Духовно-культурна ситуація на лівобережній Україні другої половини XVIII — першої половини XIX століття і розвиток місцевих історичних студій
Процес розвитку історичних знань і становлення наукових форм історичного пізнання в другій половині XVIII ст. — першій половині XIX ст. відбувався в тісному взаємозв`язку з еволюцією культурних запитій, естетичних смаків, інтелектуальної "моди" вищих освічених верств місцевого суспільства. Вони визначалися складним комплексом обставин суспільного і духовного життя як власне українських етнічних територій, так і в цілому Російської імперії та Європи того часу.
Слід відзначити, що до розгляду соціокультурних, ідейних, суспільно-політичних і, навіть, соціально-економічних передумов та чинників процесу становлення вітчизняної історіографії та її допоміжних дисциплін історики історичної науки підходили, насамперед, з тих ідеологічних та ідейних позицій, які домінували під час створення цих праць. Якщо для монографій М.І.Марченка [1] та Л.А.Коваленка [2] - це марксистські підходи, по різному, правда, зрозумілі і втілені, то для провідних сучасних дослідників української історіографії І.І.Колесник [3] та В.В.Кравченка [4] ключем для реалізації їх наукових проектів стала теорія українського національного відродження. Не зважаючи на всю відмінність, ці підходи досить жорстко, а тому не зовсім виправдано, пов`язують (а нерідко і нав`язують) історіографічні явища другої половини XVIII - першої половини XIX ст. з суспільно-політичними та соціально-економічними процесами (змінами формацій, етапами визвольної боротьби, формуванням національного відродження). Це нерідко призводило до не зовсім адекватних оцінок розвитку української історичної науки. В зв`язку і цим цілком можна погодитися з думкою В.І.Ульяновського, висловленою 1994 р., що "... вже давно постало питання нової розробки дефініцій української історіографії, схеми її періодизації та критеріїв оцінки наукових праць і суспільно-політичних поглядів істориків, які базувалися б не на застарілій схемі ярликових штампів і штучній прив`язці розвитку історичної науки до назв суспільно-економічних формацій чи етапів визвольного руху, а на справді науково розробленій схемі розвитку історичної науки власне як науки" [5].
Підтвердженням актуальності цього завдання і на початку XXI ст. стало те, що абсолютної більшості новітніх монографічних історіографічних досліджень, присвячених другій половині XVIII - першій половині XIX ст., властиво або ототожнення понять "малоросійська" та "українська" історіографії, або відмова розглядати процес становлення української національної історіографії в його специфічних регіональних варіантах.
В той же час малоросійський варіант української історіографії відігравав провідну роль у подальшій консолідації національної історичної науки, витворивши не лише потужну традицію козацького історіописання, але й підготувавши відповідні освічені кадри. Саме тому уявлення про характер, темпи, особливості його розвитку потребують певного уточнення, зокрема що стосується однієї з гострих і дискусійних проблем мотивації історичної творчості.
Так, в історичній літературі давно вже стало загальним місцем уявлення про те, що стимулом для занять історією козацької старшини, шляхти у другій половині XVIII - на початку XIX ст. "було не бажання знань, а практичні соціально-економічні потреби... — узаконити дворянський статус козаків" [6], що підштовхувало до пошуку і колекціонування історичних документів, на основі яких укладалися генеалогічні таблиці, родоводи, що в свою чергу "пробуджувало інтерес до предків, минулого своєї батьківщини, краю, вітчизни" [7]. При цьому, як правило, не уточнювалося, що необхідність відстоювати шляхетські права у старшини і козацтва виникає лише у 80-і рр. XVIII ст. з ліквідацією автономії Гетьманщини та початком роботи комісій по розбору дворянства. Навряд чи слід заперечувати, що генеалогічні дослідження мають чітко виражені соціальні функції, але в той же час необхідно уточнити, що в залежності від історичної ситуації причини, що їх стимулюють, можуть бути різними, мати свої відтінки. Ще В.Модзалевським було зазначено, що за укладання родовідних таблиць у першій половині XVIII ст. бралися для "доказательства прав на наследство, незаконности с точки зрения действовавших тогда канонических правил, бранного союза данных лиц и т.д." [8] і тільки грамота Катерини II 1785 р., "давшая возможность представителям и потомкам бывшей малороссийской старшины записываться в дворянские родословные книги, возбудила громадный интерес к прошлому предком и вызвала к жизни целый поток «доказательств» о благородстве". Та на цей час у "образованнейших людей Малороссии... уже существовало тяготение к области исследования родственных связей своих предков", тобто до сімейної історії. І одним з піонерів тут названий Я.А.Маркович [9].
Для української козацької старшини заняття генеалогією були, без сумніву, частиною шляхетського етикету, шляхетської ментальності. В цьому контексті показовими можна вважати заняття М.Д.Ханенка, який уклав "Вывод родословной", "Записку о роде Ханенко", використані його нащадком О.І.Ханенко в роботі "Фамильнне документы рода Ханенков". Архів М.Д.Ханенко представляє собою досить цінне зібрання історичних матеріалів. Тут були і конституції польських сеймів, і гетьманські універсали, царського уряду другої половини XVII - першої половини XVIII ст., служив родинні і особисті папери, а також рукопис "Краткого описания Малороссийского края, народа и состояния оного древнем, также о гетманах как прежде мужественного оного и вечные слав достойного гетмана Зеновия Богдана Хмельницкого, яко и по нем бывших, о разных тож малороссийского украинского и козацкого народа храбрых действиях, преславных над поляками многих победах и о прочем, что потом последовало, собранное в разных авторов латинских, польских и русских", який О.Оглоблин ототожнював відомим "Кратким описанием Малороссии" [11]. Сучасні чернігівські дослідники О.Коваленко та І.Ситий до цього ряду додають ім`я І.І.Забіли [12] який в 40-50-і рр. XVIII ст. уклав три рукописні книги різноманітних за змістом документів сімейного, господарського, історичного, генеалогічного характеру за 1671-1745 рр. Підтвердженням стійкого інтересу не тільки до сімейної історії, а й до історії Малоросії в цілому, вже в середині XVIII ст. є документальні зібрання старшинських родів, численні рукописні книги XVIII ст., що зберігаються в ЦДІАК, ІР НБУ, а також опубліковані збірки документів з архівів Стороженків, Судим, Скоруп, Войцеховичів, Мипорадовичів та інших старшинських родів [13].
Д.Міллер, аналізуючи склад досить представницької частини еліти Гетьманщини, що була присутня на Глухівському з`їзді старшини і чинів у 1763 р., стверджував, що багато хто з них були не тільки знавцями малоросійського права, а й "...хорошо знали историю своей родины" [14]. А якщо врахувати, що значна частина козацтва і старшини проходили виучку у Києво-Могилянській Академії, де історія як самостійний предмет читалася з початку XVIII ст. і конкретно-історичні уявлення спудеїв формувалися на досить широкій джерельній базі, - від античних авторів Геродота, Фукідіда, Тіта Лівія, до польських істориків М.Стрийковського, М.Кромера та інших [15], — то можна припустити також певний інтерес і до світової історії. Досліджуючи книжкові уподобання М.Д.Ханенка, С.Білоконь відзначив: "...він уже навік отруївся димами казана, що його заправила чарівниця Історія. Пірнувши в потік світової історії, щоб винести з нього для своєї батьківщини що тільки можливо, він уже до смерті прагнув спостерігати за цим потоком з усіма його новинами, в усіх деталях" [16].
Навряд чи виключно утилітарними потребами можна пояснити також інтерес Г.А.Полетики, наприклад, до історії церкви. Його обширу ерудицію в цій царині підтверджує "Рапорт" від 16 квітня 1766 р. до Санкт-Петербурзької Академії Наук, відправлений з Геттінгену А.Л.Шлецером, який просив повідомити йому "нет ли следа, что древнейший славянский перевод библии, из которого многие места встречаются в летописях, сохраняется еще где-нибудь в рукописях?", і тут же вказував на того, хто міг би допомогти інформацією: "Может быть угодно будет гну. надв. сов. Полетика, обладающему особенными познаниями в русской церковной истории, сообщить некоторые сведения" [17].
Про необхідність вивчення "церковной и светской, генеральной и партикулярной истории" настійливо нагадував М.Д.Ханенко в "увещевании" сину Василю, відправляючи його на навчання за кордон [18]. Добре знайомий з інтелектуальними запитами суспільства Лівобережної України Ф.Й. Туманський, який прагнув для їх задоволення заснувати у Глухові книгарню, в листі до академіка І.І.Лєпєхіна серед переліку видань, що "расход хороший будут здесь иметь", називав також книги "исторические, сочиняемые и переводимые; географические; классические, переведенные греческие и римские стихотворцы и ораторы; книги политические и записки славных мужей; летописи; повести о делах царей, государей и великих мужей..." [19]. Перелік подібних прикладів можна було б продовжувати, але слід все ж таки зауважити, що на час так званого "масового" захоплення українців історичними при підтримці П.Румянцева та академіків Санкт-Петербурзької Академії Наук М.Мотоніса і Г.Козицького, В.Рубаном вже були опубліковані "Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России" (1773 р.), створені за допомогою чиновників Малоросійської колегії з кола генерального писаря В.Г.Туманського [20], побачило світ і інше видання 5ана "Краткая летопись Малыя России..." (1777 р.), в роботі над якою, за думкою В.Кравченка, крім О.Безбородька, "приймали участь і інші автори з України" [21], Ф.Й.Туманським укладений один з перших проектів написання повної історії Малоросії [22], сформувалися приватні зібрання старовинних та історичних рукописів.
Важливими для визначення місця історичного сегменту та його структури в колі духовно-культурних запитів старшини Гетьманщини можуть стати дослідження її книжкових інтересів.
Важливо відзначити, що хоча сучасні дослідники історії української культури починають усвідомлювати її регіональні відмінності, але настійливо продовжують ототожнювати малоросійських духовний простір з загальноукраїнським. Так, О.Дзюба, присвятивши змістовну статтю вивченню формуванню приватних бібліотек Малоросії, не наважилася дати їй адекватну назву, хоча цілком справедливо стверджує, що "книжкова культура України XVIII ст. перебувала у прямій залежності від рівня і характеру освіти та книговидавничої справи й мала свою особливість на Лівобережній і Слобідській Україні та Правобережжі і Галичині. У стінах колегіумів та академії під впливом курсів, що там читалися, формувалися читацькі інтереси, культивувалося бібліофільство. Любов до книги, як і до науки, стала характерною рисою ментальності освіченого українця XVIII ст." [23].
Серйозні перспективи для постановки і вирішення таких завдань відкриває аналіз бібліотечних зібрань. Один з подібних каталогів представляє книгозбірню Степана Івановича Лашкевича (1733/34 — 1782), яскравого, але водночас типового представника малоросійської еліти другої половини XVIII ст. Він, як і його рід, займав визначне становище на Стародубщині. Почавши службу військовим канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії, він уже в 1754 р. став бунчуковим товаришем. В 1764 — 1779 рр. був земським суддею Погарського повіту, в 1779 р. обраний погарським підкоморієм, а в 1772 – 1781 рр. — маршалом шляхетства того ж повіту. В 1781 р., коли було створено Новгород-Сіверське намісництво, С.І.Лашкевич очолив там Верхній Земський суд [24]. Людина, головною "зброєю" якої все життя було перо, залишила по собі цікавий "Дневник", уривки з якого друкувалися на сторінках "Киевской старины" [25]. Зрозуміло, що для С.І.Лашкевича бібліотека була не тільки прикрасою інтер`єру та даниною моді, а й безпосередньою, регулярною необхідністю його службової діяльності. Окрім того, дуже вірогідно, що книжкове зібрання відігравало важливу роль у вихованні сина Івана, який стан відомий як перекладач, прекрасний знавець англійської, німецької і французької мов. Причому, принагідно відзначимо, що, влаштовуючи Івана на дипломатичну службу, якою тоді керував граф О.Безбородько, батько і син виходили не тільки з кар`єрних міркувань, але й з тих можливостей, які відкривалися перед молодою людиною в сфері подальшої освіти [26].
Каталог бібліотеки С.І.Лашкевича складається з 3-х відділів [27]: 1) книжки російською мовою, придбані до 1764 р. (147 назв, 202 томи); 2) книжки російською, придбані після 1764 р. (62 позиції, 93 томи); 3) книжки французькою мовою (43 назви, 76 томів). Всього в каталозі 252 назви, що включають 371 том.
Проведений аналіз дозволив виділити долю історичного репертуару у зібранні С.І.Лашкевича. Так, в першому відділі налічується 20 позицій суто історичного характеру, причому абсолютну перевагу (18) мають книжки з всесвітньої, насамперед давньої та античної історії ("Ксенофонтова история", "Римская история" в 16 томах, "Троянская история", "Сифа царя египетского жизнь", "Мнения Цицероновы", "Монархия Турецкая", "Универсальная история", "История Г.Куриса" та інші). З вітчизняної історії в книгозбірні представлені лише дві позиції: "Синопсис" та "Кратний летописец российский".
Окрім того, ціла низка позицій (8), має або "навколоісторичний" характер, або могла включати історичні сюжети ("Сочинения разные Ломонойова", "Разные оды университету московского", "Собрание лутчих сочинений университета московского" 1762 года, "Часы свободные Московского университета", журнал "Трудолюбивая пчела", "Краткое понятие о всех науках" та інші).
В додатковому списку книжок бібліотеки С.І.Лашкевича власне історичний репертуар представлений вісьмома назвами в 13 томах: "Дацкая история", "История полская", "Шведская история", "Юстинова универсальная история", "Лакроуа универсальная история", "Священная история", "История славных государей и великих императоров", "Российская история" В.Татищева). До "навколоісторичних" мною віднесено 4 позиції: "Древния российския пословицы", "Изображение существа народных обществ", "Краткие разговоры о науке касающиеся", "Труды зкономического общества".
Серед французької літератури, на яку, безумовно, був орієнтований С.І.Лашкевич, знаходимо історії Іспанії, Англії, Давнього Риму, численні "універсальні" історії.
Огляд типової, зовсім не унікальної, старшинської бібліотеки дозволяє досить яскраво уявити коло читацьких інтересів, духовних запитів, та інтелектуальних орієнтирів старшинської еліти другої половини XVIII ст.
По-перше, пріоритети в галузі античної та всесвітньої історії, переважною мірою формувалися духовно-культурною модою того часу, яка з середини XVIII ст. була позначена перевагою ідей і способів мислення доби Просвітництва над бароковими настановами попереднього періоду. Про це, до речі, яскраво свідчить наявність в складі бібліотеки великої кількості дидактичної, філософської, белетристичної, історичної літератури, насамперед, представників французького просвітительства, що засвідчувало надзвичайну увагу її власника до інтелектуальних процесів Західної Європи.
Мала кількість власне малоросійської друкованої, зокрема історичної, продукції, цілком зрозуміла, виходячи з того, що освітня система Малоросії, репрезентована Києво-Могилянською Академією та колегіями у Чернігові та Переяславі, зберігаючи схоластичні традиції, задовольнялася в цілому зразками старої барокової літератури та друкуванням релігійних текстів і виявилася недостатньо здатною до модернізації в контексті просвітницького духовно-культурного дискурсу. Тому бібліотека С.І.Лашкевича представляє її власника як тип людини раціонального просвітницького світосприйняття, для якої традиційні цінності барокової літератури вже залишалися в минулому.
Ці зауваження, зрозуміло, ґрунтуються лише на аналізі складу друкованої інтелектуальної продукції і можуть бути дещо неповними, враховуючи безсумнівну наявність у розпорядженні С.І.Лашкевича, його предків і нащадків, зібрання фамільних паперів, які, як свідчить аналіз подібних колекцій, що належали в той час іншим старшинським родинам, окрім суто службових, діловодських, господарчих та інших документів, були широко представлені рукописними збірниками досить різноманітного складу, включаючи й козацькі літописи, що яскраво репрезентували барокове історіописання. Але, якщо наявність в старшинських колекціях зразків традиційних місцевих історій засвідчувала їх досить значний інтерес до минулого своїх предків, козацтва, Гетьманщини в цілому, то домінування в друкованих текстах бібліотеки С.І.Лашкевича орієнтації на просвітницькі ідеали мислення та історіописання переконує у засвоєнні і усвідомленні малоросійськими інтелектуалами можливостей нових підходів до описування і пізнання минулого.
Варто наголосити також на тому, що така ідейна, а скоріше методологічна розбіжність, суперечка між традиційними зразками місцевої рукописної продукції та новими способами засвоєння минулого, вичитаними з "немісцевих" книжок, утворювала властивий і знайомий кожному, хто вдумливо займається історією, банальний історіографічний конфлікт між рідним, засвоєним, знайомим, комфортним способом історичної праці і несподіваними новаціями, які порушують спокійний, налагоджений, перевірений механізм усталеної творчості. Виходів з подібних "незручних" ситуацій, якщо брати крайні варіанти, не враховуючи численні переходи і напівтони, не багато: або засвоювати власну історію, апробуючи ці новації на її предметному матеріалі, або їх ігнорувати, плекаючи надію на особливість унікальність, неповторність місцевого історичного процесу. Саме перед такою дилемою й опинилося малоросійське історіописання в другій половині XVIII ст., причому, це стосувалося не лише творців текстів, але й їх вимогливих споживачів.
Ще одне важливе спостереження щодо складу бібліотеки С.І.Лашкевича кидається у вічі і яскраво характеризує духовно-культурні процеси освіченого товариства Гетьманщини другої половини XVIII ст. в цілому. "Модернізація" освітнього і духовно-культурного життя Російської імперії, новий етап якої припадав на середину XVIII ст. (виникнення університету, зародження приватної журналістики, утворення наукових та літературних товариств, бурхливий зріст перекладацької діяльності) і співпав із процесом занепаду Гетьманщини та інтеграцією її еліти до імперських структур, почала витворювати серед освічених кіл Малоросії новий вектор духовно-культуриих орієнтирів. Він був спрямований до російських столиць. Не дивно, що саме московські та петербурзькі видання займали дуже помітне місце на полицях бібліотеки С.І.Лашкевича, стаючи інтелектуальним орієнтиром нового покоління місцевої освіченої публіки. Саме з другої половини XVIII ст. Москва і Петербург значною мірою почали ставати ретранслятором ідейних новацій, в тому числі і в історіописанні, задовольняючи зростаючи запити тогочасної малоросійської еліти.
До останньої чверті XVIII - початку XIX ст. належать справи, які зберігаються в Чернігівському історичному музеї щодо складу бібліотеки Г.А. та В.Г.Полетик [28]. Ці папери, які навряд чи з абсолютною вичерпністю характеризують повний склад полетикінського книжкового зібрання, зафіксували поточну робота власників по формуванню кола своїх читацьких інтересів. Г.А.Полетика не просто створював списки свого зібрання, а укладав своєрідні тематичні каталоги, групуючи книжки за різними критеріями (рукописні чи друковані, за мовою, за форматом), відображаючи рух книжок ("Роспись книгам и портретам, принадлежащим надв. сов. Григ. Полетике и отданным для продажи умершему Академическому комиссару Петру Волкову по распискам" [29], "В какой лавке и по какой цене куплены нижеследующие книги" [30]).
Одним з таких критеріїв ставала проблематика, зміст книжкової продукції, що відображала читацькі пріоритети однієї з найпомітніших родин в інтелектуальному і суспільно-політичному житті Малоросії другої половини XVIII — початку XIX ст. Серед них важливе місце займала історія, причому не тільки малої Батьківщини, а Російської держави в цілому: "Выписка из рукописи рукописным и печатным книгам, находящимся в библиотеке надворного советника и кавалера Василия Полетики, принадлежащих до Российской истории" [31].
Відносно межі XVIII —XIX ст. опис бібліотеки Я.М.Марковича, наведений О.М.Лазаревським, надає можливість припустити сприйняття малоросійськими інтелектуалами нових духовно-культурних віянь, які вони почали засвоювати разом із столичними освіченими колами. Серед 366 книжок, окрім історичної літератури, різного роду географічних і статистичних видань, записок мандрівників, іноземних свідчень про історію Росії, помітний інтерес власника до проблем етнографії та мовознавства. Так, згадуються книги, присвячені опису всіх народів Росії, альбоми із зображенням їх одягу, словник Російської академії, порівняльний словник всіх мов і наріч [32]. Не випадково, при підготовці своєї "Записки о Малороссии ее жителях и произведениях" І.Маркович використовував працю І.Гердера "Ідеї філософії історії людства", сприймаючи таким чином і реалізуючи в своїй творчості елементи античних ідей.
В другій половині XVIII ст., не зважаючи на збільшення попиту і опозиції на світську друковану продукцію, значне місце у задоволенні духовних потреб малоросійської еліти продовжувала відігравати рукописна книга. Причому "витіснення" рукописної писемної культури друкованою протягом другої половини XVIII - першої половини XIX ст. набувало тенденції поступової кількісної переваги останньої. Водночас, цей процес тривав і в самій рукописній культурі, коли до рукописних збірників все активніше залучалися копії з друкованих видань.
Характерною рисою рукописної світської книги XVIII ст., за спостереженнями О.М.Апанович, була значна кількісна перевага історичних збірників над літературними [33], що переконує у винятковій увазі освіченого, насамперед, елітарного, товариства до минулого.
Ще навіть у 1670 р. М.П.Лосицький, переписуючи Густинський літопис, вважав за потрібне у передмові, звертаючись до потенційного читача, ; підкреслити важливість історичних знань, доводив необхідність документування минулого: "Кождому человекове читане гисторий єсть барзо потребно, бо кгди би не описано и по свету не подано, зараз бы с телом без вести все сходило в землю, и люде бы, як у тме будучи, не ведали, що ся прошлих веков деяло. Которую Кройнику, прочитавши, можешь подати до уведомления и протчиим потребуючим юнейшим" [34].
Сприйняття козацькою старшиною історії як невід`ємного елементу виховання освіченої людини не лише збереглося, але й значно посилилося у XVIII ст., на чому неодноразово наголошували переписувачі історичних збірників. В середині століття Військовий канцелярист Григорій Покас скопіював збірник, який назвав "Две гисторий о казацком народе", в передмові до якого зазначав, що при читанні "безстрастно и внимательно разсуждая, все обстоятельства онаго народа и великость их малороссийской нации ясно уведать возможете, и надеятися, что желание, по которому мы о других народех охотно знать хотим, вас к прочтению сех гисторий учинит склонных" [35]. Особливо варто звернути увагу на те, як переписувач середини XVIII ст. визначав мотив своєї праці. Він пропонував її "тобе, любомудрый читателю, для приятного препровождения нашего времени". Таким чином, перед нами свого роду різновид корисної розваги, засіб освіти і патріотичного виховання, який повинен був переключити увагу певної частини публіки із захоплення іноземними історіями минулим Батьківщини.
Соціальні функція історіописання як збереження пам`яті про славне вітчизняне минуле, як засобу освіти і виховання закарбовані у передмові до історичного збірника О.Дзивовича (1756 р.), що знаходиться нині у складі рукописної колекції Харківського національного університету. Укладач наголошував на тому, що "Сии гистроии не толко достойны, но и нужны, а паче полезны знанню человеку, от рода в сих историях своє первобытие и пребывание имеющему, для того списал не только собственно для себя, но ради всех, хто би не пожелал сих историй ползоваться..." [36].
Як бачимо, історичний збірник міг створюватися для різного кола споживачів цієї продукції. Перший, досить поширений тип збірника, призначався для вузького, родинного кола читання, про що свідчать, скажімо, книги Забіл, де численні виписки із "Кратного описання Малоросии" вміщені серед основної маси документів особистого походження (купчі, рахунки, боргові зобов`язання, договори, копії особистих листів, службові документи, поточні укази імператорів, універсалів гетьманів тощо) [37]. Другий тип історичного збірника, про що яскраво свідчать наведені вище передмови, призначався для поширення історичних знань і більш активно орієнтувався на тогочасні духовні запити, відображаючи історичні зацікавлення малоросійської еліти. Створення подібних збірників стало свідченням розвиненої історичної свідомості, високого рівня затребуваності знань про минуле у старшинському і шляхетському середовищі другої половини XVIII - початку XIX ст.
Склад збірників знаходився у прямому зв`язку із запитами, художніми, естетичними, історичними смаками читацького середовища, відображаючи їх структуру, зміни, особливості, які надзвичайно важливі для розуміння духовно-культурних процесів взагалі, а також для вирішення проблем історико-археографічного дослідження.
Особливе, археографічне значення мають збірники з додатками до основного тексту у вигляді переписаних джерельних комплексів. Можна погодитись з О.М.Апанович, яка запропонувала вважати такі фрагменти збірників першими вітчизняними документальними публікаціями в рукописній формі [38]. Виходячи з цього, вважаю доцільним поставити питання про доцільність використання терміну "рукописна археографія" для позначення в рукописній культурі сфери, аналогічної введенню історичних джерел до наукового обігу шляхом їх опублікування.
Така "рукописна археографія" XVIII - початку XIX ст. мала свої суттєві особливості, пов`язані з специфікою сприйняття ролі і місця джерела в історичному тексті. При всьому тому, що в другій половині XVIII ст. починають формуватися уявлення про джерело як відображення, свідчення про минуле і головний інструмент його пізнання, домінуючим залишається погляд на джерело як доказ, засіб виховання, раритет, рештки давніх подій [39]. Тому більшість укладачів, включаючи до історичних текстів документальні додатки, намагалися таким чином підтвердити відповідні положення, підкріпити їх достовірність. Внаслідок цього продукція рукописної археографії XVIII ст. сприймалася здебільшого як невід`ємна складова основного тексту історичного твору.
Для археографічних вправ рукописних збірників XVIII ст. властиві різні форми введення джерел до суспільного обігу. Вони виступали не лише як документальні додатки, а включалися також до текстів власне історичних творів, засвідчуючи формування у творців і споживачів історичних текстів усвідомлення необхідності документування минулого.
Однією із специфік тематичних підборок документів історичних ясних збірників була відносна стабільність їх складу. Спільність сюжетів цих комплексів та в цілому історичних творів свідчить про посилений інтерес до подій історії Гетьманщини. Місцевих істориків майже не цікавило до XVI ст., а головним предметом їх історичної та археографічної творчості ставало походження та еволюція козацького стану та його еліти. Така проблематика природно визначалася суспільно-політичними і соціальними реаліями Гетьманщини. Тому не випадково, що джерельна база історичних збірників другої половини XVII - XVIII ст., як і їхні сюжеті лінії, значною мірою ідентичні.
Джерела історичних збірників другої половини XVII-XVПI ст., за спостереженнями О.М.Апанович, були представлені чотирма основними групами. Це — вітчизняні джерела; твори античних, середньовічних та вчасних західноєвропейських авторів; польська історіографія, насамперед XVI-XVIII ст., яка використовувалася надзвичайно широко; особисті спостереження укладачів та спогади учасників подій [40]. Звертає на себе увагу абсолютне домінування нарративів. Лише протягом другої половини XVIII ст. з ними починають несміливо "конкурувати" документальні комплекси, свідченням чого і стали додатки до історичних текстів. Водночас, відчутна перевага польських джерел, в тому числі творів провідних польських істориків, свідчить про глибоку орієнтацію і залежність малоросійського історіописання другої половини XVII - XVIII ст. від інтелектуального та історіографічного простору своєї колишньої метрополії. Причому, значимість польської історіографії посилювалася її транзитною роллю стосовно античної, середньовічної, тогочасної інтелектуальної, в тому числі і історичної спадщини відносно малоросійського духовно-культурного простору. Тільки в другій половині XVIII ст. впливи і функції польської історіографічної традиції поступово згасали, поступаючись місцем зростаючому і міцніючому впливу російської історичної науки, фахова орієнтація на яку почала визначати обличчя малоросійського історіописання та археографії другої половини XVIII — першої половини XIX ст.
Книжкова культура Малоросії XVIII - початку XIX ст. була тісно пов`язана із збиранням і колекціонуванням джерел та різного роду раритетів. Ще на початку XX ст., вивчаючи процес формування фамільних старшинських зібрань, П.Дорошенко підкреслював: "В старой Малороссии был обычай собирать и бережно хранить семейные бумаги, в состав которых входили: разного рода владельческие акты (царские грамоты, гетманские и полковничьи универсалы, купчие крепости), хозяйственные книги, духовные завещания, частная переписка, дневники и даже семейные хроники. Эти бумаги часто переплетались в сборники и в таком виде передавались из поколения в поколение". Дослідник зазначав, що бачив подібні родинні збірники Ґалаґанів, Марковичів, Миклашевських, Забіл та інших знатних малоросійських родів. Вже з середини XIX ст., у зв`язку з великими реформами, які сприяли докорінним змінам у формах життя місцевої поземельної еліти, і призводили до переходу родинних маєтків в чужі руки, пожежами, поганими умовами збереження, родинні архіви та колекції почали невідворотно зникати (названі зібрання Апостолів, Гамаліїв, старшої лінії Дорошенків, Жураховских, Кандиб, Лизогубів, старшої лінії Кочубеїв, однієї лінії Скоропадських тощо) [41].
Водночас, варто звернути увагу на те, що такого роду сімейні зібрання, колекції, архіви, навіть за наявності там історичних творів та документальних матеріалів про минулі часи, не можна розглядати як предмет безпосередньої уваги історика історичної науки (в тому числі історика археографії). Критерієм такого залучення може бути ретроспективний (а не оперативний, суто функціональний) характер інформації нарративного тексту або документального джерела, а також їх призначення, спрямованість на наукове пізнання минулого. Такого роду настанови, не будучи в цілому властивими для утворювачів "архівних фондів" малоросійської еліти, з середини XVIII ст. починали все більше визначати сферу комплектування приватних документальних зібрань, метою якого ставало вирішення певних наукових завдань заради написання всезагальної історії Малоросії, або дослідження більш локальних проблем. Такі зібрання, наприклад, Г.А. та В.Г.Полетик, Ф.Й.Туманського, О.Ф.Шафонського, М.Є.Маркова, А.І.Чепи, митрополита Євгенія (Болховітінова), О.М.Маркевича, М.О.Маркевича, І.Я.Лукашевича [42] з повним правом можуть бути кваліфіковані як перші колекції історичних джерел.
Захоплення збиранням свідчень рідної старовини на рубежі XVIII - XIX ст. стало знаковим явищем в суспільному і духовно-культурному житті Малоросії. Воно відобразило суттєву потребу освіченої публіки у творенні нового образу минулого історії як Російської держави в цілому, так і її регіонів, на ґрунті нових суспільно-політичних реалій, наукових та ідейно-естетичних вимог.
Широка суспільна "дискусія" про шляхи інкорпорації малоросійського суспільства до імперських структур, що розгорнулася в другій половині XVIII — на початку XIX ст. знайшла своє відображення і в історіописанні, яке широко використовувалося як важливий засіб ідейної боротьби [43]. Домінування в цей час ідейних настанов Просвітництва, з властивим йому раціоналізмом мислення, культом "добре впорядкованої держави", як результатом діяльності просвічених монархів, утворювало ґрунт і для історичного легітимізму місцевих автономістів, і для цілком раціонального примирення їх та місцевої еліти в цілому з інтеграційними процесами.
Сприйняття інтелектуальним світом Російської імперії Романтизму як нового способу мислення, літературного стилю та пріоритетного наукового дискурсу наповнювало писання історії та її підготовчу фазу, — археографію, — зовсім іншим ідейним сенсом, науковими настановами, суттєво впливало на склад джерельної бази історичних творів, ставлення істориків до джерел, переосмислення традиційної проблематики місцевого історіописання. Зробившись модою, романтизм диктував не лише канони духовної творчості, а й формував художні, наукові, естетичні смаки публіки.
Романтичний дискурс збуджував суспільний інтерес до народної поезії, побуту, до всього національно своєрідного, виняткового. На відміну від просвітницького раціоналізму засобами пізнання визнавалася інтуїція, ірраціоналізм. Це призводило до широкого застосування в історичних слідженнях літературних форм і прийомів, досить вільного поводження з історичними писемними джерелами, підвищеної уваги до проблем фольклору етнографії. Характерно, що один з найбільших представників романтичної історіографії М.О.Маркевич так уявляв зміст своєї майбутньої праці з історії рідного краю: "Подробное описание красот исторических прелестей природы, обычаев, обрядов, одежд, древнего правления малороссийского. Приятно было бы вспомнить, каков был Батурин, Чигирин или Глухов во времена предков наших, каковы были нравы, язык" [44]. Аналіз головної історичної праці дослідника змусив О. С. Грушевського констатувати: "Разбор повествования «Истории Малороссии» привел нас к виводу, что Маркевич здесь не столько исследователь-историк, сколько писатель" [45].
Суб`єктами історичного процесу в романтичному історіописанні сприймалися, насамперед, не короновані особи та їх оточення, а народ, в новому, модерному, етнічному сенсі. Безумовно, таке кардинальне переакцентування предмету і методів історичного пізнання стало важливою віхою в розвитку вітчизняної історіографії.
Досить докладно механізми творення романтичного міфу України в російській, польській та українській культурі простежені В.В.Кравченком, Д.Грабовичем, Ю.Луцьким [46]. Водночас, нові творчі підходи, що застосовувалися для пізнання минулого, могли використовуватися лише на тому історіографічному матеріалі, який залишили попередники, представники барокового та просвітницького історіописання, шляхом переосмислення вже давно відомого матеріалу. Тому, характеризуючи значення однієї з найвідоміших пам`яток романтичного історіописання та археографії збірки І.І.Срезневського "Запорожская старина", В.В.Кравченко, дав дуже влучну, майже афористичну, характеристику ролі романтичної історіографії для розробки конкретних проблем української історії: "Те, що можна було в ній знайти нового, дуже часто виявлялося недостовірним; те, що було достовірним, частіше за все виявлялося не новим", але "утверджуючи нові канони історіографії історії України ["Запорожская старина"], поривала з державницькою традицією вітчизняної історичної думки, штовхаючи її на манівці демократичного народництва" [47].
Д.І.Чижевський свого часу звернув увагу на асинхронність сприйняття романтизму в освічених колах різних етнічно українських територій: "Зароджується українська романтична література та ідеологія на межі 20 - 30-х років у Харкові... У кінці 30-х рр. починається, хоч і неширокий романтичний літературний рух в Галичині. В Києві в 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається в лоні "Кирило-Мефодіївського товариства"... Жевріючи протягом дальших років та тримаючись на індивідуальній праці окремих письменників, романтичний рух знаходить ще наприкінці свого існування новий і останній осередок у Петербурзі під час існування "Основи". Після цього часу на Україні вже нема широкого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються вірними своїй ідеології..." [48]. Ці спостереження цілком відносяться і до української регіонального історіописання, особливості якого значною мірою визначалися глибиною, характером, шляхами і темпами засвоєння місцевим суспільством нових романтичних настанов.
Духовні інтереси і запити місцевої інтелігенції доби романтизму яскраво відобразилися в приватних листах 1830-х рр. малоросійського панства, які вивчав О.С.Грушевський. Він помітив цікаву особливість як цих листів, так і настроїв, що в них відобразилися: "написаны ли они в мирном затишье украинского села или вышли из под пера украинцев, заброшенных судьбою па далекую чужбину, в них постоянно чувствуется горячая, живая привязанность к родному краю, родной природе... И не только в письмах пылкой молодежи постоянно сквозит эта горячая глубокая привязанность..., и люди более спокойные, более уравновешенные, уверенно проходившие свое служебное поприще, таили в глубине души такую же искреннюю привязанность к родине..." [49].
Надзвичайно виразно ці відчуття та своєрідний спосіб інтимного, але типового на той час, світосприйняття відобразилися в епістолярних зразках одного з успішних чиновників, інтелектуалів, особистості творчої і діяльної -А.Я.Стороженка.
Ностальгія за втраченим побутом, звичаями, піснями, нарешті історією, якими наповнені його листи, породжені не тільки природною тугою людини, змушеної жити і служити далеко від рідного краю. Комплекс цих особистих, настроїв, почуттів, настанов був зумовлений низкою соціальних і духовно-культурних обставин, серед яких, насамперед, поступовий занепад патріархальних форм життя, викликаний модернізацією суспільства і породженими нею соціальним дискомфортом та загостренням суспільних та господарських проблем. Звернемо увагу на те, що ностальгічні настрої не були властиві інтелектуалам другої половини XVIII ст., зокрема славній когорті малоросійських петербуржців, матеріали епістолярних комплексів яких можуть бути надзвичайно показовими для виявлення специфік і напрямків еволюції суспільних настроїв і способів самоідентифікації малоросійських інтелектуалів протягом другої половини XVIII - першої половини XIX ст. Так, на підставі глибоко проаналізованого листування Г.А.Полетики третьої чверті XVIII ст., Т.Ф.Литвиновою зроблені дуже важливі і цікаві спостереження з цього приводу: "Характерно, что в письмах Г.А.Полетики из северной столицы (при всем его очевидном малороссийском патриотизме) не встречаетея мотивов «ностальгии» или же антитези «они - мы», нет неприятия южанином «болотного, низкооблачного, сумрачного Петербурга», то єсть ничего такого, что станет чуть ли не обязательной фигурой у последующих поколений. И зтому не следует особенно удивляться, поскольку человек зпохи классицизма и Просвещения, такой как Г.А.Полетика (да и другие), растворен в культуре Просвещения и в стилистике классицизма. Зта «растворенность» облегчала процесе «вписывания» в российское интеллектуально-культурное пространство...» [50].
Зовсім інша картина вимальовувалася в листуванні освіченої публіки 30-х рр. XIX ст. Про що б не йшлося в листах А.Я.Стороженко: про чужу музику, архітектуру, звичаї і традиції, він не втрачав нагоди наголосити на власному пні у вищості і довершеності всього свого, рідного, малоросійського. Він писав сину: "... все это [музыка] написано по-европейски, но, признаюсь, мне всякий народный мотив гораздо понятнее и ближе к сердцу, нежели искусственность итальянской музыки или рев немецкого баритона"; "все это [т.е. немецкие рождественские обычаи] проделывается, я думаю, и в Дерпте, но вечеря наша, малороссийская, для меня еще приятнее: она напоминает патриархальные времена, коих не осталось и признаков в Польше... ", небходимо пламенно любить родину: я малороссиянин в душе и хижины, покрытые соломой, плетни, через которые висят разноцветные тиквы, люди в белых крестьянских рубашках с простотою и приветствием — милее для меня гораздо, нежели каменные строения крестьянские в Силезии" [51].
Патріотизм малоросійського пана 1830-х рр., безумовно, ґрунтувався і мав багато спільного з патріотизмом його попередників: та ж повага до предків та їх вчинків, гордість за подвиги козацтва у війнах за свободу з ляхами і бусурманами, відповідний набір місцевих героїв, гідних поклоніння і наслідування. Водночас, поряд з традиційним територіально-становим патріотизмом, витісняючи його, оформлювався патріотизм етнотериторіальний, викликаний до життя епохою модерна, в яку, хай і запізніло, але неухильно втягувалися простори Східної Європи, формуючи на ґрунті естетики націоналістичної ідеології, відповідні типи суспільної діяльності, нові національні образи минулого.
О.С.Грушевський справедливо підмічав, що подібні настрої не були поодинокими, а скоріше репрезентували світосприйняття тогочасного освіченого суспільства, яке особливо яскраво і публічно відобразилося, в тому числі в столичній, журналістиці [52]. Тому, не буде перебільшенням стверджувати, що в тій же самій мірі, в який суспільні романтичні ідеали, запити, естетичні смаки ставали результатом індивідуальних творчих зусиль, і особисті вияви певного типу свідомості і поведінки визначалися домінуванням відповідних художньо-естетичних, науково-пізнавальних та освітніх норм і стандартів.
Значну роль у формуванні духовно-культурного середовища малоросійської еліти XVIII - початку XIX ст., з властивими їй естетичними, художніми, науковими запитами, відігравала місцева освіта та її провідний заклад — Києво-Могилянська академія. Не вдаючись до розгляду історії КМА, визначення її місця і ролі в усіх сферах духовного життя православного світу Східної Європи, що було предметом неодноразового вивчення багатьох поколінь істориків, зазначу лише шляхи і потужність впливів КМА на характер малоросійського історіописання та археографічної справи, причому не тільки творців, але, що не менш важливо, також і споживачів історичної продукції.
Насамперед, з КМА, незалежно від численних індивідуальних варіантів, міцно був пов`язаний інтелектуальний стандарт малоросійської еліти XVIII — початку XIX ст., а значить духовно-культурні зразки, очікування і запити, що не в останнє формували попит і пропозицію на різноманітну творчість в галузі історії. Проте, необхідно розуміти, що як провідний освітній заклад, КМА не могла не відображати "дух епохи" і водночас брала активну участь у його формуванні, будучи сама об`єктом конфліктів і боротьби за характер, орієнтири, стандарти, перспективи розвитку освітньої справи, культурної і художньої "моди" регіону.
О.Пахльовська справедливо зазначала відносно другої половини XVII - першої половини XVIII ст.: "Академія, отже, не є лише престижним центром освіти й науки. Академія є велетенською лабораторією нової культури, в якій сформулюється не лише оновлене літературне мислення, а й нова індивідуальність, "людина Бароко", чий критичний допитливий розум подолає обмеження геоцентричної культури і забезпечить народження світської ментальності, без якої була б неможлива новітня культура вже нашого часу..." [53]. Важливою рисою цієї нової культури була яскраво виражена багатомовність місцевої еліти, соціальна і культурна потреба в якій визначалася високою мобільністю кордонів тих політичних, соціальних і духовно культурних просторів, на маргінесі яких століттями знаходилися етнічно українські регіони, в тому числі і Малоросія. Слушно зауважував Я.Д.Ісаєвич, що "користування латинською і польською мовами на елітарних рівнях культури продовжувалось у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в автономній Лівобережній Україні-Гетьманщині, яка посіла у той час провідне місце в розвитку української культури" [54].
І хоча культурні процеси другої половини XVIII - першої половини XIX ст. суттєво змінили мовні пріоритети місцевої освіченої публіки, її багатомовність, не в останнє сформована в стінах КМА, цілком збереглася.
Подібна відкритість малоросійських інтелектуалів до зовнішніх впливів і запозичень значною мірою визначалася кадровим складом і характером навчання в Академії: "Українські священики і ченці, викладаючи західну філософію, поетику, фізику давньоукраїнською, польською, латинською, грецькою мовами, виховували покоління за поколінням новий тип українського інтелігента, толерантного ідеологічно та безбар`єрного у сфері культурного спілкування" [55]. В спогадах про своє навчання наприкінці XVIII ст. І.Ф.Тимковський писав: "Тоді в нашім краї не було ще чути тієї "високої" істини, що шляхетній людині для себе, товариства, служби не багато науки потрібно. Ми росли серед голів, навчених не тільки в Києві, а й поіменно - в Кенігсберзі, Лейпцизі, Лейдені, Геттінгені, Оксфорді й Единбурзі. Такі були глибоко шановані" [56].
Але, якщо до половини XVIII ст. Малоросія і, перш за все, КМА виступали свого роду ретранслятором "барокової" Європи на православні східнослов`янські терени, то вже з середини XVIII ст. центром європеїзму в його російському варіанті для неї ставав Петербург, і "петербурзькі малороси" були без сумніву суб`єктами цього процесу, тим самим розділяючи всі "лаври" і всю "відповідальність" за духовно-культурні трансформації другої половини XVIII — початку XIX ст. В нових "топосах" інтелектуально-культурного простору значну роль відіграв також історіографічний фактор.
В другій половині XVIII ст., в умовах утвердження просвітницького раціоналізму на різних щаблях суспільного та духовного життя, потреба модернізації культурно-освітньої сфери стала на повний зріст. Найбільш динамічно він виявився у столицях імперії, де виникали вищі світські навчальні заклади, засновувалися журнали і газети, літературні і наукові товариства, формувався професійний театр, - остаточно завершувався процес секуляризації духовної сфери, в якому малороси брали активну і діяльну участь.
За таких умов, незважаючи на всі спроби реформування змісту і характеру освіти, КМА виявилася нездатною прилаштуватися до нових суспільних і духовно-культурних вимог, опинившись в ар`єргарді духовних процесів, не здатна конкурувати з системою нової правильної організації освітньої справи в імперії. Комплекс причин занепаду КМА зовсім не вичерпується констатацією "русифікаторської політики царизму", небажанням уряду підтримувати освітні проекти в українських землях. Насамперед, як показала Н.А.Шип, важливою причиною неспішної політики влади щодо масового відкриття середніх і вищих освітніх закладів в регіонах імперії в другій половині XVIII – першій половині XIX ст. ставала нестача кадрів викладачів і учнів для них. Тут необхідно було поступово розривати замкнене коло: "В России не существовало средних светских учебных заведений, а следовательно, не было подготовленных студентов для высшей школы. В то же время отсутствие высших учебных заведений, где готовились бы преподаватели, в свою очередь задерживало развитие как высшей, так и средней школы" [57]. Саме тому проекти заснування університетів у Петербурзі, Пскові, Чернігові, Пензі, розроблені Комісією для утворення народних училищ у 1787 р., залишилися нереалізованими.
Окрім того, уявлення про те, ніби то пропозиції реформування КМА, в тому числі в університет, що виходили від "прогресивної громадськості Києва і України" натикалися лише на опір з боку зовнішніх чинників, видаються явно перебільшеними [58]. Насамперед, питання трансформації освітньої сфери стало серйозною внутрішньою проблемою власне малоросійського освіченого суспільства, в якому воно зайняло важливе місце і знаходило як гарячих прихильників, так і впертих опонентів.
Так, ще у 50-х рр. XVIII ст. спочатку митрополитом Тимофієм Щербацьким, а потім Арсенієм Могилянським робилися спроби заснувати в Києві книгодрукування цивільним шрифтом, оскільки КМА мала гостру необхідність у власній друкарні для видання учбової літератури і наукових праць. Але монополіст у місцевому книгодрукуванні, Києво-Печерська лавра, в XVIII ст. друкувала переважно церковно-богослужбову літературу тільки кирилицею і не могла задовольнити потреби Академії в спеціальній літературі. При цьому вона щосили прагнула домінувати у видавничій справі і всіляко перешкоджала заснуванню цивільної друкарні. Про конфліктність, напруженість, невизначеність такої ситуації свідчить лист київському митрополиту Арсенію Могилянському з Петербургу від Г.А.Полетики 11 березня 1762 р., в якому він, взявшись допомагати в справі запровадження цивільного книгодрукування, доповідав: "О заведений типографии я с некоторыми С.Синода членами говорил, они советуют поновить просьбу, однако после выезду отсюда Печерских, чтоб опять не помешали, и для гою Ваше преосвященство своего посланного можете отправить после их выезду и приказать ему, чтоб он дело то начинал после их отсюда отьезду" [59].
Багаторічна "війна" завершилася лише після урядового указу 15 січня 1783 р., яким дозволялося засновувати друкарні всім бажаючим, для чого необхідно було тільки подати відомості до поліції і в подальшому представляти рукописи на затвердження місцевому поліцейському начальству. На думку відомої зарубіжної дослідниці катерининської епохи Ї.Мадаріаги цей указ залишив глибокий слід в культурі Росії, змінивши її обличчя [60]. У 1786 р., коли митрополиту Самуїлу (Миславському) вдалося об`єднати владу над Київською єпархією та Києво-Печерською лаврою и, таким чином, ліквідувавши антагоністичні відносини між ними, заснувати у 1787 р. першу цивільну друкарню в Києві [61].
Незадоволеність якістю і схоластичним характером київської освіти, змушувала малоросійське суспільство все більше орієнтуватися або на столичні, або на закордонні вищі навчальні заклади. Так, Н.А.Шип зазначала, що з відкриттям в Росії світських учбових закладів значна кількість студентів Київської і Московської академій бажали продовжувати освіту, саме в них, вважаючи її більш престижною. Іще один шлях поліпшення освітньої справи у другій половині XVIII ст. вбачався у заснуванні в Малоросії власних університетів, про що свідчать "Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о возстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине II в 1764 году", матеріали Комісії по складанню Нового Уложення, "Записка о нуждах малороссийского дворянства" (1801 р.), а також численні проекти, починаючи від заснування університету в Батурині (1760 р.), закінчуючи планом І.Халанського створення університету в Новгород-Сіверському (1802 р.) [62].
Гадаю, безрезультатність громадської активності навколо справи вищої світської освіти в Малоросії в другій половині XVIII - першій половині XIX ст., — дивна на перший погляд хоча б з огляду на наявність в найвищих владних структурах імперії потужного "малоросійського лобі", - пов`язана була якраз з фактом глибокого вкорінення, вписування місцевої еліти в загальноросійські духовно-культурні, освітні, наукові процеси і структури. Тому цілком не дивно, що насамперед стараннями малоросійських діячів з середини XVIII і до початку XX ст., Санкт-Петербург і Москва, подекуди, були більш важливими центрами українського регіонального і українського національного інтелектуального життя ніж Київ, Харків, Чернігів. Наявність впливових земляків в столичних владних, освітніх, наукових, театрально-художніх, військових, інформаційних структурах утворювала для місцевої молоді більш надійні і значимі перспективи, ніж навчання у провінційних університетах. Вірогідно, саме ця обставина відіграла не останню роль в тому, що на середину XIX ст. Малоросія в плані інституціалізації духовно-культурного життя значно відставала від усіх етнічно українських регіонів імперії, орієнтуючись здебільшого на Москву та Санкт-Петербург, а з утворенням університетів на Правобережжі та Слобожанщині - на Київ та Харків.
Водночас відсутність власного університету, розвиненої мережі місцевої, наукових товариств компенсувалася значною, а нерідко провідною, роллю малоросійських діячів в загальноімперських справах і структурах. Поряд з домінуючою в 20—30-х рр. XIX ст. естетикою романтизму, ця обставина відіграла помітну роль у надзвичайній популярності малоросійських сюжетів, в числі історичних, в російській літературі, науці, мистецтві зазначеного часу. Тут не можна не погодитися із спостереженнями В.В.Кравченка, що "в результаті міф про Україну... в російській романтичній культурі набув свого довершеного вигляду, ставши важливим компонентом російської національної свідомості. Українці в ньому виступали народом, який втілював у собі риси ідеальної "руськості": близькості до слов`янської першооснови, побожності, вірнопідданості" [63].
Така малоросійська культурна "інтервенція", спрямована власне за географічні межі регіону, виявилася не лише в кадровому і проблемно-тематичному плані. Вона набувала інституціональних форм, в які оформлювалися малоросійські зацікавлення інтелектуалів, що підживлювалися ідейними і духовними запитами малоросійської освіченої публіки.
В галузі історіописання та археографії об`єктом найбільш інтенсивної і яскравої малоросійської "історіографічної інтервенції" ставало Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті, особливо під час керівництва ним у другій половині 1840-х рр. Й.М.Бодянським. Воно до 1848 р., завдяки міцним зв`язкам з малоросійськими інтелектуалами, стало абсолютним лідером у справі дослідження українського минулого, а особливо публікації джерел з історії Малоросії [64].
Глибоких малоросійських впливів зазнавало слобідське історіописання, починаючи від діяльності одного з засновників Харківського університету І.Ф.Тимковського, співпраці з університетськими структурами відомих істориків М.Є.Маркова та О.Ф.Шафонського і завершуючи серйозною орієнтацію на малоросійські історичні і етнографічні сюжети та залученням авторів з Лівобережної України до співпраці з харківською пресою 10-х-40-х рр. XIX ст. [65].
По суті, результатом малоросійської кадрової, в тому числі і "історіографічної інтервенції", стало створення Університету Св. Володимира та Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Одним із найважливіших наукових, ідейних, духовно-культурних, суспільно-політичних наслідків цього було активне залучення до малоросійських історичних пріоритетів Правобережжя, "відвоювання" його у польських національних конструкцій історії цього регіону, формування нового образу минулого і сучасного Малоросії, що створювало важливі підстави для ідейного утвердження і легітимації української національної ідеї, в тому числі української національної історії та історіографії.
Серед важливих суб`єктивних обставин, що визначали формування духовно-культурного середовища, в якому розгортався процес регіонального
Водночас, на підставі того, що вищі представники російської влади змушені були вступати в суперечки з центральними органами управління, які, природно, в далекому Санкт-Петербурзі, не завжди адекватно уявляли собі специфіку Малоросії, з приводу вибору найдоцільніших шляхів ефективного керівництва краєм, деякі сучасні дослідники, значно перебільшуючи ступінь конфліктності цих стосунків, доходять часом до дивних, несподіваних і зовсім неадекватних висновків. Так, Л.В.Дячук, розглянувши "Записку о малороссийских казаках" 1824 р. М.Г.Рєпніна, сміливо залучив працю малоросійського генерал-губернатора до кола історичних творів, що "були результатом реакції української суспільної еліти колишньої Гетьманщини на централізаторську політику російського уряду", сам процес написання яких "перетворився... в національно-патріотичний рух, під час якого... була сформована "концепція малоросійської державності", яка стала специфічною формою застереження суспільно-політичних прав колишньої Гетьманщини та одним з джерел українського національного відродження XIX ст." [67]. Залишивши осторонь численні питання, що викликають такого роду побудови (наприклад, чому "концепція малоросійської державності" виникає лише через тридцять років після її ліквідації?), зазначу лише, що, справді, одним з чинників формування духовно-культурної ситуації, що визначали історичні запити і зацікавлення малоросійської освіченої публіки другої половини XVIII -першої половини XIX ст., були найважливіші суспільно-політичні події і процеси, головним ідейним, а певною мірою і історіографічним, відгуком на які ставала суспільна дискусія з приводу пошуків оптимальних шляхів інкорпорації Лівобережної України та її еліти до імперських структур. Тому, можна погодитися з В.С.Шандрою у тому, що "як адміністратор, М.Г.Рєпнін повинен був зважати на захоплення, якими жила еліта ввіреного йому регіону... Він співчутливо ставився до пошуку історичних коренів, не перешкоджав в оволодінні історичною спадщиною. Тут варто було проявити політичну коректність - творення історії слід було контролювати і направляти в корисне для імперії русло". Саме тому допомога малоросійського генерал-губернатора Д.М.Бантишу-Каменському була викликана тим, що його праця "мала намір зв`язати українську історію з історією Російської держави" [68].
Важливим рубежем в якісному зрості кадрового потенціалу загальноросійської історичної науки, освіти, культури в цілому стали 30-ті рр. XIX ст., що було пов`язано з професіоналізацією занять історією, відображало завершення процесу остаточної відокремлення історіописання від літератури. Саме Д.М.Бантищ-Каменський і став першим професіоналом в малоросійському історіописанні, виставивши високу фахову планку для всіх, хто йшов за ним. Професіоналізація історичної науки висувала нові вимоги до творців і споживачів її продукції, що суттєво вплинуло на соціальне обличчя малоросійського історика починаючи з 30-х рр. XIX ст. З цього часу серед творців історичних концепцій, ідей, авторів капітальних праць та наукових археографічних публікацій доля соціальної еліти, представленої місцевим, як правило родовитим панством, неухильно зменшувалася. На перші ролі в науці історії приходили різночинні соціальні елементи, які починали домінувати як серед професорсько-викладацького, так згодом і серед студентського складу нововідкритих університетів.
Процес цей був зовсім не унікальний для Малоросії, він охопив загальноросійський та європейський науковий і культурний світ. Як справедливо зазначала О.В.Гавришина: "...целостность историографической традиции XIX — XX вв. определялась рамками профессионализации исторического знання: созданием университетских кафедр современного образца, профессиональных исторических журналов, института рецензий и т.д. ... Граница 1820-30-х годов рассматривается как порог качественного скачкообразного изменения, повлекшего за собой общую смену культурних кодов и практик. Для обозначения природы этого изменения используется термин, заимствованный из социологии культуры, — «проект модерна». Слом 1820-х годов влечет за собой появление нового познающего субъекта, нового читателя, нового зрителя, наконец, нового горожанина, окруженного огромным числом новых вещей, приборов и механизмов. Среди множества «вновь» приобретенных понятий оказывается и понятие «прошлое». ... Таким образом, наряду с пассажами, всемирными выставками, фотографией и панорамами как одна из культурных практик в проекте модерна начинает рассматриваться и профессиональная историография" [69].
Період другої половини XVIII - першої половини XIX ст. в духовно-культурному розвитку Малоросії відзначався надзвичайним динамізмом. За цей час місцева еліта засвоювала і прощалася з різними способами мислення, духовної, в тому числі наукової, творчості і відповідних соціально-культурних практик, які визначалися настановами Бароко, Просвітництва, Романтизму. Це зовсім не нагадувало зустріч чи відправлення поїзда. Попередні епохи залишали в наступних не лише властиві ним елементи світосприйняття, але й нерідко своїх "повноважних представників", які відчайдушно, як Дон Кіхоти, відстоювали в чужому вже середовищі філософські, історіографічні, суспільно-політичні, культурні ідеали попередньої доби.
Зміни культурних епох стали не тільки відповідним фоном для процесу розвитку історіописання, вони вирішальним чином позначилися на його змістовному наповненні і концептуальному оновленні.
В історіографічному процесі другої половини XVIII — першої половини XIX ст. з властивими для нього тенденціями виокремлення історії з широкого коло гуманітаристики та літератури, професіоналізації, інституціалізації, диференціації, конституюванні історії як науки, був покладений початок глибокого переосмислення ролі і місця історичних джерел в пізнанні минулого, постановки проблеми їх введення до наукового обігу.
Бібліографічні посилання:
1. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). -К.,1959. -259 с.
2. Коваленко Л.А. Велика французька революція і громадсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. - К., 1973; Коваленко Л.А. Роль революціонерів-дворян і прогресивних дворянських істориків у розробці історії українського народу // Історіографічні дослідження у українській РСР. - К., 1971. — Вип. 4. — С. 173 — 193; Коваленко Л.А. Історіографія історії України. — К., 1981. — 118 с.
3. Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII - початок XX ст.). - К., 2000. - 255 с.
4. Кравченко В.В. Нарис з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX ст.). - X., 1996. - 296 с.
5. Ульяновський В.І. Незавершені та маловідомі праці М.А.Маркевича // Рукописна і книжкова спадщина України: Археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів. - К., 1994. - Вип.2. - С.60.
6. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // УІЖ.- 1991.-№3-С.103.
7. Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII - початок XX ст.). - С. 138.
8. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. - К., 1993. - С. XIII.
9. Там же. - С. XIV.
10. Ханенко А.И. Фамильные документи рода Ханенков. - Чернигов, 1889.
11. Оглоблин. О. До питання про автора "Истории Русов" // КС. - 1998. - №1. - С. 117.
12. Коваленко О., Ситий І., З історії рукописної книги та історичної думки XVIII ст. //
Сіверянський літопис. - 1998. - № 2. - С. 96 - 99; Ситий І. Книга Забіл (1671 - 1745) //
Там же. - 1999. - № 1. - С. 116 - 120; Він же. Генеалогічні та історичні нотатки
бунчукового товариша І.І.Забіли // Там же. - 1999. - № 4. - С. 166 - 169; Він же.
Книги Забіл (1671 — 1745 рр.) //Дніпропетровський історико-археографічний збірник. - 2001. - Вип.2. - С.521 -543.
13. Швидько Г. Фамільні архіви Гетьманщини: археографічний аналіз публікацій //
Український археографічний щорічник. — 2002. — Вип.7. — С. 13 — 22).
14. Миллер Д. Очерки из истории и южнорусского бита старой Малороссии. Суди
земские, гродские и подкоморские в XVIII в. // Сборник Харьковского историко-
филологического общества. - 1896. - Т. 8. - С. 103.
15. Хижняк 3.1. Києво-Могилянська Академія. — К., 1981. — С. 86 — 87.
16. Білоконь СІ. Книжні інтереси Миколи Ханенка // Україна: культурна спадщина,
національна свідомість, державність. - К.,1998. - Вип. 5. - С. 122.
17. Общественная и частная жизнь Августа Людвига Шлецера им самим описанная //
Сборник статей, читанных при отделении русского язнка и словесности
Императорской Академии Наук. — СПб., 1875. — Т. 13. — С. 356.
18. Оглоблин О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959. - С. 275.
19. Письмо Ф.О. Туманского И.И. Лепехину. Декабрь
друг Туманский. - К., 2000. - С. 528 - 529.
20. Кравченко В.В. Нарис з української історіографії... — С. 36; Кравченко В.В. Візитна
картка України-Гетьманщини 1773 року//Схід — Захід. —X., 2001. —Вип. 3. — С.251-317.
21. Кравченко В.В. Нарис з української історіографії... - С. 37.
22. Любименко И.И. Проект
23. Дзюба О. Приватні бібліотеки України ХУШ ст.: власники та репертуар зібрань // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до ХУШ ст.). — К., 2002. — Вип. 2. — С.292.
24. Оглоблин Д. Олександер Степанович Лашкевич (1842 — 1889), редактор видавець "Киевской старины" // Оглоблин О. Люди старої України та інші праці / Ред. Л. Винар. - Острог, Нью-Йорк, 2000. - С.378.
25. Николайчик Ф. Род Лашкевичей и дневник одного из них // КС. -1887. - № 12. - С.696-716.
26. Оглоблин Д. Олександер Степанович Лашкевич. - С.379 - 380.
27. ІР НБУ. - Ф. II. - № 6781. - Арк. 1 - 5 зв.
28. ВР ЧІМ. - Ал.5О2 / 15-92.
29. Там же. — Арк. 3-4 зв.
30. Там же. - Арк. 10.
31. Там же. - Арк. 9-9 зв.
32. Лазаревский А.М. Прежние изыскатели малорусской старини // КС. -1894. - № 12. - С.378-379.
33. Апанович Е.М. Рукописная светская книга XVIII в. на У крайнє: Исторические
сборники. - К., 1983. - С. 35.
34. ІР НБУ. - Ф. 309/540С. - Арк. 85 зв.
35. Цит. по: Апанович Е.М. Рукописная светская книга... -С. 37.
36. ВР ХДНБ. -№ 135с.
37. Ситий І. Книги Забіл (1671 — 1745 рр.) // Дніпропетровський історико-археографічний
збірник.-2001.-Вип. 2.-521 -543.
38. Апанович Е.М. Рукописная светская книга. — С. 203.
39. Козлов В.П. Исторический источник и основные проблеми его анализа в
исторической мисли России конца XVIII - первой четверти XIX в. //
Вспомогательные исторические дисциплины. - Л-д., 1989. - Т. 20. - С. 9 - 27.
40. Апанович Е.М. Рукописная светская книга... — С. 61 — 65.
41. Дорошенко П. Семейная хроника рода Искрицких // Труды Черниіовской губєрнскои
архивной комиссии. - 19П.-№8.-С. 152- 194.
42. Лазаревский А.М. Содержание одного из Чепинских сборников исторических бумаг о
Малороссии // КС. - 1891. - № 1. - С. 174 - 176; Горленко В. Из истории южно
русского общества начала XIX века (письма В.И. Чарныша, А.И. Чепы, В.Г.
Полетики, и заметки к ним) // КС. — 1893. — №1. - С.41 — 75; Иконников В.С. Опит
русской историографии. - К., 1892. - Т.1. - Кн. 2. - С. 1219 - 1242; Щапов Я.Н.
Собрание И.Я. Лукашевича и Н.А. Маркевича. - М., 1959. - 38 с.
43. Дивись праці сучасних авторів 3. Когута, Т.Ф. Литвинової, Л.В. Дячука.
44. Цит. по: Грушевский А.С. Н.А. Маркевич (Из прошлого украинской литературы и
историографии) // ЖМНП. - 1911. - №1. - С. 104.
45. Там же.-С. 110.
46. Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1998. — 255 с; Грабович Г. До історії
української літератури: Дослідження, есе, полеміка. - К., 1997. - 604 с; Кравченко
В.В. Нарис з української історіографії епохи національного Відродження (друга
половина XVIII - середина XIX ст.). - X., 1996. - 296 с.
47. Кравченко В.В. Нарис з української історіографії... — С. 232.
48. Чижевський Д.І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). -
Тернопіль, 1994. - С. 364.
49. Грушевский А.С. Из жизни украинской интеллигенции 1830-х годов // Известия II
Отделения Императорской Академии Наук. — 1916. — Т. 21. — Кн. 1. — С. 16— 17.
50. Литвинова Т.Ф. Малоросс в российском культурно-историографическом пространстве
второй половини XVIII века // Дніпропетровський історико-археографічний збірник.
-2001. - Вип.2.-С. 54.
51. Грушевский А.С. Из жизни украинской интеллигенции 1830-х годов. — С. 19.
52. Там же. -С. 21.
53. Пахльовська О. Києво-Могилянська академія як фактор формування національної
самобутності української культури: парадокси еволюції // Україна: культурна спадщина,
національна свідомість, державність. — Лівів, 1998. — Вип. 5: Історичні та філологічні
розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. - С. 453 - 464.
54. Ісаєвич Я.Д. Українська культура в середньовіччі і на світанку нової доби // Україна:
культурна спадщина, національна свідомість, державність. — К., 1992. — Вип. 1. — С. 43—44; Він же. Мовний код культури // Дніпропетровський історико-археографічний
збірник. - 1997. - Вип.1. - С. 290-307.
55. Пахльовська О. Києво-Могилянська академія... - С. 457.
56. Цит. по кн.: Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія. — К., 1981—С. 119.
57. Шип Н.А. Русско-украинское культурное сотрудничество в XVIII - первой половине
XIX в. -К., 1988.-112 с.
58. Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія... — С. 119.
59. ВР РНБ. - Ф. 36. - № 1. - Арк. 86 зв.
60. Мадариага И. Россия в зпоху Екатерины Великой. - М., 2002. - С. 856.
61. Книги гражданського друку, видані на Україні. XVIII - перша половина XIX ст.
Каталог / Склав С.О. Петров. -X., 1971.- С. 7-8.
62. Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о
восстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине II в 1764
году // Пам`ятки суспільної думки України (XVIII - перша половина XIX ст.):
Хрестоматія / Уклад. А.Г. Болебрух, Т.Ф. Литвинова, Є.А.Чернов. — Д., 1995. — С. 154-155; Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація
Гетьманщини. 1760 — 1830. — Розд. 5: Законодавча Комісія 1767 — 1768 рр.: українські
бажання і прагнення. — К., 1996. — С. 114 — 169; Записка о нуждах малороссийского
дворянства // Пам`ятки суспільної думки України (XVIII — перша половина XIX ст.):
Хрестоматія. - С. 241; ІР НБУ. - Ф. І. - № 61403. - Арк. 1 - 2 зв.
63. Кравченко В.В. Нарис з української історіографії... — С. 195.
64. Тодийчук О.В. Украйна XVI — XVIII вв. в трудах Общества истории и древностей
российских. - К.,1989. - 160 с.
65. Журба О.І. Журнальний період становлення української археографії (харківські
журнали 10-х - 20-х рр. XIX ст.) // Архіви України. - 2002. - № 1-3. - С. 55 - 73.
66. Ананьєва Т.Б. Передмова // Описи Лівобережної України кінця XVIII - початку XIX ст. -
К., 1997. - С. 5 - 18; Шандра В.С. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802 - 1856:
функції, структура, архів. - К., 2001. - 356 с; Дремлюга С.П. З історії суспільно-
політичної думки України першої половини ХГХ ст. Гурток князя М.Г. Рєпніна-
Волконського // ДІАЗ. - Д., 1997. Вип. 1. - С. 386 - 406; Дремлюга С.П. М.Г. Рєпнін та
його вплив на культурно-громадське життя України першої половини XIX ст. // Під
знаком Кліо: На пошану Олени Апанович. — Д., 1995. — С. 83 — 95; Журба О.І.
Персонологічні аспекти інституціоналізації української регіональної археографії (спроба
порівняльного підходу) // Українська біографістика. - К., 1999. - Вип. 2. - С. 39 - 49.
67. Дячук Л.В. Історико-правові записки українського дворянства (кінця XVIII — початку
ХІХст.)як пам`ятки історичної думки: Автореф. дис... канд. ист. наук. — К., 2001. — С.12.
68. Шандра В.С. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802 — 1856: функції, структура,
архів. -К., 2001. –С.119.
69. Гавришина О.В. «Опыт прошлого»: понятие «уникальное» в современной теории
истории // Казус 2002. Индивидуальное и уникальное в истории. — М., 2002. - Вып. 4 -
С. 331-332.
