Від визначних учителів до талановитих учнів (Нотатки про історичну тяглість поколінь істориків однієї наукової, школи, сформованої в ДДУ)
Спочатку зробимо кілька зауваг. Після тривалої перерви у 1965 р. у потужному вузі з унікальною за кількістю слів назвою - Дніпропетровський ордена Трудового Червоного прапора державний університет імені 300-річчя возз`єднання України з Росією - було відновлено підготовку істориків в рамках історико-філологічного факультету. На той час в межах області працювали всього два доктора наук - професори Валентин Якович Борщевський (1910-1988) і Дмитро Павлович Пойда (1908-1992). Вони й очолили дві кафедри історичного відділення - загальної історії (проф. В.Я.Борщевський) і СРСР і УРСР (проф. Д.П.Пойда). Зазначимо, що наукова тема В.Я.Борщевського, по якій ним була захищена докторська дисертація (1966), присвячена історії Донецько-Криворізької республіки. Д.П.Пойда на початку 60-х рр. захистив докторську дисертацію по історії селянського руху на Правобережній Україні в пореформений період і став визнаним в СРСР спеціалістом у цій царині та учасником всіх аграрних симпозіумів, що їх організовував Інститут історії СРСР АН СРСР спільно з Московським держуніверситетом. Ці дві кафедри певний час і забезпечували навчальний процес за профільними дисциплінами. Кафедра історії КПРС, очолювана професором Ф.С.Павловим, не входила в структуру історичного відділення і загалом історико-філологічного факультету. Це була загальноуніверситетська кафедра, яка навіть територіально тривалий час не була зв`язана з історичним факультетом. З нею істориків пов`язував тільки Ф.С.Павлов, який до 1970 р. одночасно був зав. кафедрою історії КПРС і деканом факультету.
В сенсі розвитку наукових досліджень у перші роки існування історичного відділення на кафедрах було "тихе життя". Серед причин цього становища можна назвати труднощі з публікацією наукової продукції, малоперспективний у цьому відношенні кадровий склад кафедр, відсутність стимулу в підготовці дисертацій, особливо, докторських, оскільки в ті часи існувало неписане правило, що доктором історичних наук можна було стати у віці не молодше 55-60, що пошукачу докторського ступеню обов`язково на різних рівнях і людьми чинилися численні перешкоди і він роками "пробивав" свій , часто не досягаючи успіху.
Протепоступовоситуаціяпочиналазмінюватися,щоєабсолютно природним процесом становлення кафедр як навчально-наукових підрозділів у структурі факультетів. Нам судилося бути свідком цих змін і, незважаючи на статус студентки (до 1972 р.), знати проблеми кадрові, наукові і т.п. набагато це своїх однокурсників, а може, й частини викладачів, що пояснюється вагомістю виконуваних громадських і партійних доручень, які дозволяли бути посвяченим у вирішення питань на найвищому щаблі у рамках університету. Звичайно, це наш суб`єктивний погляд, але ми бачимо в основі змін чинники, перш за все, особистісного характеру.
У 1967 р. на кафедру історії СРСР і УРСР прийшов із Криворізького загальнонаукового факультету (підрозділ ДДУ) кандидат історичних наук, доцент Микола Павлович Ковальський.Він бувпредставником львівської школи істориків, котра славна своїми традиціями підготовки науковців вищого ґатунку. І головне, він серйозно працював над докторською дисертацією. З його (Приходом пов`язане і виникнення наукового гуртка при кафедрі по вітчизняній (у розумінні тих часів) історії, який дав початок науковим заняттям цілого ряду і тепер відомих науковців.Такий же науковий гурток виник і при кафедрі загальної історії. Зауважимо, що з цього гуртка також вийшли кілька науковців. Наприкінці60-х рр. на історичному факультетіз`явилися два молоді кандидати наук, випускники Воронезького університету, які також знаходилися в стадії піднесення творчої енергії і професійної амбітності. Вони сприяли активізації наукової роботи викладачів кафедр. Важливо зауважити, що вони підтримували тісні наукові стосунки з московськими вченими, що не розходилося з загальною орієнтацією Дніпропетровського університету на столицю СРСР, оскільки з осені 1966 р. він отримав статус базового вузу країни і був підпорядкований союзному Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти. Можливо, ця обставина (за всіх плюсів і мінусів зміни підпорядкованості вузу) для успішного формування в Дніпропетровську наукового центру досліджень з історії України доби феодалізму мала позитивне значення, якою б парадоксальною ця думка зараз не вигляділа. У якості аргументу зішлемося на деякі факти.
Вихід з-під контролю республіканського міністерства врятував незабаром наукову тематику, якою займалися М.П.Ковальський та його учні. Мається на увазі відомий ідеологічний погром 1972 р. в Києві, який завдав значної шкоди не тільки історичній науці, айв цілому гуманітарним наукам та культурі в Україні. В тяжкі для української історіографії 70-ті роки та в першій половині 80-х рр. тематичні плани видань наукової та навчальної літератури ДДУ затверджувалися за місцем підпорядкування вузу. В роздумах про свій творчий і життєвий шлях М.П.Ковальський пише: "Порівняно з іншими університетськими центрами в Україні в 70-80-ті рр. у Дніпропетровську були найбільш сприятливі умови для заняття справжньою наукою, може, з великої літери, в галузі історії України ХV-ХVIIІ ст. Фактично кожна тема, пропонована аспірантам автором даних нотаток, "проходила" без особливих труднощів щодо затвердження і виконання. Правда, 1973-1975 рр. і для автора, і для його учнів були складними з точки зору ставлення певних сил на факультеті до дослідження історії України, негласно наклеювалися ярлики певного "ізму", про що не хочеться говорити навіть зараз, хоч добре знаю прізвища інтриганів та їх клевретів та попутників. їх було небагато, але вони були. Рецидиви такого ставлення продовжувались у різних формах і проявах і пізніше не один рік, і не два. Автор цих нарисів це відчував періодично, іноді навіть цілком відверто" [1, с.16]. Цей витяг наведено тут, власне, для того, аби підтвердити висловлену вище думку про більш сприятливі умови в ДДУ для розвитку занять історією, історіографією та джерелознавством історії України давнього часу.
Зауважені автором нотаток труднощі ідеологічного порядку на початковому етапі наукових студій нам були тоді менше відомі, оскільки вони виражалися не у якихось більш чи менш гучних "процесах" (як то було, наприклад, в Києві у 1972 р.), а проявлялися на рівні кулуарних розмов, цілеспрямованих пліток, перестраховочних рішень тощо. В ролі одного з об`єктів таких дій нам довелося виступити весною 1972 р., ще будучи студенткою-дипломницею.
Отже, навколо М.П.Ковальського поступово стали об`єднуватися старші і молоді науковці, яких цікавили питання історіографії, джерелознавства, та історії України ХVІ-ХVIII ст. Хоча аспірантами та пошукачами М.П.Ковальського були й ті, чия тема дисертації не вписувалася в названу проблематику, але була присвячена історіографічним проблемам. Більше того, першими аспірантами М.П.Ковальського були В.К.Якунін ("Боротьба М.Покровського проти дворянсько-буржуазної і дрібнобуржуазної історіографії") та А.Г.Болебрух ("Боротьба російського самодержавства з передовою суспільно-політичною думкою в 2-ій половині XVIII ст. (за матеріалами діяльності цензурних органів)"), які захистили кандидатські дисертації у 1972 р., а нині вони є докторами наук, професорами, завідувачами кафедр.
Зауважимо, що не лише вихованці наукового студентського гуртка М.П.Ковальського складали колектив науковців його школи. Першими його послідовниками стали іногородні М.Ф.Кучернюк та Ю.В.Назаренко, котрих з Учителем зв`язували життєві дороги і давня дружба. Перший досліджував джерела про російсько-українські відносини під час Національно-визвольної війни середини XVII ст. (у 1975 р. захистив канд. дисертацію), а другий - займався історіографією цієї ж події, працював довго, скрупульозно збираючи матеріал, постійно друкуючи в збірниках наукових праць істориків ДДУ свої статті (захистив канд. дис. у 1987р.)
Першим з "кружківців" аспірантом Миколи Павловича став Юрій Мицик, котрий обрав темою дисертації дослідження "Кройніки" Феодосія Софоновича як історичного джерела і пам`ятки української історіографії XVII ст. Через цю тему він ввійшов у проблематику українського літописання та джерел до історії України XVII ст., зокрема, періоду Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. Кандидатську дисертацію Юрій Мицик захистив у 1975р. Сьогодні доктор історичних наук, професор Юрій Андрійович Мицик належить до невеликого кола українських істориків, які знають архівні фонди зарубіжних країн, де є історичні джерела, що відображають історію України, як людина широкого діапазону наукових інтересів, як автор численних публікацій (окремих книг, статей, заміток, публікацій джерел тощо).
Вище було згадано про наше перше зіткнення з реаліями регульованого розвитку історичних студій. Намагаючись сьогодні визначити витоки інтересу до проблем української урбаністики і прилучення до історичної школи М.П.Ковальського, ми не можемо не згадати також іншого свого Вчителя – Ірину Федорівну Ковальову. Будучи археологом, І.Ф.Ковальова читала на історичному відділенні курси археології ,історії первісного суспільства, етнографії.
Вона ж керувала археологічною практикою студентів, яка проходила на розкопках одного з грецьких міст-держав Північного Причорномор`я - Ольвії. Там кожного літа працювала експедиція відомого київського археолога Л.М.Славіна, у відомство котрого потрапляли студенти-практиканти з різних вузів не лише України, але й з Росії (переважно з Московського університету). До Дня археолога (9 грудня) студенти влаштовували конференцію за матеріалами розкопок та фотовиставку.
Влітку 1968 р. вперше група студентів-істориків ДДУ проходила археологічну практику на розкопках в Кам`янець-Подільській фортеці під керівництвом київського архітектора-реставратора та історика архітектури Євгенії Михайлівни Пламеницької. Це була надзвичайно цікава дослідницька робота не лише в часи власне практичних занять групи, але й тоді, коли вона розповідала про історію цього дивного міста, коли ми з нею намагалися розшифрувати латинські написи на кріпосних вежах. Зазначимо, що перше посилання на нашу думку (стосовно написів на баштах) було зроблене Є.М.Пламеницькою в її статті в часописі "Археологія України" та невеликій книзі, присвяченій архітектурним пам`яткам Кам`янця-Подільського.
Студентські практики в Кам`янці-Подільському проходили всього два сезони. Але історія цього міста нас так захопила, що вже на другому курсі була виконана курсова робота по його історії. Микола Павлович Ковальський схвалив вибір теми для наукової роботи в гуртку, рекомендував необхідну літературу, вчив методиці наукового дослідження. А Ірина Федорівна Ковальова "прихопила" з собою студентку 2-го курсу, відправляючись до Харкова, де тоді ще знаходилася філія ЦДІА України в м.Києві, для роботи в архіві над матеріалами Наркомосівської археологічної експедиції в районі будівництва Дніпрогесу, якою керував академік Д.І.Яворницький. Так прищеплювалося захоплення архівною евристикою, формувався культ історичних джерел. В подальшому, працюючи над історією Кам`янця-Подільського, з настановами керівника наукового гуртка довелося працювати в архівах Києва та Львова. Зазначу, що "звання" учениці тоді ще не професора Миколи Павловича Ковальського, завдяки його науковому авторитету сприяло спілкуванню з вченими, відкривало доступ до архівних фондів, допомагало більш оперативно отримувати для користування архівні справи та літературу. Тому вважаємо, що біля витоків наших занять історією феодальних міст України стояли М.П.Ковальський і І.Ф.Ковальова.
Весною 1972 р., коли вже вирішувалося питання про аспірантуру, раптом виникла проблема з майбутньою темою дисертації, оскільки піддано було сумніву наукову актуальність міської проблематики. Трьом людям історичного факультету завдячуємо врятуванням обраної проблематики: М.П.Ковальському, І.Ф.Ковальовій та доценту Д.С.Шелесту (нині професору, який працює в Одесі). За їх порадою довелося везти дипломну роботу на зовнішню рецензію до Києва, оскільки в Інституті історії АН УРСР працювала відомий історик-урбаніст Олена Станіславівна Компан. Її позитивна рецензія на дипломну роботу і обґрунтування наукової актуальності та "дисертабельності" теми історії українських міст ХНІ-ХVIIІ ст. (та й успішний захист дипломної роботи) відіграли роль основного аргументу при відстоюванні теми майбутньої кандидатської дисертації.
Погром історичної науки в Києві влітку 1972 р., як вже зазначалося вище, прямо істориків-"феодалів" Дніпропетровського університету не зачепив, хоча деякі відголоски його ми відчули. Наприклад, припинено було видання "Історіографічні дослідження в УРСР", у 5-му випуску якого мала вийти наша стаття, верстка якої вже була вичитана. Можливо, забагато уваги в цьому огляді приділяємо власній персоні, але ж на початку статті було оговорено, що розвиток історичних досліджень в ДДУ розглядається учасником цього процесу, який говорить про те, що добре знає. Звичайно, науковий авторитет М.П.Ковальського, наукова продукція, яка виходила з-під його пера та (в меншій мірі) з-під пера його учнів, були підвалинами збереження проблематики наукових розвідок в галузі джерелознавства, історіографії та конкретної історії України минулих століть.
З розвитком історичного факультету в кінці 60-х-на початку 70-х рр. була спроба відкрити кафедру історії України, оскільки така існувала у всіх інших вузах України, де велась підготовка істориків. Але для цього треба було мати могутню підтримку (включаючи партійну) знизу і дозвіл Мінвузу СРСР. В підсумку спроба була невдалою, причини чого зараз вже немає потреби пояснювати. Більш вдалою виявилася спроба створити кафедру джерелознавства та історіографії, яка стала функціонувати з осені 1972 р. її завідувачем став професор В.Я.Борщевський, який перейшов з кафедри загальної історії, проте основною постаттю, з якою асоціювалася нова кафедра, був М.П.Ковальський. Незабаром кафедра почала щорічно видавати збірники наукових праць з питань джерелознавства та історіографії, в яких значне місце займали публікації М.П.Ковальського та його учнів. Через їх поширення в Москві, Києві та інших наукових центрах СРСР утверджувалося визнання того факту, що Дніпропетровський університет поступово перетворився на провідний центр наукових досліджень, за термінологією того часу, періоду феодалізму.
В кінці 70-х — у 80-ті рр. минулого століття аспірантами М.П.Ковальського були С.М.Плохій (нині професор, який працює в Канаді), Ю.П.Князьков (нині працює в Запорізькому університеті), С.В.Абросимова (провідний науковий Співробітник Дніпропетровського історичного музею), Л.А.Литовченко, О.І.Журба, Г.М.Виноградов, В.Б.Атаманенко, В.А.Брехуненко (нині доктор історичних наук, вчений секретар Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України). Всі вони стали і успішними в науці, захистили протягом 1982-1990 рр. кандидатські дисертації, І Мають солідні публікації наукових праць.
Друга половина 80-х та самий початок 90-х рр. для історичного факультету була часом особливого розвитку. Тоді тільки з числа вихованців І.П.Ковальського захистили докторські дисертації п`ять чоловік (1987 р. - Г.К.Швидько; 1989 р. - Ю.А.Мицик, С.М.Плохій, А.Г.Болебрух; 1990 р. -Ї.К.Якунш). Перебудовчі процеси, які розпочалися з середини 80-х рр., а також гість відповідних наукових кадрів на історичному факультеті дали змогу рити кафедру історії України, що відбулося 5 травня 1989 р. Нам випало формувати перший склад нової кафедри. До неї ввійшли, крім завідувачки, Юрій Андрійович Мицик, який саме тоді готувався до захисту докторської дисертації, талановиті аспіранти М.П.Ковальського Олег Іванович Журба та Геннадій Миколайович Виноградов, які щойно закінчили аспірантуру і успішно захистили дисертації (О.І.Журба — "Діяльність Київської археографічної Комісії по виданню джерел з історії України періоду феодалізму"; Г.М.Виноградов – “Аналіз документальних джерел з історії цехового ремесла України XVI - половини XVII ст." ).
Два доценти на нову кафедру прийшли з кафедри історії СРСР та УРСР, після відпочкування від неї навчальної дисципліни під назвою "Історія Української РСР" стала називатися кафедрою історії СРСР. Це були археолог Володимир Іванович Костенко, талановитий вчений-сарматолог, який, до того цікавився політичними проблемами сучасності, а тому виявив бажання звати на новій кафедрі, і Олександр Федорович Нікілєв, який до переходу читав курс історії Української РСР радянського періоду. Наступного року після дострокового захисту кандидатської дисертації на тему "Джерела про зв`язки запорізького і донського козацтва в першій половині XVII ст." на кафедру прийшов Віктор Анатолійович Брехуненко. Отже, на новій кафедрі історії України одночасно стали працювати п`ять вихованців професора М.П.Ковальського. Не можемо не зауважити, що в період становлення нової кафедри ми постійно користувалися порадами своїх вчителів. Хоч нові часи сили корективи як у наукову діяльність кожного члена кафедри, так і в навчальний процес.
В контексті нашої розмови зазначимо, що восени 1989 р. асистентом кафедри стала випускниця історичного факультету Тетяна Федорівна Литвинова. Її науковий інтерес визначився ще на першому курсі, коли вона виявила бажання працювати над курсовими роботами по кафедрі СРСР і УРСР та їх під нашим керівництвом. Українська історія ХVІ-ХVIII ст., духовий культура, суспільно-політична думка на Лівобережній Україні у XVIII ст. стали предметом її досліджень. Вона ж стала нашою першою ученицею, яка в лютому 1993р. блискуче захистила кандидатську дисертацію на тему "Суспільна думка України другої половини XVIII - першої половини XIX віків: Григорій і Василь Полетики". Так в ланцюжку "учителі - учні" для нас з`явилася нова ланка.
У 1990 р. також в якості асистента після закінчення історичного факультету і отримання диплому з відзнакою на кафедрі почала працювати Світлана Миколаївна Могульова (Каюк). її науковий інтерес також проявився ще на першому курсі, коли вона під нашим керівництвом почала розробляти тему історії Задунайської Січі. Взагалі, час її навчання на факультеті позначений активізацією наукових досліджень талановитої студентської молоді. Разом зі своєю однокурсницею Мариною Кравець (науковим керівником якої був Ю.А.Мицик) С.М.Могульова посилено вивчала англійську мову, часто їздила працювати в ЦДАДА СРСР у Москву. Працюючи асистентом вона підготувала оригінальну за новизною і введенням до наукового обігу джерел дисертацію за темою "Задунайська Січ (1775-1828 рр.)", яку успішно захистила у 1999 р. З цих наших перших учнів сформувалися не лише прекрасні науковці, але й кваліфіковані викладачі історичного факультету. З їх приходом на кафедру завершилось формування її первісного складу.
З виникненням кафедри історії України незабаром з`явилися й перші аспіранти (Тарас Літковець та Ольга Драна), хоч цей початок виявився невдалим через причини матеріального (згадаймо тяжкі часи початку 90-х рр.) та особистого характеру. Дякувати Богу, такий початок не визначив долю подальших аспірантських справ молодої (як за часом виникнення, так і за молодіжним складом викладачів) кафедри. У 1992 р. аспіранткою кафедри історії України стала випускниця історичного факультету Ольга Миколаївна Орловська (Посунько). Ми запримітили її як талановиту студентку ще на першому курсі. На той час набувала поширення краєзнавча тематика в переліку тем дипломних робіт на різних кафедрах. Оскільки Ольга Миколаївна родом з Кіровоградщини, частина якої у XVIII ст. входила до складу території, заселеної іноземними переселенцями з Балкан, то вона й стала займатися темою "Історія Нової Сербії та Слов`яносербії (1751-1764 рр.)". Маючи сім`ю, малу дитину, Ольга Миколаївна на початку 1998 р. успішно захистила на цю тему кандидатську дисертацію. Крім статей з цієї тематики вона опублікувала дві книги (в Запоріжжі та в Сербії), стала визнаним науковцем у цій проблематиці. Нині вона, як і Тетяна Федорівна Литвинова, працює доцентом кафедри історії України ДНУ.
Аспіранткою кафедри в перші роки її функціонування стала Ірина Миколаївна Ковальська. Вона прийшла на кафедру зі своєю темою, котру вона обрала ще до проголошення незалежності України за порадою тоді провідного в Україні історіографа Віталія Григоровича Сарбея, який очолював відділ історії капіталізму в Інституті історії АН УРСР. Оскільки певний матеріал був напрацьований кафедра не стала змінювати тему, хоча на той час тема здавалася вже не актуальною. Однак цій темі було надано інше спрямування - джерелознавче. У вересні 2001 р. Ірина Миколаївна Ковальська-Павелко на засіданні спеціалізованої вченої ради Інституту української археографії НАН України успішно захистила дисертацію на тему: "Колокол" О.І.Герцена і Україна. Джерелознавчий аналіз". Нині вона теж доцент кафедри українознавства та етнополітики ДНУ і заступник декана історичного університету.
Талановитим дослідником став також випускник історичного факультету Дніпропетровського університету, подолянин за місцем народження, Юрій Сергійович Земський. Зауважимо, що керівником його дипломної роботи була Тетяна Федорівна Литвинова. Вибір теми кандидатської дисертації Ю.С.Земського мав свої особливості. До вступу в аспірантуру Юрій Сергійович працював за місцем проживання батьків. І попередньо вивчав джерела та літературу до теми майбутньої дисертації. Коли виявилося, що джерельної бази для написання дисертації буде достатньо, остаточно зупинилися на такій темі: `Подільській єпархіальний історико-статистичний комітет (1865-1920)". У р. він став аспірантом кафедри історії України. Трапилося так, що з вересня 1995 р. ми перейшли на кафедру українознавства і політології (нині – історії та політичної теорії) Дніпропетровської державної гірничої академії України (нині—Національного гірничого університету). І Ю.С.Земський перейшов за нами на цю кафедру, фактично поклавши початок потужному розвитку аспірантури по кафедрі за спеціальністю "Історія України", Зазначимо, що цьому процесу сприяв і нині відчутно сприяє завідувач кафедри професор Віктор Юхимович Пушкін. Юрій Сергійович не побоявся переходу з історичного факультету в технічний вуз і його рішучий крок виявився виправданим. Вже на початку 1998 р. у спеціалізованій вченій раді Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України він блискуче захистив кандидатську дисертацію. Нині він серйозно над докторською дисертацією. На жаль, житлова проблема перешкодила йому залишиться працювати на кафедрі історії та політичної теорії, колектив якої дуже сердечно відносився до талановитого і вихованого аспіранта. Нині він працює в м. Хмельницькому.
У 1996 р. аспіранткою кафедри історії та політичної теорії з заочною формою навчання стала вчителька, випускниця історичного факультету Запорізького університету Любов Іванівна Удод, яка працювала завучем в Українсько-Американському ліцеї, який функціонує на базі Національного гірничого університету. її працьовитість, наполегливість, вчительська чіткість і дисципліна сприяли тому, що вона при всій напруженості педагогічної діяльності змогла написати і успішно захистити (у червні 2001 р.) дисертацію На тему: "Роль історичного краєзнавства у відродженні історичної пам`яті українського народу (1980-ті - 1990-ті рр.)". Матеріали свого дослідження вона частково використала також у невеликій монографії "П.Т.Тронько: портрет на тлі епохи", виданій у 2000 р. до ювілею почесного професора Національного гірничого університету, Голови Президії Всеукраїнської спілки краєзнавців, академіка НАН України Петра Тимофійовича Тронька. Нині вона живе і працює в Києві.
Взагалі нам щастить на хороших, талановитих аспірантів. Останнім із випускників історичного факультету, з ким довелося працювати, коли студент був ще на першому-третьому курсах, готуючи його до майбутньої наукової діяльності, став Богдан Олександрович Галь. Якось ми з ним досить довго "підбиралися" до теми майбутньої кандидатської дисертації, що, можливо, не так вже й погано, оскільки це дало йому можливість розширити діапазон поглиблених знань з історії України, зайнятися вивченням англійської мови. З нашим переходом до Гірничого університету не перервана була його наукова робота над обраною тематикою. Закінчивши з відзнакою історичний факультет, здібний до науково-дослідної роботи молодий спеціаліст Б.О.Галь у 1997 р. став аспірантом кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету. Тема його дисертації: "Інтеграція української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії у XVIII - першій третині XIX ст." Робота над дисертацію завершилася її блискучим захистом у червні 2001 р. Нині Богдан Олександрович працює доцентом кафедри, на якій був аспірантом.
Восени 1997 р. аспірантами кафедри стали одночасно три випускники історичного факультету Б.О.Галь, О.В.Апросіна та С.Ю.Степенькін. Ольга В`ячеславівна Апросіна, будучи студенткою, працювала під керівництвом професора Ю.А.Мицика. Оскільки він перейшов на роботу до Києво-Могилянської академії, вона прийшла до нас в аспірантуру зі своєю науковою проблематикою. Нам залишалося лише дещо скоригувати тему кандидатської дисертації, котра звучала так: "Хроніка Веспасіана Коховського як джерело до історії України середини і третьої чверті XVIII ст. та пам`ятка польської історіографії". Для успішної роботи над цією темою Ольга В`ячеславівна повинна була, крім англійської мови (яку вона добре знала), освоїти також польську мову. її наукові розвідки публікувалися в різних виданнях наукових центрів України. Ольга В`ячеславівна завершила навчання в аспірантурі і в жовтні 2001 р. успішно захистила кандидатську дисертацію.
Зі своєю темою (що була темою його дипломної роботи) на кафедру прийшов в якості аспіранта Станіслав Юрійович Степенькін. Він родом з самого серця козацького краю, що, очевидно, й визначило його науковий інтерес до козацької проблематики. Тема "Корсунський полк у XVII — на початку XVIII ст." стала для нього дисертаційною. По ній він опублікував невелику книгу (у співавторстві з проф. Ю.А.Мициком), десятки статей в "Малому енциклопедичному словнику Корсунщини" (в 2-х тт.), виданому в Корсуні-Шевченківському у 2003-2004 рр., статті в різних часописах. Звичайна на перший погляд "козацька" тема виявилася досить складною для дослідження. Однак, наполегливий і здібний дослідник переборов ці труднощі і в лютому 2004 р. успішно захистив дисертацію.
Восени 2000 р. аспірантами кафедри історії та політичної теорії стали також талановиті випускники історичного факультету ДНУ І.О.Кочергін та О.О.Петров. Ігор Олександрович Кочергін виявив бажання займатися місцевою історією, що збігалося не тільки з нашими зацікавленнями, але й держбюджетною темою кафедри. Тема його кандидатської дисертації "О.М.Поль і його місце в суспільно-політичному житті та економічному розвитку Півдня України другої половини XIX ст.", здавалось, не мала наукових перспектив, бо ніби-то була вичерпана, дрібна. Так її дехто спочатку й розцінював. Але молодому науковцю цей психологічний натиск вдалося витримати. Упертість і наполегливість винагороджується. Кафедра і ректорат НГУ дали можливість Ігорю Олександровичу поїхати до Санкт-Петербургу для роботи в архівах. Поїздка виявилася надзвичайно плідною. Аспірант виявив дуже цікаві, раніше невідомі документи, які по новому розкривали історію І О.М.Поля, його навчання і діяльність у різних сферах суспільного Катеринославщини та Півдня України у другій половині XIX ст. За сприяння кафедри Ігор Олександрович до 170-річчя від дня народження у видавництві НГУ опублікував монографію "Олександр Поль: мрії, справи, спадщина". Ці його успіхи були підвалиною дострокового і успішного захисту у червні 2003р. кандидатської дисертації. Сьогодні кандидат історичних наук Ігор Олександрович Кочергін працює викладачем на кафедрі, де він навчався в аспірантурі.
Олексій Олександрович Петров, до певної міри, в аспірантурі продовжив розробку наукової проблематики, якою захопився ще будучи студентом. Раніше він досліджував тему діяльності Катеринославського губернського істинного комітету. Тема кандидатської дисертації: "Діяльність земських істинних закладів південноукраїнських губерній у другій половині XIX – на початку XX ст." Звичайно, ця наукова тема може бути освоєна далеко не кожним науковцем, оскільки передбачає вміння за безкінечними цифрами бачити суспільні, господарські, культурні процеси, які відбувалися в суспільстві. Можливо, тільки Олексій Олександрович з його спокійним характером, наполегливістю, вдумливістю міг виконати таку дослідницьку роботу і успішно захистити кандидатську дисертацію у лютому 2004 р.
Сьогодні на кафедрі історії та політичної теорії виконують кандидатські дисертації під нашим керівництвом аспіранти і пошукачі Олександр Володимирович Старік, Олена Віталіївна Єгорова, Анатолій Володимирович Поух. Всі вони мають добрі наукові перспективи, як про це свідчать їх публікації в різних наукових збірниках та часописах, виступи з повідомленнями на наукових конференціях. Готується вступати до аспірантури випускник магістратури історичного факультету Дмитро Колісник, який вже має пубілкації з обраної тематики і підтримує творчі зв`язки з нами протягом двох років.
Окремо слід сказати також про докторантів кафедри Віталія ї Олександровича Василенка та Надію Володимирівну Ченцову. Про їх проблематику докторських дисертацій свідчать статті, вміщені в цьому збірнику. Їх науковий потенціал, солідні публікації у різних виданнях дають підстави сподіватись на успішне завершення у визначені терміни наукових тем докторського рівня.
Насамкінець, зазначимо, що в цьому збірнику вміщено також статтю доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького державного університету Анатолія Васильовича Бойка, який вважає себе нашим учнем, хоча формально він мав іншого наукового керівника. Дійсно, на перших порах його наукової діяльності довелося з ним багато працювати, та й пізніше ми продовжували творче спілкування, аж до захисту ним докторської дисертації.
Мій дорогий Вчитель, науковий керівник по кандидатській дисертації, фактично, науковий консультант при виконанні докторської дисертації (тоді не зазначали на титулі дисертації та в авторефераті прізвище консультанта) Микола Павлович Ковальський у своїх роздумах-спогадах пише: "Поряд зі мною і разом зі мною пройшла велика, ціла плеяда людей, головно наукової творчої молоді, якими я маю всі підстави гордитись, шанувати, хоч дальші їх шляхи були різними, але ми взаємно збагачувались ідеями, спільною, часто колективною роботою, то були реальні й корисні для науки співавтори, ми робили спільну працю, їх щире сердечне ставлення до себе автор відчуває на великих віддалях, і те, що вони були і є, напевне, найбільший життєвий і творчий успіх, і велика моральна радість для автора" [1, с.14]. Для нас великим щастям є відчувати свою належність до тієї плеяди і причетність до корисних для науки справ, про які говорить мій Вчитель. Хотілось би і нам колись, на схилі життя, сказати про своїх учнів, що вони є нашим найбільшим життєвим і творчим успіхом. Маю надію це сказати, оскільки для такої надії сьогодні маю всі підстави.
Бібліографічні посилання:
1. Ковальський М.П. Історик і історіографія // Дніпропетровський історико-археографічний збірник.(На пошану професора Миколи Павловича Ковальського). — Дніпропетровськ: Промінь, 1997. - Вип. 1.
Стаття взята із збірника "Історія і особистість історика. Збірник наукових праць, присвячених 60-річному ювілею професора Ганни Кирилівни Швидько", Дніпропетровськ: НГУ, 2004 - с.8-18
