З історії благодійності на Півдні України: А.Я.Фабр
У сучасне поняття благодійності вкладається досить широкий зміст, котрий уособлює високі моральні принципи разом із громадським рівнем оцінки необхідності здійснення захисту категорій населення, які найбільш потребують підтримки. Від початку 90-х рр. XX століття серед науковців почав відроджуватися інтерес до історії доброчинності в Україні.
Почесне місце серед меценатів Півдня України першої половини XIX століття займає Андрій Якович Фабр (1879-1863). Катеринославський губернатор А.Я.Фабр залишив помітний слід в історії регіону не тільки як видатний адміністратор, краєзнавець, але й як людина, яка протягом всього життя піклувалась про незахищені категорії населення.
Можливо, для А.Я.Фабра яскравим прикладом «відкритої і щедрої душі» була його мати Марія Федорівна Фабр (Гроскрейц), яка усе своє життя присвятила турботі про сина. Марія Федорівна була відома сучасникам як покровителька стражденних. Таку характеристику єдиної по-справжньому близької людини Андрія Яковича можна знайти у багатьох історичних джерелах. Наприклад, в «Одесском вестнике» у серпні 1843 р. був розміщений некролог, присвячений пам\\\\\\\\\\'яті М.Ф.Фабр. Характеризуючи щиросердну доброту Марії Федорівни, автор писав: «Залишившись вдовою, вона присвятила все життя вихованню свого сина і <...> добродійності. <...> Недавно ще улаштувала вона пристойним заміжжям долю бідної круглої сироти, яку доглянула вона в себе і виховала як рідну дочку» [1]. Поважне відношення до долі знедолених Марія Федорівна зуміла виховати й у сина.
Упродовж всього перебування на посаді губернатора А.Я.Фабр особисто контролював діяльність Приказу громадського піклування та лікарської управи. При виявленні в губернії холери у 1848 р. з його ініціативи були складені «Настанови» щодо запобігання від цієї хвороби. Ця програма згодом активно реалізовувалася в процесі боротьби з епідемією [6, с. 22].
Гуманність і співчуття А.Я.Фабра стали свого роду візитною карткою його адміністрації. Джерела зберегли багато свідчень цьому. Так, у 1850 р., знаючи про постійне збільшення кількості тих, хто потребує у лікуванні та продовольстві, А.Я.Фабр запропонував відкрити в Катеринославі «повсякденні обідні столи для нужденних у їжі людей всякого звання за помірну плату по квитках, ціною в три копійки сріблом кожен». Проект був розрахований на щоденне обслуговування 200 чоловік, які за невелику плату одержували гарячу їжу. Меценати зібрали в Катеринославі на потреби нужденних більше трьох тисяч карбованців. Всі ці кошти були використані на створення благодійного закладу. Офіційне відкриття обідніх столів для незаможних відбулося 20 листопада 1850 р. і було присвячене 25-річчю царювання Миколи I. Під розміщення обідніх столів спеціально був відведений «міський будинок». Бюджет столів постійно поповнювався за рахунок приватних пожертвувань. З першіх днів роботи проявилася ефективність розпочатих заходів для забезпечення незаможних прошарків населення Катеринославської губернії продуктами харчування – щодня столи обслуговували від 70 до 120 чоловік [7].
Після виходу у відставку А.Я.Фабр переїхав до Криму. Але й тут він постійно намагався допомогти нужденним. Вінцем добродійної діяльності А.Я.Фабра стало створення притулку для хлопчиків-сиріт у місті Сімферополі, який у другій половині XIX – на початку ХХ ст. був одним із найбільших закладів такого типу в Новоросійському краї. На користь цієї установи він пожертвував усе своє рухоме й нерухоме майно. Впродовж свого життя Андрій Якович вів досить скромний спосіб життя. Більшість сучасників, мабуть, не розуміючи дійсних причин ощадливості майбутнього засновника притулку, не скупилися на в’їдливі коментарі з цього приводу [8, с. 289; 9, с. 137].
Справжні причини цієї економії залишалися незрозумілими аж до самої смерті А.Я.Фабра, коли усім стало відомо, що усе своє майно він заповів на створення в Сімферополі притулку. Це рішення було прийняте Андрієм Яковичем задовго до кончини. Найраніша дата реєстрації складеного ним заповіту відноситься до 18 вересня 1846 р. Згідно з цим документом всі маєтки та зібраний за довгі роки життя капітал меценат передав «на вічні часи та невід’ємно на користь малолітніх незаможних сиріт» [10, арк. 1]. Були призначені виконувачі заповіту, що надалі повинні були піклуватися про дотримання заповіту. Саме вони взяли на себе обов\\\\\'язок створення притулку та подальшої турботи про нього. Спочатку виконувачами заповіту були призначені дійсний статський радник І.Я.Браїлко, статський радник С.М.Мейєр, дійсний статський радник О. О. Уманець, «надвірний радник Гімбер». Однак на початку 60-х рр. XIX століття майже всі вони виїхали за межі Таврійської губернії і вже не могли повноцінно виконувати покладені на них обов’язки. У зв’язку з цим А.Я.Фабр змушений був дописати ще два прізвища. Педантичний засновник притулку у своєму заповіті вказував, «щоб усі турботи не впали на плечі Браїлка, я вирішив додати ще 2 особи: голову Таврійської казенної палати дійсного статського радника Владислава Максимовича Княжевича і почесного попечителя гімназії колезького радника Михайла Івановича Кашкадамова» [10, арк. 5].
Заповіт кілька разів переписувався та доповнювався. Так, у 1859 р. духівниця була доповнена декількома пунктами, що висвітлювали майбутній уклад сирітського будинку. У них А.Я.Фабр чітко визначив кількість і стать сиріт, а також їхній вік. До притулку повинні були прийматися 20 хлопчиків у віці від 4 до 13 років. Обмеження числа дітей меценат пояснив тим, що «краще доглядати їх меншу кількість, але надати їм більш пристойне утримання» [10, арк. 2 зв.]. Однією з обов’язкових умов прийняття до притулку, за бажанням А.Я.Фабра, стало місце народження сиріт. Вони неодмінно повинні були бути вихідцями з Таврійської губернії [11, с. 155].
Після смерті заповідача 25 січня 1863 р., протягом цілого року попечителями був зроблений значний обсяг робіт, що передували відкриттю благодійного закладу [12]. У січні 1864 р. на ім\\\\\\\\\\'я таврійського губернатора Г.В.Жуковського (1856-1871) прийшов дозвіл від Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора щодо створення в місті Сімферополі сирітського будинку [13, арк. 25].
У притулку діти знаходилися до досягнення ними тринадцятилітнього віку. З 8-10 років вони навчалися основам Закону Божого, російській і церковнослов\\\\\'янській мовам, азам арифметики, церковному співу. По досягненні 10 років сироти автоматично одержували право відвідувати міське училище. Надалі найбільш обдаровані діти могли продовжити навчання – їм надавалася можливість вступу до гімназії. Крім початкової грамоти, діти старшого віку навчалися різним ремеслам: черевичному, столярному, слюсарному.
З часом в організаційній структурі сирітського будинку відбувалися зміни. Спочатку в заповіті А.Я.Фабра було зазначено, що кількість дітей, які поступали на повне утримання, не повинна була перевищувати 20 чоловік. Крім того, дозволялося приймати і до 10 чоловік пансіонерів, які платили мінімум коштів, необхідних на їхнє утримання. При цьому А.Я.Фабр оговорював можливість розширення закладу, «якщо сума, із залишків від щорічних доходів <...>, надасть достатні до того кошти». Вже через шість років після офіційного відкриття сирітського будинку така можливість була знайдена і кількість вихованців було збільшено до 34, з яких тільки 1 знаходився на пансіоні [17, с. 454, 460].
9. Браилко Н. Из воспоминаний и рассказов // Русский архив. – 1897. – № 6. – С. 289-316.
