх організаторів. Він вказував: « войною тешится безумец и бездельник, хотя распутно жить, отважно предает себя опасностям, чтоб чужою добычею обременен распутную жизнь продолжать ему было удобно». Доцільно прислухатися до таких слів просвітителя: «если бы все люди разумом чистым владели, тогда было бы почтение законам и нерушим процветал бы повсюду мир, изчезла бы война, ненависть и убийство, правосудие было бы непосквернено…». Роздумуючи над цим ганебним явищем просвітитель підсумовує: “войны не есть поестеству человека, то есть сверепых зверей свойство” (Естественно духовная разсужденія. 1855.- С.200).
О.Духнович ще в середині XIX ст. висунув ідею єдності слов\\\\'янських народів, вперше відкрито заговорив про возз\\\\'єднання Закарпаття з суміжними українськими землями, справедли­во вважаючи такий акт “праведним і возможним ділом”. Він підкреслював правомірність і зако­номірність цього акту, бо “Русины угорские давнейше с галицкими случены были”. Русини по обидва боки Карпат одного й того ж етнічного походження. Історик нагадує нам: “Именем сим просто те Русины означаются, которые ныне начиная от Молдовы, Буковины и Галичских границ на полуденном Карпата боці и дале по реке Замоши, Тисе и Попраде, внутри границ Угорских распространенны находятся”40. Як очевидець зростання національної свідомості закарпатських русинів засвідчив, що “народ сей честный, который союзок с братьями своими в Галичине дуже желает” і “Русь угорская имеет и права исторические на жаданый союзок”.
Він активно виступав за втілення в життя авто­номних прав і разом з іншими складав петицію до австрійського уряду з вимогою об\\\\'єднання “руських” коронних областей (Східна Галичина і Закарпаття) в одне адміністративне ціле. Однак австрійський уряд і не думав задовольняти ці прохання. Тоді було обрано спеціальну деле­гацію на чолі з А.І.Добрянським, до складу якої ввійшли його брат Віктор, лікарі Вікентій Алексович, Михайло Висяник, священики Й.Солтис і Олександр Яницький. 10 жовтня 1849 р. деле­гація вирушила із Пряшева до Відня з вимогами під назвою “Висланства Русинов Угорских”.
У цій петиції нагадувалося про те, що раніше “предметом наших горячих желаний” було “соединити собственно Руськіи краи корунные”. Але оскільки конституція від 4 березня 1849 р., на думку   членів делегації,   забезпечить рівноправність народів, то “отступаемо тепер от нашего намерения” до “благосклоннейшего времени” з тим, щоб остаточно “отдалити перепо­ни, котори соединенью Русинов Галицких с Угорскими стоять на заваді”. А першим кроком на шляху до кінцевої мети делегація вимагала вирішення таких питань: виділення території, компактно заселеної закарпатськими русинами “яко цілость в один округ с особливим сеймом краєвим”, тобто надання краю автономних прав, навчання в школах “руською” (українською) мовою, відкриття в Ужгороді “руської” академії, сприяти вступу молоді до Львівського університету, за­снувати газету і видавати її кириличним шриф­том, дозволити займати посади в уряді, армії та ін. Петицію підписали: А.Добрянський, В.До-брянський, Й.Солтис, О.Яницький, М.Висяник і В.Алексович. Делегація була прийнята всіма міністрами австрійського уряду. А міністр внутрішних справ О.Бах, крім того, мав особисту бесіду з кожним членом делегації окремо.
Після зустрічі з міністрами делегацію прийняв сам імператор. До нього німецькою мовою звер­нувся А.Добрянський. Із його рук Франц Йосиф І прийняв меморандум, сказавши: “Es war miг sеhr аngеnеnm dіе Іоуаlеn Wunsche dеr Rutenen Ungarns еntgegenzunehmen, die ruthenische Nаtiоn wаr іmmеr treu dem Наusе Оstеrrеісhs, darum konnen Sіе vеrsісhert sеіn, das аllе іhrе Ьіllіgеn Wunsche іn Еrfullung gehen werden ..» (Мені було дуже приємно прийняти лояльні побажання угорських русинів, русинський на­род був завжди вірним Австрійському дому, і тому Ви можете бути впевнені в тому, що всі Ваші справедливі побажання здійсняться...”)41. З надією, що вимоги будуть задовільнені, деле­гація повернулася додому. Насправді, з усіх ви­мог була виконана одна — А.Добрянського відразу призначено референтом і директором канцелярії Ужгородського жупанату.
Ця історична подія знайшла широкий розголос за межами Закарпаття. Львівська газета “Зоря Галицка” від 27 жовтня 1849 р. докладно роз­повіла про поїздку закарпатської делегації і вик­лала всі її 10 вимог. Редакція відзначила піднесення громадсько-політичного життя на Закарпатті, високо оцінила прагнення русинів до возз\\\\'єднання і вказала на його закономірність: «... очнулися і русини угорські, забуті уже світом, і через довірених мужей свого народу отзываются и желают им приналежных й милостивим нашем Цесарем обещанных прав. И истинно — коли розглядаєм народ угорско-русскій є щодо по­ходження, языка, віри, звичаєв не що инного як только дальшое продовженіе Галицкой Руси — суть то наши родные братя. Они суть первістними обитателями своей земли; еще до пришествия Мадярского займали они плодо­витіи землі Угорщини — но от Мадяр в притис­неній должны були ограничиться на самый гористый, неурожайный закут пудбескидский, который зачавши от Спишской столицы вздовж по под Карпаты аж по Семиградским границям в неперерваных массах занимают”42. А самі га­личани вважали, що вони, як русини, належать до “великого руского народу, котрий одним говорит языком й 15 міліонов виносит”.
Усі матеріали, що стосувалися поїздки, в рукописі з паралельним перекладом латинською мовою зберігалися в «єпископській бібліотеці Пряшева, у шкіряній папці з позолоченими буквами “Deputatio Ruthenor, Нungarico, Vienna, 1849”. Їх опублікував львівський історик І.Свенціцький у 1908 р.
У середині XIX ст. ще не визріли умови для розв\\\\'язання національного питання, зокрема возз\\\\'єднання закарпатських русинів з братами на Сході від Карпат. Австрійський уряд ще досить ефективно здійснював політику за принципом: “Divide et impera” (“розділяй і владарюй”). Та й самі вожді національно-культурного відродження як на Закарпатті, так і в Галичині наївно вірили у конституцію від 4 березня 1849 р., яка декла­ративно проголошувала рівність усіх народів імперії. Великою помилкою було сподівання на добру волю імператора, якого запевняли, що: “Під опікою Високого Правительства Русини в коротком часі укріпили би ся в сильну подпору держави”. Сам О.Духнович вірив, що достат­ньо звернутися до імператора з відповідним про­ханням, і він “обіцяну всім народам австрійсь­ким равноправность і на плем\\\\'я угорско-руское розширити изволит”43. Однак те, що питання про возз\\\\'єднання було оформлено в офіційний запит до уряду ще в се­редині XIX ст., об\\\\'єктивно мало для закарпатських русинів історичне значення. Це документ великої політичної ваги, яким вони засудили еко­номічне та політичне безправ\\\\'я і офіційно визна­ли свою орієнтацію на Схід. Ідея возз\\\\'єднання все більше оволодівала умами і серцями закар­патців, які вірили у неминучість її здійснення.
Тому О.Духнович писав: “взорю в тайну будущности, и вижу как соединяются, сровняются й совокупятся отдельные сродницы, мне не-сщастный Бескид не высоким й не крутым уже видится холмиком, который до теперь як непроходимый Атлант мне показывается и родных братьев одной великой матери сынов отлучал: бо уже теперь средством благодатныя кон-ституции и любовью безсмертного царя Франца Іосифа снизилися окрутныя скалы, начинают познаватися сродницы ... ударте крепко в барабан, задуйте сильно и гласно в трубу, чтобы потрясился и пробудился от тяжкого сна еще спящіи и бодрым восполнимся духом, на соединеніе сравняемся в купі с благим едноты намереніем; бо естли перепоною и на дальшое время будет нам нещастний Бескид, тогда останемся в веки в прежнем состояніи, сами себя уничтожим, как давно славный греческий народ собою уничтожен был, а если совокупимся, тогда страшный Бескид взаимным буде нам ОЛИМПОМ”44.
У рукопису залишилась і праця “О народах Крайнянских или карпатороссах, под Бескидом в Земплинской, Унгской и Шаришской столицах живущих. 1848”. Рукопис поміщений у збірці “Забавки”45. Окремі уривки були опубліковані В.Микитасем у 1958 р., а в повному обсязі вперше видрукувала словацька вчена О.Рудловчак в 1979 р46. У вступній статті вона із знанням справи всебічно охарактеризувала твір, назвавши його “маніфестом історичної і національно-культурної концепції О.Духновича”, оскільки в ньому йдеться про гуманність, демократизм, соціальні аспекти, критику і засуд системи гноблення, бажання свободи, прогресивну історичну концепцію, велич трудового народу, красу його душі і побуту. Одним словом, “ з любов’ю креслить світлий образ народу”47. Автор з великою любов\\\\'ю описує природні ба­гатства краю, флору й фауну, більше уваги приділяє характеристиці соціально-економічного і політичного становища.
У давнину, пише О.Духнович, люди тут “свободно жили, вождями своими управляеми, и иже Крайниками називалися”. Далі перед нами по­стає картина захоплення земель угорськими фео­далами, посилення гноблення селянських мас. Наведені приклади свідчать про поступове закріпачення селян, зростання феодального зем­леволодіння і появу великих землевласників, зокрема графів Другетів.
Велика заслуга дослідника в тому, що в умовах Австрійської монархії він насмілився відкрито сказати про справжнє становище народ­них мас. Обвинувачувальним актом звучить опис побуту селянської сім\\\\'ї: “волы, коровы, овцы, свиньи, курицы, пес и мачка тут бывают с людьми в купи, чтобы в стайнях не померзлы. Не есть в тых храминах комина, о сем не знают Русины, но огень на ватри горить и дым по хра­мини расходиться, и когда уже неизносимый есть дым, тогда отворяются двери и выгляды, чтобы мало выйшол, прото домы их чорніи”.
Такими ж є одяг і харчування селянина: “одежда Русина єсть худобна, он сам себе учинит от вовны, но она в дни и нощи на нем есть”. Цей “убогій Русин мало когда сытый есть”.
Він добре підмітив любов закарпатця до землі, уміння господарювати на ній. З цього опису вид­но і майнове становище селянина, який “волы свои больше любит паче самого себе”. Якщо господарство селянина “состоит в 4 волах, единой коровы, и 10-20 овцев или козах, в двох или трех пняков пчел и кто семи владеет, уже богатым называется, воза залізом кованого никогда не имел, он сам собі справит воз, сам колесо ... “.
 У статті зображена сумна картина культурно-освітнього становища краю в середині XIX ст.: “на целой Крайне не есть училища ни единого, не есть школы, не есть Учителя”. Єдино освічені люди на селі священики і ті “только добытки глядающе, нич не стараются о просвещеніи народа сего прекрасного”. Вони тільки “бо­жую Литургію отспивают, рожденных ко святому крещенію, а мертвых ко гробу приведут и за сія заслуги достойную мзду издерают”.
Важливо, що О.Духнович намагається пояс­нити причину цього, визначити винуватців зли­денного становища народу: “Панове их оречніи (поміщики) суть самодержавніи Тиранны, они яко сами, но еще болше через Жидов уморяют их, и прото, чтобы непросветился народ, держати люблят их в слепоте и невежествіи”.
О.Духнович добре знав життя і побут закар­патців, їхні звичаї й характер. Він вірив, що ні економічне, ні духовне закабалення не може вбити в народі кращі його риси. З покоління в покоління передаються загальнолюдські мо­ральні цінності. Крайнянський народ “есть яко здравого тела, так ясного й здравого ума й понятія, в очах его характер щирости, справедливости, великодушия й совистныя чистоты показуются, в лицах же и устах жаль сердца й не-спокойность души видима есть”. В краю “любезно играют, весело спевают, но слова стыдного не говорят”. Закарпатський трудівник “не жадаєт чужое, он красти не знает и прото все его имение смело лежит без замков”. Чу­жинці обікрали його матеріально, але не змогли вбити в ньому людяність, порядність, благочестивість. Народ “похоти плотския не чувствует и ридко случится, чтобы о соблазии некто оскаржен или предан был: он женится в молодом еще веку и прото содержан от прелюбодеянія, законныя свои дети любовію почитает; и горе было бы дівиці в прелюбодеяніи обретенней”. Характеризуючи звичаї, які цілком заслугову­ють на відродження, О.Духнович коротко підсумовує: “Нравы народа сего суть по исте прекрасныи”. Вони надихали його на подальше дослідження етнографії закарпатських русинів, про що свідчить останнє речення статті: “…о народе сем распространную испишу, коль жити буду, достовірну Історію”. Чи здійснився цей намір народолюбця – невідомо.
Своїм твором “О народах Крайнянских” О.Духнович зробив вагомий внесок у прозвиток етнографічної науки на Закарпатті, яка сформувалась у першій половині ХІХ ст. Він гідно продовжив дослідження таких її творців як В.Довговича, М.Лучкая, І.Фогорашія, М.Дулішковича.
У рукопису залишилася ще одна праця О.Духновича — “Історія Пряшівської епархії. 1846”. Її знайшов російський вчений К.Л.Кустодієв, пере­клав російською мовою і видав у Петербурзі в 1877 р.48 У передмові до книги він зауважує, що переклад здійснив “точно, без пропусков, что должно быть особенно дорого для уважающих Духновича его соотечественников”.
Перекладач був високої думки про О.Духновича і писав, що він “по справедливости считается пробудителем духовного сознания в своем народе, его учителем, его отцом; его называли и называют не иначе как “наш батько”. К.Кустодієв висловив думку про те, що християнство, поширене на Закарпатті у IX ст., могло проник­нути в Київську Русь саме звідси, бо закар­патські русини - плем\\\\'я, яке “однородное с тем, которое жило непрерывно дале к востоку до са­мого Киева”. У статті описано історію виник­нення у 1816 р. і становлення Пряшівської єпархії. Важливим є обгрунтування автором на­явності постійних зв\\\\'язків між церквою Закар­паття і церквою України та Росії. А релігійні зв\\\\'язки - важлива форма прояву кровної спорідненості з одноплемінниками на сході.
Будитель цікавився не лише історією свого на­роду, а й постійно жив його повсякденними турботами. Свідченням цьому є його 30 листів до га­лицьких вчених, зокрема до Я.Головацького. Во­ни були опубліковані в 190549 і 192750 рр., і зберігаються в науковій бібліотеці ім. В.Стефаника у м.Львові.
Листи - важливе джерело для оцінки постаті О.Духновича не лише як літописця нашого краю, а й як громадсько-політичного діяча, Будителя, котрому були близькі болі й страждання простого народу. Вони відбивають зміну політичного курсу австрійських властей, які після революції 1848-1849 рр., отямившись, знову пішли в наступ на соціально-економічні і політичні права народу. У 50-60 роках XIX ст. різко погіршилося економічне становище народу. Нові буржуазні відносини принесли і нові форми гноблення, нових експлуататорів - сільську буржуазію, лихварів.
З болем 24.IX.1854 р. пише О.Духнович Я.Головацькому: “Мы дуже бидуем, уже теперь наставает голод и нужда у Русинов, й незадолго пустыи будут Бескиды, люди голодуют, скот сдыхает на порядку бида така, какая еще не бывала”. На верховині були села, “где вся скотина пропала”. Погіршення економічного становища супроводжувалося духовним збідненням, зокре­ма занепадом шкільної освіти. 25 травня 1853 р. О.Духнович з тривогою повідомляв Я.Голо­вацького: “Брате! у нас читательство вельми слабое, книги купувати не обыкли, еще наши даже и сами священники, наибольше даром, раздаваю, чтоб привыкали понемногу; грошей нет а дорого все, и голод великий, словом все русины жебраки, им не поможет ничто, кроме школы”. Але “школы народные на папери, а в деле ничего ... Я доселе потерял свои деньги, раздавал книги, подвергся строгой критике, а пользы нет!”
До колоніальної політики Габсбургів почали до­даватися і претензії угорських панівних класів на особливі національні права, що приводило до насильницької мадяризації неугорських народів. О.Духнович добре розумів небезпеку цього явища і не забарився сказати про нього. У листі від 6 лютого 1860 р. повідомляв: “У нас великий непорядок. Мадяри біснуются и упорствуют по всюду ... а нимцы нам не вируют”. Однак спра­ведливо вказував, що не треба звинувачувати когось іншого, а слід самим активно працювати над підвищенням культурно-освітнього рівня на­роду, формуванням у нього національної свідомості. Він резонно запитував: “Скажите правду, не больше ли вредят народности нашей самыи рускіе демагоги, нежели мадяре? Отцы и покровители русского народа”. І тут же відпо­відав: “Суть у нас рускіе чиновники, а то в рускіх округах, кои до днесь ни читати, ни пи­сати не умиют по руски”. Будитель висловлював пропозиції, які і сьогодні не втратили своєї акту­альності: “Так братья! Не жалуймеся на чужих, бо то кажда рука ко собі крива и каждый похвалы достоен, кой за своє ревнує; но берімся і мы до діла, честуйме нашое письмо и народность. и церковь, а легко уступятся нам все пе-репоны, зміряймося с иными сусиднимы наро­дами и взаимо будем собі помагати тай не буде вражды, коль увидят, что мы законно поступаем к цели нашего просвещения»51.
О.Духнович пильно стежив за формуванням нових суспільних відносин, аналізував соціальну структуру суспільства. Спостерігаючи за становищем різних верств населення, він бачив “великое разинство” між ними “не по телу токмо, и по духу, по внутренним способностям”. За цими ознаками він ділить усіх людей на п\\\\'ять частин (“класса”). Хоч ці ознаки і не визна­чальні, але сама спроба охарактеризувати місце кожної соціальної групи заслуговує на увагу.
Перша частина населення називається “благопочетательная”. Це люди, “люблящие бога и ближнего ... Они суть непорочные, покорные, справедливые, коих не прельщают богатства и прелести, роскоши мира сего”52.
Друга — “мудрые”. Коли вони приходять до влади, тоді “истинно цветет Отечество и народы счастливыми суть”.
Третя — це “нечестивые”. До неї належать “люди умные в коих есть сила беседы, многоглаголанья, они мудрствуют, но мудрость их есть подобна змеиной мудрости, суть же вороватые, лукавые, хитрые, несправедливы и поро-ков полны, которые покывают плащем лицемерия, они истинные лисицы, фальшивостью наполнены. Тем способом обманивают глупцей, притворно показываются благочестивыми, похваляют красноречно добродетель, но посмеиваются в тае, ибо благочестия и добродетели не чувствуют, и прото суть враги ...»53. Вони “все в свою корысть делают и похваляют”. Для досяг­нення корисливих цілей вони не гребують ніякими засобами. “А где коварство и лесть не поспешает их интригам, там берутся за усилия, силою побеждают невинных, меч и пламень употребивши”. О.Духнович попереджав, що таких людей не можна допускати до влади, бо коли вони “управляют городами, казенными су­дами, тогда плачевное бывает состояние, они под покрывалом коварства угнетают народ, ярость и неистовство перемогивают закон, злодейство без наказания шествует нападает повсюду и потоптано лежит невинность и добро­детель”54.
Четверту частину становлять люди, які байдужі до долі вітчизни й народу. Це — “дураки”. Якщо вони добираються до влади, тоді “игры, веселости, пиры, игрушки все занимают, волоцюги, бездельницы торжествуют”.
І п\\\\'ята частина — “безумные”.
О.Духнович указав на наявність соціальної нерівності, яка є породженням форми виробни­чих відносин, які виникають на певному етапі історичного розвитку. На початковій стадії роз­витку суспільства її не було, бо “из рук сотворителя мы все невинны произошли, человек вся­кого сана равно родится, царь, князь и жебрак вначале одинакой подвержены суть судьбе и разинствие их позднее открывается”55. Але при­чину появи “разинствия” О.Духнович помил­ково вбачав у моральних, а не в соціальних чин­никах, а шлях його ліквідації — у розвитку освіти. На його думку, “…народ без просвещение не может называться народом, такой народ мертвый єсть, в нем жизни нет, и легко пропадает, як пчелы без матери”.
Він вірив у талант свого народу і особливу надію покладав на молодь, якій необхідно ство­рити умови для здобуття освіти. Лише великий життєвий досвід і мудрість просвітителя могли дати підставу для такого висновку: “Дай сину твоєму здоровый разум, дай ему добрый нрав, дай ему науку, способность трудолюбія, доброе сердце, любов к Богу и ближнему, заскипі в душу его страх Господень, дай ему добрую волю, и уже дал еси ему богатство, которое ни червь не подьедает, ни вор не подкопывает, которое и в беде и нещастии останется с ним на віки ... Богатство крилья имеет и часто улетает”56.
З метою надання практичної допомоги молоді у здобутті освіти Духнович доклав багато зусиль до створення товариства Івана Крестителя в 1862 р. У статуті товариства, зокрема, відзначалося, що “Цель общества вспомагати скудных, но вместе честных и трудолюбивых русских учеников гимназиальных, особенно же снабжати их по возможности столом и обыталищем”57.
Після революції 1848-1849 рр. О.Духнович докладає ще більше зусиль для того, щоб закар­патські русини “оставили глубокий сон”. Він ви­дає книги, пише драми, п\\\\'єси. У 1850 р. заснував “Литературное заведеніе Пряшевское”, яке ви­дало художньо-літературний альманах “Поздравленіе Русинов” на 1850, 1851, 1852 роки. Його статті, кореспонденції про соціально-еко­номічне   становище   народу,   громадсько-політичне життя на Закарпатті друкувалися на сторінках багатьох галицьких видань.
Вся творчість Будителя пройнята глибоким патріо­тизмом, старанням якнайбільше зробити для на­роду і Вітчизни. Його девізом було: “Отечеству своєму верным буди. Отечество бо есть тебе колыбель, оно будет и гробом твоим, кто отечество свое не почитает, той сирота есть, без отца, без матери но и без всего”58. Будитель закликав вивчати історію рідного краю, бо вона виховує в молоді почуття пошани до своїх предків, любов до рідної землі і національну гідність. Як заповіт звучать його слова для вчителя: “Чтобы в детях народолюбия возбудил и в сердцах их заскепил любовь к своей народности, ибо человек без народности подобен есть скитающемуся волку, которому всякий лес отечеством есть”59.
Треба було гаряче любити свій народ, щоб, бу­дучи переслідуваним угорськими властями, на весь голос заявити:
          Я Русин был, есьм и буду,
Я родился Русином,
            Честный мой род не забуду,
 Останусь его сыном.
Ці слова заполонили серця закарпатців, стали народним гімном. Будитель на власні очі бачив пробудження національної свідомості у молоді і відмічав: “Да то и радость, когда молодцы наши и девочки рускіи поют песни! Радостные слезы точились мне, бывшему в Торисках на посвящение, як то молодежь запела: “Я русин был, есьм и буду” таже и ины рускіи пісни”60. Він вірив, що його праця не пропаде да­ремно, а дасть добрі сходи на культурно-освітній ниві, яку він так рясно поливав потом. Тому з надією на схилі літ писав: “Мы старцы уже до могилы, но из нашего попела, воскреснут Фениксы и ті будут солодше піти про руское сло­во".
Нужда та праця виснажили О.Духновича. Відчуваючи, що сили покидають його, він сам підбив підсумки пройденого шляху і так оцінив результати своєї діяльності: “Я радуюся из сердца, что наши забытые русины ожили духовно”.
Як і кожна видатна особа, О.Духнович привернув до себе увагу наукового світу. Дослідники оцінювали різні аспекти діяльності Будителя. Найперше відгукнулися його співвітчизники. Уже в 1865 р. на сторінках часопису “Золота грамота” писали: “Кому из руских сынов неизвестное имя сие? Вот черты мужа того, котрый из векового сна возбудил закарпатскую братию к деланию на родимой ниве рускои словесности! Имя же тое не эпоху делает в литературе угорских Русинов, по правду сказати, есть основателем всеи молодои еще словесности руской за Карпатами”61. А в некролозі ця ж газета назвала О.Духновича “вірним сином руского народа и рачительным Батьком синов Руси”.
Другий співвітчизник О.Духновича І.Сільвай дав більш врівноважену оцінку: “Духнович не был гений, поэт высоких дарований, или литератор европейской славы; он был только скромный “будильник”. Нужен был календарь — Духнович составил й издал календарь. Оказалась потребность в школьных учебниках — Духнович написал и издал на собственные издержки: буквар, граматику, землепись, народ­ную педагогию и проч, не упоминая уже о том, что он принимал самое живое участие в тогдашних Галицко-Русских современных изданиях, как сотрудник и корреспондент очень прилежный” 62.
Не міг обминути цієї постаті й І.Франко, один з кращих знавців закарпатського письменства, історик літератури Закарпаття. Він відмічав, що це “чоловік без сумніву доброї волі і не малих здібностей, але невлічимо заплутаний у язикові та політичні доктрини... він ніколи не задав собі праці роздивитися близше, які книжки раднійше читали б його земляки, і відхрещувався... від думок про потребу заведення народної мови в письменстві”63.
Справді, О.Духнович не мав чіткої позиції у мовному питанні. У цьому він сам зізнався: “а мнение наше такое: что народний наш язык в союзе с библическим или церковно-славянским языком есть; мы желаем к нему приближитися, и нашу народность на нем образовати”64. В цьому він вбачав надійний захист від онімечення закарпатських русинів з боку австрійського уря­ду, який мав на меті — “вирвати мову із вуст слов\\\\'ян, затьмарити їх історію і перетво­рити їх у німців”. Причому, національне гноб­лення народів імперії здійснювалося на основі поперемінного задоволення деяких інтересів ок­ремо кожного з них, що вело до онімечення всіх їх разом: “Австрійці дотримувалися правила divideetimpera (“розділяй і владарюй”); в Угор­щині, наприклад, вони довго заступались за угорську мову на шкоду слов\\\\'янській і ставили всюди угорців проти слов\\\\'ян”65.
Звичайно, О.Духнович був сином своєї епохи. Він оспівував і австрійського імператора, і російського царя та його сатрапів, зокрема души­телів національно-визвольної боротьби народів Дібича й Паскевича. Він щиро сподівався, що визволення прийде з боку Росії, бо саме вона тоді була наймогутнішою слов\\\\'янською держа­вою, яка могла заступитися за інтереси понево­лених слов\\\\'янських народів Австрійської імперії. Цілком справедливо відзначив М.Погодін, що “слов\\\\'яни дивляться на Росію, як волхви диви­лися на зірку із Сходу. Туди летять їх серця” .
Неоднозначно оцінювали діяльність Будителя дослідники і в 20-30-х роках XX ст., як і в наш час. Однак, усіх їх об\\\\'єднує висока позитивна оцінка діяльності О.Духновича в цілому. Найкра­ще, мабуть, висловився К.Студинський при відзначенні 120-річчя з дня його народження: “То хоч би ми не в силі були погодитися з поглядами Духновича на мову та літературу, все ж таки мусимо признати за ним великі за­слуги. Своєю піснею “Я русин был, есьм и буду” підняв він могучий протест проти мадяризації та відступства від нації, за збереження своєї народности, своїми підручниками для шкіл будив він національну свідомість, своїми історичними творами відсвіжував давні традиції, своїми ви­даннями, призначеними для народа, хотів двиг­нути його із занепаду та темноти... А своїм мо­гутнім кличем єднання Галицької Руси із За­карпатською обеспечив Духнович собі серед нас глибоку пам\\\\'ятку, а може й безсмертність”66.
О.Духнович як історик виніс із минулого уро­ки з тим, щоб вказати народові дорогу до кращо­го життя. Він нагадував: “Ужасная есть древняя русского народа історія, показующая, як народ той непременно делился на партии, боролся сам с собой, истребляя родину, а наконец исчез в темном мраці, оставляя мало недужных потомков, несчастную гибель народа своего вещающих». Він попереджав: якщо нащадки отрима­ють у спадщину “несогласный спор й междуособную брань”, то “немила им будет наша память, перестанет их будущность, а великанское народное здание будет во обиталище совам”67.
О.Духнович з болем спостерігав за супереч­ками в середовищі інтелігенції, за групуванням її в різні політичні партії. Це відвертало увагу від вирішення питань соціально-економічного і культурно-освітнього життя. Тому своєрідним заповітом для нащадків звучать його слова: “Мир вам, братья! Токмо бо любовь и согласие могут двигнути упадшеє домовство; токмо согласием растет милое дило, раздором же й наибольшеє разрушается. Вручаю вам, братья, лю­бовь, вы помиститсся все в лонах не малого на­рода, только будьте смиренны и мирные межь собою!”68 Він щиро вірив ущасливе майбутнє свого народу. Тому й закликав: “Неунывайте братья, дух часу зовет нас к деланію и бедный народ с голодными очима позирає на нас»69.
У цьому весь Духнович Будитель, Просвітитель, поборник єдності народів, яким щиро бажав розквіту, щастя і добра.
Отже, культурно-національне відродження слов\\\\'янських народів Австрійської імперії наприкінці XVIII — на початку XIX ст. охопило і Закарпат­тя. Трудовий люд краю у той час найяскравіше довів, що він є не тільки борцем проти чу­жинців, за свої національні й політичні права, а й творцем, будівничим духовної культури. Він творив освіту, науку, розвивав і оберігав свою мову, звичаї, традиції. Карпатська земля, рясно окроплена потом своїх трударів і обласкана їх синівською любов\\\\'ю, щедро віддячилась наро­дженням цілої плеяди вчених, культурно-освітніх діячів, імена яких стали відомими цілому слов\\\\'янському світу. Вже на початку XIX ст. їх знали в Україні і Росії, у сусідніх європейських країнах.
У літопис Закарпаття вписані імена М.Андрелли, А.Бачинського, В.Довговича, А.Коцака, І.Базиловича, М.Лучкая, І.Фогарашія та багатьох ін­ших діячів, котрі неустанними трудами підносили рівень національно-культурного життя свого на­роду, а І.Орлай, Ю.Гуца-Венелін, А.Балудянський, В.Кукольник, П.Лодій — гідно представля­ли свій край далеко за його межами.
Багатогранна діяльність О.В.Духновича як уче­ного, культурно-освітнього і громадсько-політич­ного діяча на ниві розвитку освіти, науки й куль­тури, захисту національних інтересів народу бу­ла своєрідним ковтком свіжого повітря в задуш­ливій атмосфері денаціоналізаторської політики австрійських властей в середині XIX ст. Однак оцінювалася вона далеко неоднозначно. Дослідники вже з другої половини XIX ст. піддавали критиці окремі аспекти наукової спад­щини. І це справедливо, бо, як сам визнавав, “об усопших нужно говорить только правду”. Та при всій різноманітності оцінок наукової спадщини Будителя одне є неза­перечним: він вірно служив своєму народу, жив його інтересами, щиро бажав допомогти йому стати на широку дорогу освіти й кращого життя. Дослідники справедливо називали його пророком народної правди, котрий виховував інтелігенцію, будив народну свідомість, плекав надію на кра­щу будущину. Про це найкраще сказав він сам: “Я трудился день и ночь и боролся со многими препятствиями, я терпел муки, битвы и много беды за мой народ, чтобы он жил и счастливый был”70.
Завдяки таким постатям як О.В.Духнович, Закарпаття не стояло на узбіччі, а йшло шляхом розвитку європейської цивілізації. Слушними є його слова: “кто познает подкарпатский народ, той должен ему признати великое дарование ума й великодушие, но сокровище сие за­копано было в земли на подобие дорогого камня”71. Часткою цього “скарбу”, безперечно, є і спад­щина О.В.Духновича, який сповна виконав свій патріотичний обов\\\\'язок перед народом, за що і заслуговує на добру пам\\\\'ять нащадків.
Звичайно, багато положень і висновків у «Истинной исторіи Карпато Россов» на сьогодні застаріли. Однак, в ту епоху твір відігравав велику роль, в закарпатських русинів інтерес до свого минулого, сприяв розумінню історії свого походження, стверджував, що вони мають історичне право на політичне існування. Справедливо відмітив словацький вчений І.Мацинський, що «навіть з явними мовними недостатками, якби «Истинная исторія…» Духновича була видана чи протягом другої половини минулого сторіччя, вона зробила б велику національно-відродженицьку роботу між закарпатоукраїнським населенням». Тому вона заслуговує не так критики, як похвали, бо слід пам\\\\'ятати слова її автора: «критиковать каждый дурак может, но не каждый знает». Він мав намір продовжити дослідження історії краю на вищому науковому рівні, про що так повідомив наприкінці “Истинной исторіи: “И с тем довлеет заключить первую часть исторіи древнебытностей Угорско-рускаго народа…”. Але, на жаль, цим задумам не судилося збутись.
 
 
 
 
 
 
ЛІТЕРАТУРА
 

 


1 Вступительная лекция И.И.Срезневского в Харьковском университете І6 октября 1842 //Журнал Министерства Народного Просвещения.- (далі ЖМНП).- С-Пб., 1893, ч. ССLХХХУІІ.- С.122.
2 Ян Коллар и сто сонетов из поэмы “Дочь Славы”. -М., 1973.- С.163.
 
3 Сочинения М.П.Погодина. Историко-политические письма и записки. -М., 1874.- Т.IV.- С.20.
4 Цит. за : Краль Янко. Панславист Людевит Штур и его учение //Известия С.-Петербургского благотворительного общества, 1884.- №6.- С.22.
5Срезневский И.И. Русь Угорская // Вестник императорского географического общества.- СПб., 1852.- Т.1, отдел 2.- С.24.
6 Шлепецький А. Мукачівський єпископ Андрій Федорович Бачинський та його послання // Науковий збірник Музею української культури у м.Свидник (Далі НЗМУКС).- Пряшів, 1967.- № 3.- С.229
7 Про це див.: Данилюк Д. Історична наука на Закарпатті (кінець ХУІІІ – перша половина ХХ ст.).- Ужгород, 1999.
8 Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородко. Изд. второе. —СПб., 1881.- С.ЗО.
9 Лабенский С. Участие карпатороссов в просветительском движении России в Александровскую эпоху // Научно-литературный сборник Галицко-Русской Матицы. -Львов, 1904.- Т.З, кн.1.- С.74
10 Лучкай М. Граматика слов\\\\'яно-руська. Переклад з латинської П.М.Лизанця та Ю.М.Сака.- К., 1989.- С.49, 50.
11 Церковная газета. 1858.- № 8.- С.63.
12 Срезневский И.И. Русь Угорская.- С.28
13 Духнович Александер. Автобіографія.- Ужгород, 1928.- С.7
14 Там само.- С. 7-8.
15 Духнович Олександр. Твори. В 4- х тт.- Т.1. (Редкол. Ю.Бача, П.Бунганич, М.Грищенко, Й.Дзендзелівський, В.Микитась, Ф.Науменко, М.Ричалка (голов. Ред.), О.Рудловчак; Упоряд., авт. комент. і слов.: О.Рудловчак, В.Микитась; Автор вступ. нарису О.Рудловчак (с. 15-168). Покаж. (іменний та праць) склав Ю.Кундрат; (Пер. угорських текстів – О.Рудловчак, латиномовних текстів – П.Бунганич та Ю.Сак Слов. пед. вид-во в Братіславі. Відділ укр. літ в Пряшеві.- 1968.- 791 с.- Т.2.- 1967.- 732 с.; Т.3.- 1989.- 608 с.) Сьогодні за редакцією О.Рудловчак завершено підготовку до друку останнього – четвертого тому творів О.Духновича. В Україні деякі твори автора вміщені в збірнику «На Верховині». Упорядкування, підготовка текстів О.Мишанича.- Ужгород, 1984, а окремою книгою уперше вийшли в 1993 р.: Олександр Духнович. Твори. Упорядкування, підготовка текстів О.Рудловчак.- Ужгород, 1993.- 250 с.
16 Микитась В.Л. О.В.Духнович.- Ужгород, 1959; Ричалка М. О.В.Духнович – педагог і освітній діяч.- Пряшів, 1959; Науменко Ф.І. Основи педагогіки О.В.Духновича.- Львів, 1964; Машталер О.В. Педагогічна і освітня діяльність О.В.Духновича.- К., 1966.
17 Кашула І.Ю. Суспільно-філософська думка на Закарпатті кінця ХУІІІ – середини ХІХ ст.- Ужгород, 1993.
18 Чумак Т.М. Характер исторической концепции А.Духновича // Тези доп. та повідомл. до наук сесії, присвяченої 100-річчю з дня смерті О.Духновича.- Ужгород, 1965; Виднянский С.В. Идеи славянского единства в исторической концепции А.В.Духновича //Культурные и общественные связи Украины со странами Европы (Сборник научных трудов).- К., 1990.
19 Данилюк Д. Історична наука на Закарпатті (кінець ХУІІІ – перша половина ХХ ст.).- Ужгород, 1999.
20 Истинная исторія Карпато-Россов или Угорских Русинов, изданная Народолюбцем Александром Духновичем в 1853 году. Сооб. Ф.Ф. Аристовым //Русскій архив, 1914.- Т.4.- С. 529-559.
21 Аристов Ф. Значение А.В.Духновича, как угро-русского историка // Русскій архив, 1914.- Т.5.- С.148.
22 Истинная исторія Карпато-Россов.- С. 529.
23-24 Попович М. Матєй Бел і закарпатські українці // Дукля, 1989.- № 6.- С.61
25 Балудянский А. Исторія церковная нового завета. изд. третье, в Віене, 1852.- С.168
26 Исторія Русской церкви Е.Голубинского.- Т.1.- Москва, 1901.- С. 167.
27 Истинная исторія Карпато-Россов.- С. 546-547
28 Духнович Олександр. Твори.- Т.2.- С. 628.
29 Духнович А. Дело от безделія. 1859.- С. 18 // Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника. Шифр НТШ.- № 842.
30 Зоря Галицка. 1849.- Ч. 31.- С.181.
31 Духнович А. Состояньє Русинов в Угорщине // Зоря Галицка. 1849.- Ч. 31.- С. 181.
32 Краткая исторія угорских русинов // Вістник для Русинов Австрійской держави, 1851.- Ч.147.- С.586-587, 591-592.
33 Вістник для Русинов Австрійской держави, 1851.- Ч.5.
34 Александер Духнович. Автобіографія. - Ужгород, 1928.- С.17
35 Зоря Галицка, 1849.- Ч.31.- С.183
36 Александер Духнович. Автобіографія.- С.13,15
37 Зоря Галицка, 1849.- Ч.31.- С.183
38 Вістник для Русинов Австрійской держави, 1863.- Ч. 6.- С. 23
39 Олександр Духнович. Твори в 4-х томах. — Братіслава.-Т.3.-С.259.
40 Вістник для Русинов Австрійской держави, 1851.- Ч. 147.- С. 586
41 Свенцицкий И.С. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси // Научно-литературный сборник Галицко-Русской Матицы за 1908 г. — Львов, 1909.- С.143.
42 Зоря Галицка. 1849.- Ч. 86.- С.513.
43 Зоря Галицка. 1849.- Ч. 31.- С.184.
44 Вістник для Русинов Австрійской держави, 1850.- Ч. 14.- С. 54
45 Духнович А. Забавки. 1848.- Ч.ІІ.- С.1-77 //Львівська нау­кова бібліотека ім.В.Стефаника АН України, відділ руко­писів, ф. НД, № 176.
46 Духнович А. О народах Крайнянских или Карпатороссах угорских, под Беськидом в Земплинской, Унгской и Шариской столици живущих. (Публікація О.Рудловчак). // НЗМУКС.- Пряшів, 1979.- № 9, кн. 2.
47 Рудловчак О.   Олександр Духнович і Старинська долина. (До твору «О народах Крайнянских»).- Там само.- С.35, 36.
48 Исторія Пряшевской епархіи. — С.-Пб., 1877.- 102 с.
49 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850-62, ви­дав Кирило Студинський. — Львів, 1905.
50 Демко М. Письма А.Духновича к Я. Головацкому. - Мукачево, 1927.
51 Вістник для Русинов Австрійской держави, 1863.- Ч. 6.- С. 23.
52 Духнович А. Естественно-духовные разсуждения. 1855.- С.162 // Львівська наукова бібліотека ім.В.Стефаника АН України, відділ рукописів
53 Там само.- С. 167-168.
54 Там само.- С. 171
55 Там само.- С. 183
56 Духнович А. Народная педагогія. —Львов, 1857.- С.V.
57 Слово. 1862.- Ч. 78.- С. 305.
58 Духнович А. Дело от безделія. 1859.- С. 17 // Львівська наукова бібліотека ім.В.Стефаника АН України, відділ рукописів НТШ. - № 842.
59 Духнович А. Народная педагогія. - С.59.
60 Слово. 1862.- Ч.І.- С.З.
61 К. и Л.Александр Духнович // Золота грамота. 1865.- Ч.7.- С. 55
62 Сильвай И.А. Избранные произведения. — Братислава, 1957.-С.349.
63 Франко І. Стара Русь // ЛНВ, 1906.- Т.35, кн.7.- С.384-385.
64 Вістник для Русинов Австрійской держави, 1850.- Ч. 62.- С. 247.
65 Сочинения М.П.Погодина.- С.17.
66 Студинський К. А.Духнович і Галичина. — Львів, 1924.- С.66.
67 Зоря Галицка. 1853.- Ч. 33.- С.380.
68 Там само.- С. 381.
69 Вістник для Русинов Австрійской держави, 1863.- Ч. 43.- С. 169.
70 Цит. за: Зубрицкий Д. Наш А.Духнович.- Пряшев, 1923.- С. 10.
71 Вістник для Русинов Австрійской держави, 1863.- Ч. 43.- С. 169.