Не так давно опубліковані праці дослідників запорозького ко­зацтва Д. Яворницького, М. Грушевського, М. Костомарова, О. Апанович та інших спростували це твердження, даючи мож­ливість зробити висновок про наших предків як глибоко віруючих людей, що дотримувались християнської православної віри. Ко­зацтво виступало на захист своєї віри, а отже — нації, протистояло польсько-шляхетській експансії, католицькій церкві. Живучи в умо­вах постійних воєнних дій, козаки не шкодували життя за віру православну. Традиційно кожну нову справу вони розпочинали в молитви, найбільш шануючи Матір Божу, Георгія Побідоносця і святого Миколая. Проте наші предки мало заглиблювалисиь у якісь релігійні тонкощі, ставлячи на перше місце не ритуал, а релігійні почуття. В козацьких думах нерідко розповідається про те, що під час походів по Чорному морю козаки, не маючи при собі священика, «сповідалися Богу, Чорному морю і своєму ота­ману кошовому».

Про релігійність запорозьких козаків свідчить також велика кількість храмів, що була ними збудована. Так, у межах Вольностей Війська Запорозького, у 53 поселеннях та урочищах після ради 1766 р.  і до  кінця  існування Запорозької Січі   нараховувалось 44 церкви, 13.каплиць, 2 скити. [1, c.213]

Запорозькі слободи Романкове, Тритузне, Кам'янське, Карнаухівка, що входили до складу Кодацької паланки, а нині знахо­дяться в межах сучасного м. Дніпродзержинська, також мали свої церкви. їх будівництво пов'язане з останньою Новою Січчю, яка існувала в 1734—1775 рр.

Питання про будівництво церкви здавна на Запорожжі вирішу­валося на загальновійськовій раді, що часто збиралася біля Роіманкової могили, вище порогів. Церкви будувалися і оздоблю­валися на власний кошт козаків. Для цього вибиралося і освячу­валося найвідкритіше і найгарніше місце, часто на величному острові серед Дніпра, або понад його берегів. Сам процес будів­ництва вважався сакральним, що відтворював світовой порядок: «Хай красується храм Божий у небесній висі і хай святі молитви линуть від нас просто з землі до престолу Господа Бога».

Перша церква у нашій місцевості була збудована в 1740 р., біля правого берега Дніпра, на Романковій могилі. Це була Свято-Миколаївська пересувна церква, на колесах, зовні схожа на «хлівину». В 1766 р. в центрі с. Романкове, на так званій «заборі», збудували Свято-Успенську церкву, з соснового дерева, вкриту тонтою. [2, c.205]

Ця церква була хатнього типу, присадкуватою та дуже низь­кою. Малі вікна освітлювали інтер'єр — майже такий, як і в хаті. Збудована біля храму дерев'яна дзвіниця досягала в висоту 35 сажнів ї теж була вкрита гонтою. На кожній із чотирьох її сторін стояв образ ангела на металевому пруті, з сурмою у лівій руці, а на середині вежі—апостол Андрій з хрестом та сувоєм з написом: «На сих горах процвітает благодать Божія». Вітер повертав ангелів з боку в бік, і сурми ніби видавали звук. В 1786 р. священик Ілія Клементидієв писав преосвященному Никифору, архієпископу Слов'янському і Херсонському, що Свято-Успенська церква з роками стала ветхою, тому громада просить збудувати нову церкву, на іншому місці, на власний кошт. [3, c.68] 31 січня 1787 р. прийшов дозвіл, а 20 лютого цього ж року було видано грамоту на закладини цієї ж церкви на іншому місці. Через п'ять років нову Свято-Успенську церкву, що мала три пре­столи — Успенія Пресвятої Богородиці, святого Миколи і Андрія Первозваного, було збудовано. Дзвіницю перетягли на котках і розмістили біля храму, а стару церкву розібрали й передали в с. Іванівку, за 25 верст від Романкового, поміщику Семпировичу.

Ще до 1750 р. існував окремий прихід у Кам'янському, [4, оп. І,  од.зб.6, арк. 57] для якого було збудовано Різдво-Богородичну церкву. Один із пер­ших священиків Кам'янського — Власій Несторович прийняв по­стриг в Нехворощанський монастир. В 1787 р. з пісків церкву перенесли в новий центр селища. Була вона дерев'яна, споруджена без єдиного цвяха, майстерно розписана й гарно оздоблена.

У 1773 р. в с Карнаухівці козаки заснували церкву на честь святої  великомучениці   Варвари.   Згідно   народних   переказів  в 1771—1772 рр. в запорозькому краї лютувала моровиця, від якої обезлюдніли села Романкове, Кодак, Самара, Перещепине. Пер­ші ознаки епідемії давалися взнаки і в Карнаухівці. Молитви до Божої Матері та до Миколи Угодника — святих покровителів краю, до яких у відчаї зверталися жителі Карнаухівки, не при­несли ні полегшення, ні порятунку: розпочався мор на селі. Тоді монах Іван Кайдаш порадив односельчанам звернутися до іншої святої, культ якої не був характерним для цієї місцевості, велико­мучениці Варвари, мощі якої зберігалися в Михайлівському Зло­товерхому монастирі у Києві, і благати її в своїх молитвах вря­тувати від смерті. Серед села, на пагорбі була встановлена ікона святої, якій молилися, плакалися про долю свою та рідних, при­носили дарунки. Невідомо, чи допомогло козакам Карнаухівки заступництво святої Варвари, але згодом на тому святому місці було збудовано вкритий очеретом молитовний будинок.

Листування про відкриття церкви святої Варвари у Карнаухівці тривало майже півроку: карнаухівські козаки звернулися в Старо-Кодацьке духовне управління за дозволом, після чого кошовим отаманом П. І. Калнишевським разом із військовим старшиною було написано листа до митрополита київського Гавриїла і з його благословення 18 вересня 1773 р. місце майбутньої церкви було освячене. [5, c.83] Через два роки жителі Карнаухівки мали змогу від­відувати власний храм, перший на селі. Був він дерев'яний, з п'ять­ма банями і славився на всю округу рідкісним іконостасом, при­крашеним різьбою та позолотою, з майстерно написаними іконами.

В 1758 р. козаки-зимівчани на чолі з Данилом Тритузним — засновником однойменного селища, збудували невелику дерев'яну церкву, що через кілька років згоріла. Те ж саме лихо спіткало й другу церкву с. Тритузного, збудовану в 1787 р. А в 1870 р., на місці, освяченому предками, з'явилася кам'яна Свято-Миколаївська церква, що сьогодні знаходиться в аварійному стані на тери­торії в/о «Придніпровський хімзавод» (яке, до речі, на протязі багатьох років успішно використовувало її під склад) і потребує терміново реставрації. Це єдина церква, історія якої пов'язана з запорозькими козаками, що збереглася до нашого часу. В 1964 р. в зв'язку з розширенням ДМЗ ім. Дзержинського зруйно­вана Різдво-Богородична церква, а в 1930-ті роки — Свято-Успенська та Свято-Варваринська.

Козацькі церкви мали різьблені іконостаси, мальовані ікони, срібний посуд, кипарисові, в срібній оправі хрести, срібні ризи на іконах, старовинні богослужбові книги. Більшість речей даро­вані козаками в церкви, за народною традицією, щоб залишити своє ім'я в пам'яті потомків. Історія зберегла імена Леська Чор­ного, Мартина Шкури, Олексія Гнідого та багатьох інших дарителів, що не можна сказати про долю самих козацьких релік­вій, більшість яких було знищено при руйнуванні церков.

Примітки

1. Апанович О.  М.  Розповіді про запорозьких козаків.— Київ, 1991.

2. Яворницький Д. І.  Історія    запорізьких    козаків. - Львів,   1990. - т.  І.

3. Матеріали для історико-статистнчного опису Катеринославської єпархії. - Катеринослав, 1880.

4. Державний  архів  Дніпропетровської  області.— Ф.   1278.

5. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії.